Мабуть, таким відчайдушним ударом вибивають вікно в палаючому будинку.
Ніс м'яко сплющився. Толя мотнув головою і приголомшено роззявив рота. Потім зашморгав, щоб втримати кров. І стояв, опустивши руки, дивився спантеличено.
Я навіть розгубився в першу мить. Але одразу ж ніби хтось шепнув: не жди! І лівою рукою я дав Толі дзвінкого ляпаса. Він роззявив рота ще ширше. Я, підкоряючись стрімкому натхненню, обійшов противника з тилу, вхопив однією рукою за комір, а другою за штани і дав йому штурхана. Мені хотілося, щоб Толя полетів у повітрі, як м'яч.
Ну, звичайно, він не полетів. Він пробіг, зігнувшись, кілька кроків, постояв дві секунди не обертаючись, а потім заревів лютими сльозами і кинувся у бій. Ми самозабутньо зчепилися посеред тротуару.
І виявилося, що це зовсім не страшно!
Навіть у ту мить, коли він сидів на мені верхи і лупцював межи лопатки, я не втратив упевненості в перемозі. Потім я вивернувся, і ми помінялися місцями.
Як добре, що не було перехожих! Будь-хто з дорослих не побачив би в цьому нічого дивного: зчепилися на тротуарі два хлопчаки — звичайна історія. Обізвали б нас шибениками, розтягли б, от і все. Хіба б вони здогадалися, що тут людина бореться за першу в житті перемогу? За те, щоб жити спокійно, ходити сміливо, сміятися не криючись!
Ну, я дав цьому Толькові, поки сидів на ньому! Він вирвався нарешті, ми підхопилися, і я кинувся знову. Байдуже, що боліла, розпухаючи, губа, пекло плече! Хіба в цьому справа!
І він побіг.
Спочатку він задкував, безглуздо відмахуючись кулаками і схлипуючи, потім обернувсь і кинувся від мене, сердито підвиваючи.
Гнав я його півкварталу. Потім відстав.
Сорочка на плечі була розірвана й прилипла до садна. Губа, здається, стала завбільшки з котлету. Праве око потроху запливало.
Я повільно крокував додому. Назустріч прочухану, але це мене не обходило. Хіба міг він зменшити радість моєї перемоги? Радість ясну й урочисту, як фінал П'ятої симфонії!
Ні, я анітрохи не боявся, хоча гнав наперед, що скаже мати.
— Сили небесні! — сказала вона. — Йди сюди! Так… Ну, здається, моє терпіння луснуло.
Я мовчав, намагаючись притримати відвислу губу.
— Що з тобою робити? — сумно запитала мати. — Ну що? Відлупцювати? Але, по-моєму, тобі й так дісталося.
— Так? — уїдливо сказав я. — «Дісталося»… Ти б подивилася, як дісталося йому!
Це чомусь матір не обрадувало.
— На що перетворив одяг… Забирайся в куток! Он туди, за шафу. Бачити тебе не хочу.
Але навіть це приниження не зломило мене. Звідти, з темного кутка, я поставив матір до відома, що «завтра цей гад повзучий одержить ще більше».
— Та що ви не поділили? Можеш ти пояснити врешті-решт?
— А чого він… Я його хіба чіпав коли-небудь? Він сам усе ліз… Дурень. Думав, що я й досі його боюся… — Я потихеньку вийшов з кутка. — Мамо… Ти пам'ятаєш, як грав оркестр, так? Коли труби у самому кінці грають… Пам'ятаєш?
Мати з півхвилини мовчки дивилася на мене.
— Це називається «алегро віваче»… Йди сюди, покажи плече. І перед наступним поєдинком, прошу тебе, одягай старі штани і сорочку.
Вночі в річку увійшла ескадра.
Береги були зовсім чорні, і рідко-рідко миготіли на них вогники. Небо й вода були світліші, в них іще не згас відблиск заходу сонця. У синяві висів місяць. Він відбивався у річці золотими блискітками. Закриваючи ці блискітки І берегові вогні, проходили темні кораблі.
Була урочиста й безшумна їхня повільна хода. Ледь помітний вітер не торкався складок на вітрилах і довгих звисаючих прапорів. Жовтим світлом горіли над ахтер-штевнями старовинні ліхтарі. І заляга ясна тиша, тільки гілки прибережних кущів зашкребли разок об борт високого брига, що підійшов впритул.
Я стояв високо на кручі. Дуже широкі сходи збігали до води — цілий каскад безладних сходинок. Прохолодне повітря здіймалося від річки і разом зі звичними запахами вогкого піску й трав доносило запах вологих вітрил і просмолених канатів.
Прозвучала чиста струна. І одразу ж із темного товпища кораблів вийшов і рушив до берега вітрильник з крутими бортами і високою кормою.
Я довго-довго біг йому назустріч. Повз величезні іржаві якорі, повз старі гармати, тут і там розкидані на сходах. Дзвінко, як постріли, цокали по камінню мої підошви. Але крізь це Цокання і шелест вітру у вухах я почув, як заскрипів об кам'яний причал борт Каравели.
Тоді я уповільнив біг. Зупинився. Неспокійно калатало серце.
Хтось йшов назустріч. Я ще не бачив обличчя. Та я вже знав, що то Павлик.
«А, ти тут, — сказав він із сутінків. — Добре, що прийшов».
«Так, — сказав я. — Павлику! А це наша Каравела?»
«Ти й досі ще боїшся Толька?» — запитав він.
«Ні, — відказав я. — Адже ти знаєш, що ні».
«І нічого не боїшся?»
Я мовчав. Я багато чого боявся. Тріскучих блискавок, кусючих бджіл, глузувань, торговця, в якого украв підшипник. Боявся, що захворіє мати…
Правда, я не боявся вже нічної темряви, найзліших собак і високих схилів, з яких не кожен наважиться з'їхати на лижах…
«Павлику, — сказав я, — пам'ятаєш, я був ще маленький, і мені було страшно одному вечорами, і я плакав, коли на мене кидався Марсик Вови Сазанова, але ми все одно плавали разом. І ти не казав, що я боягуз».
«Хіба я кажу, що ти боягуз?» — ласкаво промовив він.
«Значить, ти візьмеш мене на Каравелу?»
Я побачив крізь сутінки, що він потупив очі.