© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад: з англійської Віктора Морозова за редакцією І. Малковича
Обкладинка Арсена Джанікяна
Ілюстрації Квентін Блейк
Життя Джеймса Генрі Троттера було щасливе аж до чотирьох років. Він жив собі тихо мирно з мамою і татом у чудовому будиночку на березі моря. Бавився з сусідськими дітками, бігав піщаним пляжем і хлюпався в океані. Чого ще бажати маленькому хлопчикові?
Але одного дня, коли Джеймсові батьки поїхали до Лондона на закупи, сталася жахлива річ. Їх обох несподівано проковтнув (серед білого дня, до речі, й на багатолюдній вулиці) величезний лютий носоріг, який утік з лондонського зоопарку.
Можете уявити, який то був удар для його добрих і лагідних батьків. Але для Джеймса це було ще гірше. Батьки навіть кліпнути не встигли, а все лихе вже скінчилося: для того, щоб померти й відійти, їм вистачило рівно тридцять п’ять секунд. А от бідолашний наш Джеймс і далі лишався живий, але тепер його, самотнього й переляканого, оточував безмежний і ворожий світ. Затишний будиночок біля моря одразу продали, а хлопчика з маленькою валізою в руках, у якій нічого, крім піжами й зубної щіточки, не було, відправили до його тітоньок.
Їх звали тітка Шкварка й тітка Шпичка, і я мушу з прикрістю додати, що вони обидві були просто жахнючі. Самозакохані, ледачі й жорстокі, вони тільки те й робили, що безпричинно лупцювали бідолашного Джеймса.
Тітки навіть ніколи не називали його на ім’я, а кликали то «бридка потвора», то «брудний нечепура» або «нещасна малявка», ну, й, звісно ж, ніколи не давали йому ніяких іграшок і книжечок з малюнками. У його кімнаті було голо, наче в тюремній камері.
Тітка Шкварка, тітка Шпичка, а тепер ще й Джеймс жили в доволі дивному хиткому будинку на верхівці височенного пагорба у південній Англії. Цей пагорб був такий високий, що Джеймс міг з садочка споглядати на розкішні гаї й поля, що простягалися на багато миль довкола, а в погожі ясні дні міг навіть угледіти малесеньку сіру цятку — то й був той будинок, у якому він колись прелюбо жив з мамою і татом. А відразу за ним простягався океан — довжелезна чорнильно-синя смуга в небесній оправі.
Проте Джеймсові ніколи не дозволяли зійти цим пагорбом униз. Ні тітці Шкварці, ні тітці Шпичці навіть на думку не спадало взяти його хоча б на коротку прогулянку чи пікнік, а йти кудись самому Джеймсові, певна річ, було заборонено. «Ця бридота тільки накоїть лиха, якщо вийде кудись за сад», — казала тітка Шпичка. А якби він наважився перелізти через паркан, йому погрожували страшними карами, скажімо, обіцяли на цілий тиждень замкнути в підвалі зі щурами.
Садок на вершині пагорба був великий і занедбаний, а єдине дерево, що там росло (якщо не брати до уваги кількох нещасних пошарпаних лаврових кущиків), — старе-престаре персикове дерево, на якому ніколи не родили персики. Не було в цьому садку ані гойдалки, ані гірки, ані пісочниці, і ніхто не приходив сюди, щоб погратися з бідолашним Джеймсом. Не було навіть кота чи собаки — словом, нікого, хто міг би скласти йому хоч якусь компанію. Минали дні, і Джеймс дедалі сумнішав і почувався страшенно самотнім. Щодня він годинами стояв біля огорожі і печально вдивлявся в такий звабливий, але заборонений світ гаїв, полів і океану, що простягався перед ним унизу, немов чарівний килим.
І от, коли Джеймс Генрі Троттер прожив зі своїми тітками аж три довгі роки, одного ранку з ним сталася доволі дивна річ. А після тієї, як я сказав, доволі дивної речі, сталася дуже дивна річ. А вже після тієї дуже дивної речі сталася просто фантастично дивна річ.
А все почалося дуже спекотного літнього дня. Тітка Шкварка, тітка Шпичка і Джеймс були в садочку. Джеймсові, як завжди, загадали якусь роботу. Цього разу він рубав дрова. Тітка Шкварка і тітка Шпичка зручно вмостилися неподалік у шезлонгах, потягували з високих склянок лимонадну шипучку і пильно стежили, щоб Джеймс ані хвильки не дармував.
Тітка Шкварка була неймовірно жирна й куца. Вона мала маленькі поросячі оченята, запалий рот, біле обвисло-драглисте обличчя і скидалася на величезний білий качан розвареної капусти. Зате тітка Шпичка була худюща, довжелезна й кістлява, а її окуляри в металевій оправі трималися на кінчику носа на спеціальній защіпці. У неї був скрипучий голос і вузесенькі, довгі й слизаві уста, з яких повсякчас бризкала слина, коли вона сердилася чи хвилювалась. Отак вони й сиділи, ці дві бридкі меґери, цмулячи напої та вряди-годи репетуючи, щоб Джеймс рубав дрова ще швидше. Окрім того, вони розмовляли самі про себе і кожна з них вихваляла свою незрівнянну вроду. У тітки Шкварки лежало на колінах дзеркальце з довгою ручкою, і вона раз у раз зиркала в нього, милуючись своєю гидкою пикою.
Тим часом бідолаха Джеймс і далі рубав дрова, немов якийсь раб. Спека стояла просто нестерпна. Він спітнів з голови до ніг. Йому боліли руки. Сокира була тупа й затяжка для такого маленького хлопчика. Бідний Джеймс не перепочивав і нишком думав собі про інших дітей, уявляючи, що вони зараз роблять. Хтось, мабуть, їздить у садочку на триколісному велосипеді. Хтось гуляє в прохолодному лісі і збирає букети диких квітів. А всі його друзі граються біля моря на вологому пісочку або хлюпаються у воді…
Величезні сльози бризнули йому з очей і покотилися по щоках. Він сперся на колоду, на якій рубав дрова, почуваючись найнещаснішим на світі.
— Ти чого? — проскрипіла тітка Шпичка, зиркаючи на нього поверх окулярів у металевій оправі.
Джеймс заридав.
— Негайно припини й берися за роботу, мала бридка потворо! — звеліла тітка Шкварка.
— Ой, тіточко Шкварочко! — благав крізь сльози Джеймс. — Тіточко Шпичечко! Чи не могли б ми… будь ласочка… хоч разочок… поїхати на автобусі до моря? Це ж зовсім недалеко… а мені так погано, так гаряче, так самотньо…
— Цур тобі й пек, ледачий гультіпако! — заверещала тітка Шпичка.
— Відшмагай його! — гаркнула тітка Шкварка.
— О, я так і зроблю! — заволала тітка Шпичка і люто зиркнула на Джеймса. — Джеймс злякано подивився на неї. — Відлупцюю тебе пізніше, як спаде спека, — пообіцяла вона. — А тепер забирайся геть, бридкий хробаку, і дай мені спокій!
Джеймс повернувся й побіг. Він щодуху помчав аж у кінець городу, де й заховався за старими пошарпаними лавровими кущами, про які ми вже згадували. Там він затулив лице руками і гірко-гірко заплакав.
Саме тоді й сталася перша, доволі дивна річ, після якої з ним сталося багато ще дивніших речей.
Зненацька Джеймс почув за спиною якесь шарудіння. Він озирнувся й побачив, як з кущів вилазить якийсь стариґань у дивакуватому темно-зеленому костюмі. То був справжній курдупель коротун з великою лисою головою й обличчям, зарослим колючим чорним волоссям. Чоловічок завмер за три кроки від Джеймса і втупився в нього, спершись на свій ціпок.
А тоді дуже повільно й хрипко промовив:
— Підійди-но сюди, хлопчику, — поманив він Джеймса пальцем. — Підійди ближче і я покажу тобі щось дивовижне.
Але Джеймс зі страху не міг зрушити з місця.
Стариґань пошкандибав до нього сам. Підійшовши, він запхав руку в кишеню свого піджака і видобув звідти маленький білий паперовий мішечок.
— Бачиш оце? — прошепотів він, легенько розмахуючи мішечком перед Джеймсовим обличчям. — Знаєш, що це таке, дорогенький? Знаєш, що в цьому мішечку?
Старий підступив ще ближче і нахилився до Джеймса, майже торкаючись до нього своїм обличчям, аж хлопчик відчув на щоках його подих. Цей подих був прокислий і трохи відгонив цвіллю, наче повітря в старому підвалі.
— Поглянь-но, дорогенький, — сказав коротун, розкриваючи мішечок і показуючи Джеймсові, що там усередині. Джеймс побачив цілу купу крихітних зелених штукенцій, подібних до малесеньких камінців або кристаликів завбільшки з рисове зернятко. Були вони надзвичайно гарні й відсвічували якимось дивовижним світлом — мінливим та іскристим.
— Ану, послухай! — прошепотів старенький. — Послухай, як вони рухаються!
Джеймс зазирнув у мішечок і справді почув там легеньке шелестіння, а тоді помітив, що всі ті тисячі малесеньких зелених зерняток поволі, дуже-дуже поволі переміщаються й повзають, мов живі створіння.
— У цих штучках більше сили й чарів, ніж у всьому білому світі, — неголосно мовив старигань.
— А… а… а що це таке? — пробурмотів Джеймс, коли до нього повернувся дар мови. — І звідки воно взялося?
— Ага, — прошепотів старенький, — ніколи не вгадаєш! — Він трохи присів і ще ближче притулився обличчям до Джеймса, аж поки торкнувся Джеймсового чола кінчиком свого довгого носа. Тоді раптом відсахнувся й замахав, мов божевільний, своїм ціпком. — Крокодилячі язики! — зарепетував він. — Ціла тисяча довгих і слизьких крокодилячих язиків, що варилися двадцять днів і ночей у відьминому черепі разом з очима ящірки!
Та ще плюс кігті молодої мавпи, свинячий тельбух, дзьобик зеленої папужки, сік дикобраза і три ложечки цукру. Це все настоюється ще тиждень, а решту — довершує Місяць!
Він зненацька тицьнув Джеймсові в руки той білий паперовий мішечок і сказав:
— Ось! Бери! Це — твоє!
Джеймс Генрі Троттер стояв, стискаючи в руках мішечок, і дивився на старого.
— А тепер, — сказав чоловічок, — ти маєш зробити таке. Візьми великий глечик з водою і висип у нього всі ці зелені штучки. Тоді дуже повільно додай туди одну по одній десять волосинок з власної голови. Це їх запустить! Вони заведуться! За пару хвилин вода почне страшенно пінитися й булькати, і тоді ти мусиш швиденько випити її одним духом, цілий той глечик. Ти, дорогенький, відчуєш, як вода закипає і колотиться у тебе в шлунку, а з твого рота піде пара, і зразу після цього з тобою почнуть ставатися дивовижні, фантастичні, неймовірні речі… І ти вже ніколи в житті не почуватимешся нещасним. Бо ти ж нещасний зараз, правда? Мовчи! Я й так усе знаю! А тепер біжи і зроби все так, як я тобі звелів. Тільки нічого не кажи своїм жахнючим тіткам! Ані слова! А ще пильнуй, щоб ці зелені штучки не втекли від тебе! Бо тоді їхні чари подіють не на тебе, а на когось іншого! А ти ж, дорогенький, цього аж ніяк не хочеш, га? Хто стрінеться їм перший — жучок, комашка, тварина чи дерево, — тому й дістанеться вся потуга їхніх чарів! Тому не випускай мішечка з рук! Не порви папір! Біжи! Поквапся! Не барись! Настав твій час! Бігом-бігом!