Усі розреготалися.
— Не журися, друже Черв’яче! — кричали вони. — Ходімо трохи підобідаємо!
Вони рушили до входу в тунель і почали видлубувати великі шматки соковитої й золотистої персикової м’якоті.
— Ой, яка розкіш! — тішилася Стоніжка, напихаючи рота персиком.
— Смакота-а-а! — радів Старий-Зелений-Коник.
— Фантастика! — тішилася Світлячка-Хробачка.
— Ой, мамонько! — ледве стримувалася Зозулька. — Який божественний смак! — Вона глянула на Джеймса й усміхнулася, а Джеймс усміхнувся їй у відповідь. Вони сиділи удвох на палубі, весело причмокуючи. — А знаєш, Джеймсе, — сказала Зозулька, — досі я ще ніколи в житті не куштувала нічого, крім тих крихітних зелених мушок, що живуть на трояндових кущах. Вони мають чудовий аромат. Але цей персик ще смачніший.
— Як же це гарнющо! — додала пані Павучиха, долучаючись до них. — Я завжди вважала, що нема нічого смачнішого за велику й соковиту муху, що тріпається в павутинні, аж доки не скуштувала цього!
— Який аромат! — вигукнула Стоніжка. — Розкішний! Немає нічого ліпшого! Й ніколи не було! А я це добре знаю, бо особисто ласувала найвишуканішою їжею у світі! — І тут Стоніжка, з чийого напханого персиком рота стікала на підборіддя цівка соку, зненацька заспівала:
Усі були на сьомому небі від щастя. Сонечко яскраво сяяло в лагідному синьому небі, і все навкруги віяло спокоєм. Гігантський персик, що виблискував під сонцем, нагадував велетенський золотий м’яч, що плив собі кудись у сріблястому морі.
— Дивіться! — вигукнула Стоніжка, коли вони закінчили трапезу. — Погляньте на ту тонку кумедну чорну штучку, що пливе ген-ген у воді!
Усі озирнулися.
— Їх там дві, — сказала пані Павучиха.
— Та їх там повно! — уточнила Зозулька.
— Що це таке? — занепокоївся Черв’як.
— Мабуть, якісь риби, — припустив Старий-Зелений-Коник. — Може, вони хочуть з нами привітатися.
— Та це ж акули! — перелякався Черв’як. — Я можу закластися на що завгодно, що це акули, які хочуть нас зжерти!
— Що за дурниці! — заперечила Стоніжка, але її голос раптом затремтів, і вона перестала сміятися.
— Я впевнений, що це акули! — наполягав Черв’як. — Я просто знаю це!
І це, чесно кажучи, зрозуміли вже всі, але їм було надто страшно у цьому зізнатися.
На якусь мить запала тиша. Усі стурбовано поглядали на акул, що поволі кружляли довкола персика.
— Навіть якщо це й справді акули, — проказала Стоніжка, — нам нічого не загрожує, доки ми тут нагорі.
Та не встигла вона цього договорити, як один з тих чорних і тонких акулячих плавців раптово розвернувся й помчав, розрізаючи воду, прямісінько на персик. Тоді акула зупинилася й поглянула вгору своїми маленькими зловісними очицями.
— Геть! — зарепетували всі. — Забирайся геть, потворо!
Поволі й ліниво акула роззявила свою пащеку (якою легко могла проковтнути дитячий візочок) і накинулася на персик.
Усі нажахано вирячили очі.
І ось, наче за помахом вожака, решта акул підпливли до персика, оточили його колом і почали оскаженіло атакувати. Їх було десь двадцять чи тридцять, і всі вони стрибали, кидалися й батожили хвостами воду, що пінилася й вирувала.
Зверху на персику зчинилася паніка.
— Ой, нам тепер усім кінець! — бідкалася пані Павучиха, заламуючи ноги. — Вони зжеруть цілий персик, а коли нам не буде вже на чому стояти, вони візьмуться за нас!
— Це правда! — волала Зозулька. — Нас уже ніхто не врятує!
— Ох, я не хочу, щоб мене з’їли! — лементував Черв’як. — Але ж вони почнуть саме з мене, бо я товстий, соковитий і не маю кісток!
— Невже ми нічого не можемо вдіяти? — з надією звернулася до Джеймса Зозулька. — Я певна, що ти щось придумаєш.
Усі раптом подивилися на Джеймса.
— Думай! — благала його пані Павучиха. — Думай, Джеймсе, думай!
— Швидше! — наполягала Стоніжка. — Джеймсе, швиденько! Ми мусимо щось зробити.
Усі погляди були звернені на Джеймса, і в них був і страх, і розпач і відчайдушна надія.
— Є одна річ, яку ми, здається, можемо випробувати, — поволі вимовив Джеймс Генрі Троттер. — Я не знаю, чи це спрацює…
— Кажи вже! — вигукнув Черв’як. — Швидше кажи!
— Ми виконаємо все, що ти накажеш! — пообіцяла Стоніжка. — Тільки мерщій, мерщій, мерщій!
— Та вгамуйтеся, дайте хлопцеві сказати! — гаркнула Зозулька. — Ану-ну, Джеймсе…
Усі поставали довкола нього. На хвильку запала тиша.
— Ну ж бо! — знову заволали вони. — Ну ж бо!
Вони чекали відповіді, а тим часом було чути, як люто борсаються у воді акули. Від цього легко було збожеволіти.
— Ану, Джеймсе, — не вгавала Зозулька.