Після цих слів старигань обернувся і зник у кущах.
За мить Джеймс уже щодуху мчав назад до будинку. Він вирішив, що зробить усе це на кухні, якщо вдасться потрапити туди непоміченим. Він був страшенно схвильований. Біг у високій траві, минаючи зарослі кропиви, і навіть не зважав, що вона жалить голі його коліна, а вдалині бачив тітку Шкварку і тітку Шпичку, які сиділи в шезлонгах спинами до нього. Джеймс вирішив оббігти будинок з протилежного боку, щоб не потрапити тіткам на очі. І от саме в ту мить, коли він пробігав під великим персиковим деревом, що росло посеред саду, його нога послизнулася і він беркицьнув долілиць на траву. Паперовий мішечок упав на землю й подерся, а тисячі крихітних зелених зерняток розлетілися довкола.
Джеймс тут таки схопився навпочіпки і почав нишпорити у пошуках своїх коштовних скарбів. Але що це? Вони всі зникали під землею! Просто на його очах, звиваючись і вигинаючись, вони просвердлювали твердий ґрунт, і Джеймс рвучко простяг руку, щоб упіймати бодай жменьку тих штучок, але вони вислизали йому крізь пальці. Він кинувся до інших, але й ті вислизнули теж! Він, мов божевільний, повзав сюди-туди і намагався зловити хоча б кілька «зерняток», але всі вони були спритніші за нього. Щоразу, коли він уже майже торкав їх кінчиками пальців, вони щезали під землею! Це все тривало не більше кількох секунд, і після цього всі вони зникли!
Джеймс мало не розплакався. Тепер він їх ніколи вже не знайде — вони пропали назавжди, назавжди, назавжди!
Але куди ж вони всі поділися? Чому так квапливо заривалися під землю? Чого там шукали? Адже там нічого немає. Нічого, крім коріння старого персикового дерева… а ще цілої купи черв’яків, мокриць і різних комашок, що живуть у землі.
То що там казав той старий чоловічок?
«Хто стрінеться їм перший — жучок, комашка, тварина чи дерево, — тому й дістанеться вся потуга їхніх чарів!»
«Боженьку ж ти мій! — подумав Джеймс. — А що, як вони й справді зустрінуть там якогось черв’яка? Або мокрицю? Чи павука? А якщо вони залізуть у коріння персикового дерева?
— Ану, підіймайся, ледача тварюко! — пролунало раптом у Джеймсових вухах. Він звів угору очі і побачив над собою похмуру довжелезно-кістляву тітку Шпичку, що височіла над ним, люто зиркаючи крізь окуляри в металевій оправі. — Негайно вертайся й дорубай решту дров! — наказала вона.
Жирна й драглиста, мов медуза, тітка Шкварка вигулькнула з поза її спини, щоб глянути, що там діється. — А може, запхнемо його у відро й опустимо на ніч у криницю? — запропонувала вона. — Буде йому добра наука, щоб не байдикував тут цілими днями.
— Сильна думка, люба моя Шкварочко. Але спершу нехай дорубає всі дрова. Геть з моїх очей, негіднику, берися за роботу!
Бідолаха Джеймс повільно й засмучено підвівся з землі і почимчикував до високої купи дров. Ох, якби ж то він не послизнувся, не впав і не випустив з рук того коштовного мішечка!.. Усі надії на щасливе життя розвіялися, як дим. Сьогодні, завтра, післязавтра і післяпіслязавтра йому нема на що сподіватися, окрім покарань, болю і відчаю.
Він узяв сокиру і замахнувся, щоб далі рубати дрова, коли це за спиною в нього пролунав крик, який змусив його завмерти й озирнутися.
— Шкварко! Шкварко! Негайно біжи сюди й поглянь на це!
— На що?
— Там персик! — зарепетувала тітка Шпичка.
— Що там?
— Персик! Ось там, на найвищій гілці! Ти що, сліпа?
— Мабуть, ти обшиблася, люба Шпичечко. Це нікчемне дерево ще ніколи не вродило ані персика.
— А от тепер вродило, Шкварко! Сама подивися!
— Ти дражнишся зі мною, Шпичко. Мені через тебе аж слина потекла, а покласти в рот нічого. Та ж на цьому дереві навіть цвіту ніколи не бувало, не те що персиків. Де, кажеш, на найвищій гілці? Нічого я там не видю. Дуже смішно… Га-га… Ой, матінко! Та щоб мені крізь землю провалитися! Там справді персик!
— Великий і гарненький! — підтвердила тітка Шпичка.
— Красавчик, просто красавчик! — вигукнула тітка Шкварка.
Джеймс поволі відклав сокиру, обернувся й поглянув на двох жінок, що стояли під персиковим деревом.
Зараз щось станеться, подумав він. Ось-ось має статися щось дивовижне. Джеймс не мав зеленого поняття, що б то могло бути, але відчував до болю в кістках, що скоро щось станеться. Це просто відчувалося в повітрі… у раптовій тиші, що огорнула садочок…
Джеймс навшпиньки рушив до дерева. Тітки вже нічого не казали. Вони стояли, мовчки втупившись у персик. Панувала цілковита тиша, навіть вітерець не повівав, а з синього-синього неба на них світило палюче сонце.
— Він уже цілком дозрів, — порушила тишу тітка Шпичка.
— То, мо’, з’їмо його? — облизала жирні губи тітка Шкварка. — Поділимо на дві половинки. Гей, ти, Джеймсе! Хутко біжи сюди і лізь на дерево!
Джеймс підбіг ближче.
— Я хочу, щоб ти зірвав нам того персика з найвищої гілляки, — звеліла тітка Шкварка. — Бачиш його?
— Так, тітонько Шкварко, бачу!
— Але не смій відкусити й найменшого шматочка. Ми з тіткою Шпичкою розділимо його між собою на дві половинки. Ану, бігом! Лізь угору!
Джеймс почимчикував до стовбура.
— Стій! — раптом вигукнула тітка Шпичка. — Не рухайся! — Вона дивилася на гілки, широко роззявивши рота й вирячивши очі, мовби побачила там якусь примару. — Дивися! — крикнула вона. — Дивися, Шкварко, дивися!
— Що з тобою? — здивувалася тітка Шкварка.
— Він росте! — заволала тітка Шпичка. — Стає все більший і більший!
— Хто стає?
— Та персик, бовдурко!
— Жартуєш!
— То поглянь сама!
— Але ж, люба моя Шпичечко, це просто тупо. Це неможливо. Це… це… це… Ой, зачекай… Ні… Ні… не може бути… Ні… Так… Пресвяті небеса! Воно й справді росте!
— Він уже вдвічі більший! — зарепетувала тітка Шпичка.
— Цього не може бути!
— Вже є!