Худий, уже загорілий, з чубчиком, що відріс до брів, він стояв переді мною, пружно похитуючись, і, напевно, розмірковував: врятувати мене чи залишити на поталу злій долі? У світло-коричневих Павликових очах блищали хитрі, гострі, як голочки, цятки.
— Ех ти, капітан Немо, — зітхнув він нарешті (так я вперше почув це ім'я).
Не знімаючи вицвілої іспанки, він безстрашно шубовснув у пащу бочки, що аж загула, за кілька секунд вибрався на світ, тримаючи на долоні розкисле чудо підводного флоту. З китички іспанки часто спадали краплі, чиркали по голубій майці, залишаючи на ній темні смужки.
— Забирай, — насмішкувато сказав Павлик.
Я слухняно підставив долоні під глиняне тісто. Павлик піднатужився і поставив на місце кришку:
— Все.
— А як зараз… — почав я, з побоюванням дивлячись на бочку. — Адже вода брудна тепер…
— Пх! — Він презирливо відкопилив губи. — Померти боїшся? Від гнилої картоплі не померли, а від глини й подавно не помремо! Коли хочеш знати, в Африці є такий народ, який навмисне глину їсть, коли більше нічого.
— Правда? — жваво відгукнувся я, бо це мало практичний інтерес.
— Кажуть… Хай їй, глині. Картопля краще, навіть гнила.
— А якщо довідаються про човна? — знову захвилювався я.
— Ха! Як довідаються? Може, ти базікатимеш? Може, я?
Так зв'язала нас маленька таємниця.
На жаль, ниточка ця виявилася зовсім не міцною. Через п'ять хвилин я почув, як Павлик разом з Диркнабом регоче над дурницею, яку я зробив.
Сумно мені стало, але я не образився. Як я міг ображатися на Павлика? Павлик мав право кепкувати. Він був не просто сильніший і старший. Він був людиною з іншого світу. Світ цей, великий і галасливий, складався з багатьох вулиць, стадіону, річки, де можна було купатися і скільки завгодно дивитися на пароплави. Були в цьому світі і школа, і ціла юрба друзів, у одного з яких навіть був велосипед. Було й учбове стрільбище, де сміливі люди могли знайти порожні гільзи, а іноді й цілі патрони. Були дахи, з яких запускали тріскотливих зміїв з личаними хвостами.
А я? Хто був я? Семирічне здихля, що не нюхало школи, не ходило саме навіть по найближчих вулицях. Я ріс, оточений дощаним парканом нашого подвір'я. І приятелів у мене не було, якщо не брати до уваги забіякуватої Томи з великого будинку і її п'ятирічного братика Толика — скиглія і канюку.
Звичайно, подвір'я було величезне, а гратись я умів і сам, тож поки що не відчував тісняви і смутку. Але ось, забувши про мене, помчав у своїх справах Павлик, і я зрозумів, що світ мій малий, а я самотній. Бід нудьги я відлупцював Тому, здалеку шпурнув каменюкою у зрадника Славка і на додаток намалював на паркані його портрет і підписав:
«ДИРКНАБ — ДРЕНЬ»
Літеру «у» я пропустив тільки через поквапливість, бо, власне, писав і читав тоді уже пристойно. Навчився, коли мені було п'ять років.
Диркнаб цілу годину ходив у мене під вікнами, голосно розповідаючи, що він зробить зі мною, коли зловить…
А Павлик, хоча й сміявся з мене, про підводного човна нікому не сказав. І тонка ниточка, певно, не зовсім порвалася. Врешті-решт, він саме мені, а не комусь із друзів залишив на збереження учбову гранату, коли на місяць поїхав у табір.
А потім був серпень і той вечір, коли ми відчули, що нас тривожить одне й те ж чекання. Почуття, схоже на близькість пригоди.
Це було як перша крапля нашої дружби. Точніше, спершу й не дружби, а просто симпатії, яка з'являється, коли дві людини добре розуміють одна одну. Після цієї краплі була ще довга перерва. Як у тому дощі, про який я зараз згадав.
Крапля впала з потемнілого неба на ґанок, розлетілася на пилові бризки й залишила на сірій дошці темний слід. Він був схожий на розбиту зірку. Поки я роздивлявся цей променистий слід, друга крапля цокнула по моїй сандалії, пірнула в одну з дірочок, пробитих у коричневій шкірі, І холодною ящіркою ковзнула між пальцями,
— Владику, йди додому, гроза починається! — гукнула мати з кухні.
Я не пішов. Мені хотілося побачити падання нових крапель. Д любив це чарівне видовище — стрімке зниження маленьких скляних кульок. Але крапель більше не було. Хмара мовчала. Вона вже перейшла середину неба і розіпнула над усією землею темно-синю грозову завісу.
Було дуже тихо. Іноді здригалося і починало шелестіти листя тополі, але одразу ж злякано завмирало.
Над парканом, над низькими дахами я бачив високу вежу зі шпилем. Я знав, що це дзвіниця старої церкви, в якій була тоді міська бібліотека. Знати то знав, але що з того? Я навіть близько біля цієї бібліотеки не бував — не доводилося. Вона завжди була для мене просто вежею, яку видно здалеку, А те, що бачиш тільки здалеку, завжди здається трошки таємничим.
Мені подобалася ця вежа. А того грозового вечора подобалася особливо. Вона була дуже біла. Така щільна й свіжа білизна бува у шматків крейди, ще жодного разу не взятих у руки. Цей білий колір на грозовій синяві чомусь радував і заспокоював мене.
Навколо вежі, ніби рій метеликів навколо абажура, літала пташина зграя. Птахи теж були білі. І, певно, вони не боялися грози, хоча були від неї дуже близько.
Коротко рвонув вітер. Тополя вже сміливо затріпотіла зеленим листям. Одразу запахло теплою пилюкою, травою і сухою іржею залізних дахів.
Скреготнула хвіртка, і на подвір'я влетів Павлик. Він хвацько загальмував перед ґанком і випалив:
— Ух і отоварить зараз дощичком! Ми з Вовою літак по нитці пускали і раптом як глянемо, як побачимо! Яка хмара! Еге ж? — Та раптом думки його стрибнули в інший бік: — Гей, Владько! А де моя учбова граната, яку я тобі залишив, коли у табір поїхав? Я з Вовою на літак поміняюсь. Де? — Він нахилив убік голову й підозріло дивився на мене з-під вигорілого чубчика. Ріденька китичка іспанки хиталася над лівою бровою.
Мені з багатьох причин не хотілося торкатися слизького питання про гранату. Я відвів очі і знову почав спостерігати, як кружляє біля вежі голубина зграя.
— Замилити хочеш? — прямо запитав Павлик. — Чого мовчиш?
— Я на вежу дивлюсь. І на птахів.
Павлик здивувався і притих. Теж почав дивитися, як кружляють білі птахи. Не знаю, що він відчув. Але стояв і дивився він довго. Тьмяно-рожева горбата блискавка безшумно згоріла вище вежі і птахів. Це було захоплююче й страшнувато.
Павлик голосно прошепотів:
— Як на морі. Ніби там маяк і чайки… — Шепіт його звучав тривожно. — Ніби скоро шторм.
Щільна синява величезних грозових просторів звідусіль оточила притихлу землю. Будинки, здавалося, хочуть сховатися під дахи, як черепахи під панцир. Тільки вежа, висока й світла, безстрашно пронизувала тривожну синяву. Вона була як вітрило, як лебідь. Як білий маяк на краю неспокійного океану.
— Як на морі, — виразно повторив Павлик.
Я знав, що він народився і виріс тут, у цьому будинку, і ніколи не був біля моря. Але повірив йому одразу й міцно.
Відтоді ці два кольори — синій і білий — пов'язані у мене з думками про море. Біле і сине — значить чайки й вітрила в морській далині, хвилі прибою, тільняшки й матроські комірці, незнайомі міста над затоками, прапори відходу на щоглах багатоповерхових кораблів. Біло-синіми були обкладинки журналів «Вокруг света» і контурні шкільні карти, що так схожі на морські…
Звичайно, це прийшло поступово. А того вечора, коли хмара почала відповзати й трохи відкрила яскраву щілину заходу сонця, я забув про синій шторм і білих птахів. На якийсь час.