Потім настав вересень, і я пішов у перший клас, а Павлик у четвертий. Ближні вулиці перестали здаватися мені таємничою країною. Великий яр, який досі був страшним і забороненим, став місцем веселих ігор. Коли випав сніг, я один з перших проборознив там санчатами крутий схил.
Жити стало цікавіше, та набагато важче. Школа виявилася зовсім не святом.
Читав-то я добре, але з перших днів не гаразд було у мене з письмом. Літери мене не слухалися. Вони розбредалися з лінійок хто куди, хилилися убік, набували найпотворніших форм. Крупнокаліберні ляпки сипалися на сторінки зошита автоматними чергами. А крім того, вставати о сьомій ранку і по морозу тупкати п'ять кварталів до школи — яка ж то радість! Та ще домашні завдання! Звичайно, засніжений яр, галасливо й весело — це добре, але все-таки я жалкував за минулими часами. Зима здавалася мені безрадісною і жорстокою. Зимові канікули з крихітною ялинкою в кутку на скрині промайнули, як випадковий сонячний зайчик.
З хлопцями в класі я сходився дуже важко. Ленінградець Юрко Давидов, з яким я потоваришував, несподівано виїхав. До весняних канікул було далеко-далеко, а інших радостей я не чекав.
Так було до того січневого вечора, з якого я хотів спершу почати цю повість. Але, згадуючи все по порядку, я зрозумів, що почалася вона раніше. Не цього зимового вечора, а в сині літні дні вперше черкнула крилом Павлика й мене Тінь Каравели.
Вітер за вікнами був пронизливий і лютий. Він басовито вив у дротах і тополиному гіллі, але іноді зривався і починав верещати, як затиснутий у пастці пацюк. Я знав, що він лиже замети і здіймає над ними язики летючого снігу. При крижаному світлі місяця ці зразки схожі на бліде прозоре полум'я.
Я любив дивитися на ці прозорі факели. Вікна закривалися віконницями, але в одній віконниці відпала нижня половинка й залишила вільним віконце завбільшки із зошит. По кутках воно було затягнуте візерунчастим льодком. Я притискався носом до шибки й дивився, як палахкотять і димляться холодом замети, як летять по снігу тіні. Місяця видно не було, але я знав, що він, не втомлюючись, котиться назустріч стрімким хмарам.
Проте мати і Тетяна швидко проганяли мене: від вікна дуло. А коли я був сам, то й сам не наважувався підходити до віконця. Невідомо звідки з'являвся дурний страх: раптом з вулиці назустріч мені підніметься і прилипне до шибки плоска біла пика з страшними очима. Від самої цієї думки хололо в животі й хотілося, щоб вікон взагалі не було.
Звичайно, коли приходили дорослі, думка про білу пику починала здаватися неймовірною нісенітницею.
Але цього вечора дорослих удома не було. Взагалі нікого не було, крім мене.
Натягнувши пальтечко, насунувши шапку, я сидів біля столу і малював. Вірніше, не сидів, а стояв коліньми на стільці, налігши грудьми на край столу. Гостре ребро сидіння різало коліна, стіл боляче тиснув на ребра, але я не намагався влаштуватися зручніше. Навіщо? Все одно все було погано.
Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».
Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.
Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.
Мати, напевно, думає, що Тетяна вдома. Натопила грубку, зварила на вечерю вівсяний кисіль (я ковтнув Слину). А Тетяна думає, певно, що все це зробила мати. «А в крайньому разі, — думають обидві про мене, — посидить у Павлика, поки ми прийдемо».
Але біда в тому, що й Павлика немає. Зі школи він пішов, мабуть, на роботу до матері, зробив там уроки і тепер у затишній кінобудці вчетверте дивиться фільм «Два бійці».
Я з гіркою заздрістю подумав, як тепло і цікаво там, біля великих тріскотливих апаратів. У хаті було страшенно холодно. Напевно, Тетяна вдень не встигла натопити грубку. Холодними були стіни, плитка, стіл, вкритий голубою клейонкою. Навіть олівець, коли я затис Кого в пальцях, здався крижаним, як бурулька. И Це був мій улюблений заслужений олівець. Військовий. Із одного кінця чорний, з другого — оранжевий. Навесні мені подарував його знайомий офіцер, який жив тоді у нас на квартирі. Цим олівцем дуже зручно було малювати на полях газет палаючі літаки й танки фашистів: чорне залізо з хрестами й жовтогаряче полум'я. Але зараз я малював без найменшої радості. Просто так. У замерзлих руках штовхався звичний тупий біль. Він називався «ревматизм».
Забравшись з валянками на стіл, я розплутав на електричному шнурі вузол і опустив до самої клейонки лампочку. Десь метлявся на вітрі провислий дріт, і лампочка тривожно моргала. Вона була жовта, неяскрава. Пара від мого дихання огортала її хмарками, які швидко зникали.
Щоб відігріти пальці, я обняв лампочку долонями, але одразу ж на стіня злетіли величезні тіні, а в запушеному інеєм кутку біля віконця почала ворушитися кошлата темрява. Ходики на стіні зацокали чітко й часто, ніби попереджуючи про небезпеку.
Я облишив лампочку і сердито схлипнув. Утик був повний і глибокий. Ще й їсти хотілося більше ніж завжди. Звичайно, я й не думав про макарони, залишені матері і Тетяні, та якби топилася грубка, я б нарізав тонких картопляних скибочок і підсмажив би їх на плиті. З сіллю.
Я знову проковтнув слину і з ненавистю глянув на плитку. Вона була холодна, як Північний полюс.
Біля дверцят грубки лежало кілька соснових полін. Вгорі на цегляному виступі комина зберігалися сірники-гребінці в синій паперовій обгортці і коричнева дощечка-чиркалка. Але що з того? Розтоплювати грубку сам я не міг. Це було заборонено раз і назавжди. Порушити цю категоричну заборону було страшніше, ніж одержати одразу п'ятдесят двійок чи з'їсти одному хлібну пайку всієї сім'ї.
Вважалося, що коли я візьмуся за розтоплювання, то неодмінно спалю будинок, себе і півміста. Крім того, в печі могло щось вибухнути. Адже вибухнули у Павлика учбові патрони (ох і галасу було!).
«Проте, — подумав я, — вибухнули у Павлика, а не в мене. А до грубки не пускають мене, а не Павлика. Його ж пускають: будь ласка, топи скільки завгодно…» Ця думка була першою іскрою бунту.
Бунт був мовчазний і стрімкий. «Все одно!» — відчайдушно подумав я, зіскакуючи зі стільця.
Справді, все одно колись повинно було це закінчитися! Не міг же я безкінечно терпіти муки через те, що дорослих терзають дурні страхи! Так і скажу їм! А зараз візьму сірники і…
Дров було мало. Але йти за ними у темний сарай через подвір'я, звичайно, не збирався. Сім бід — один отвіт! Я вирішив спалити запаси паперу, що йшли на розпалювання.
Тумбочка письмового столу була повна паперового мотлоху: старих підручників і сестриних зошитів, довоєнних батькових журналів, паків газетних вирізок, якихось нецікавих книг. Мати з Танею іноді палили це добро, але дуже обережно. Вони все боялися, що там може виявитися щось потрібне. А я не боявся.
Я вдарив, валянком по тумбочці, щоб примусити поховатися мишей, які там жили, і смикнув дверцята. З шелестом виповзли до моїх ніг кілька нудних журналів, пака газет і підручник зоології з зубастим ящером на обкладинці, Я нахилився, щоб підібрати їх.
І тоді, ніби дочекавшись потрібної миті, просто я долоні мені сковзнула ще одна книжка.
Вона була розкошлана, без палітурки. На першій сторінці я побачив два надруковані великими літерами слова «Старий пірат». А нижче, з середини сторінки розповідалося про старого морського вовка, який з'явився невідомо звідки у приморській таверні.
Це було незвичайно, досі такого не траплялося. Короткий спомин про білий маяк серед синьої грози штовхнув мене, як легка тривога. З книгою в руці я ступив крок ближче до лампочки…
Безрадісний вечір, що називався словом «утик», розтанув, провалився, зник. Ті, що з білими пиками, могли відчинити всі віконниці, вештатися під вікнами цілими взводами і заклеювати жахливими обличчями усі шибки — я їх не помічав. Темні чудовиська в кутках могли грати в довгу лозу й розмахувати кошлатими щупальцями — плював я на них. Холод міг прикрасити бантини на стелі гребенями бурульок — мене це не обходило.
Незручно налігши боком на стіл, торкаючись щокою теплої лампочки, я ковтав сторінку за сторінкою, і море гуркотіло біля сірих гранітних виступів, і вітер люто ляпав віконницями на вікнах самотньої таверни, і старий годинник скрипучо відбивав північ…
Напевно, так буває тільки в дитинстві: читаєш книгу, але не помічаєш слів, а ніби дивишся кіно. Я бачив цілком виразно стерті сходинки готельних сходів, густі переплетіння вікон, за якими ніч і небезпека, миготливі свічки в руках зляканої хазяйки і її сина Джіма. Вогники цих свічок жовтими цятками відбивалися в залізних смужках, якими була оббита зелена дубова скриня. І, нарешті, бачив я хазяїна цієї скрині. Старий Біллі Бонс ніби сів поруч зі мною, поскрипуючи шкірою ременів і черевиків, хрипко буркочучи і відкашлюючись. На його смугастій плетеній фуфайці блищали краплини дощу (так само, як блищать на материній хустці краплини талого снігу, коли вона приходить з роботи). Від нього пахло тютюном і промоклим сукном.
Біллі Бонс неквапно склав і заштовхав у внутрішню кишеню мідну підзорну трубу, сьорбнув з пом'ятої залізної фляжки, зморщив червоне обвітрене обличчя і глянув на мене старечими сльозавими очима, і «Що, хлопче? Тобі теж несолодко?»
— Та ні, байдуже, — пошепки відказав я.
Він мені сподобався, цей старий таємничий капітан. Звичайно, він бував іноді грубуватий і запальний, але ж і життя У нього було несолодке. Принаймні я полюбив його набагато більше, ніж хазяйчиного сина Джіма, який спершу був справжнім тюхтієм і боягузом. Коли Біллі Бонс помер, я мало не заплакав.
Зате я з великою радістю довідався, що один із його ворогів Потрапив під копита коней. Так йому й треба! Ух як гриміли підкови по мерзлій дорозі! Я не одразу зрозумів, що гримлять не підкови, а грюкають двері під ударами кулаків.
— Хто там? — крикнув я, вибігаючи в сіни.
— Хропеш, чи що?! — люто закричав за дверима Павлик. — Сам би постовбичив тут на холоді! Я геть кулаки побив! Відчиняй, верблюде нещасний!
Я відкинув гачок. На образливі вигуки я не звернув уваги. В мені ще гриміли відголоски дивовижного світу небезпек і таємниць. Швидше, швидше туди, назад, щоб узнати таємницю піратської скрині!
— Сонько, — презирливо сказав услід Павлик.
— Бовдур, — озвався я йдучи. — Я не спав. Я зачитався.