Стрімко накочується гроза. З «того боку, де хмари». Намагається заглушити суворою, знайомою вже мелодією. Але не так уже це й страшно. Ось знову випростуються трави, струшуючи краплі. А ромашки здивовано хитають головками: «Чого налетіла, навіщо гримотиш?»
І знову я йду, викручуючи на ходу мокру сорочку, а трава блищить від дощу. Я йду, і мечі хороше. Адже я пам'ятаю про головне: про Каравелу.
Трах!
Я підскочив від цього вибуху. Як він гримнув, цей оркестр! Ніби одразу обірвалося переді мною сонячне поле і запали сутінки. Прямовисні скелі, а під ними ревуче море. Гримуче море. Воно далеко внизу, але удари хвиль такі, що холодні бризки б'ють по ногах, по обличчю, і сорочка знову промокла.
А біла вежа маяка до половини у хмарі водяного пилу. Біла вежа і білі чайки в косому стрімкому польоті. І сині штормові сутінки. І знову цей грізний початок:
А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…
А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…
Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!
Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:
— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.
Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!
Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.
І урочистий спів труб повернув мою музику.
Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!
І ось прийшло моє торжество.
Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.
Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:
А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.
Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на підвіконні?
Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.
— Як вона називається? — запитав я у матері.
— Що?
— Те, що грали.
— П'ята симфонія Чайковського.
— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.
І ще дехто запам'ятає!
Мати глянула на мене зі співчуттям.
— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?
Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.
Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.
— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.
— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…
— Та пізно ж!
— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!
— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.
Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.
Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!
Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!
Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.
Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?
Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.
Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.
Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.
Ну, правду кажучи, маленький страх один раз шпигонув мене, але могутня музика одразу розвіяла його в порох. І коли ми з Толею зійшлися, я, не стишуючи ходи, — трах! — з розмаху луснув ворога кулаком по носі.