— Скажи їм хай піднатужаться! — озвався Джеймс. — Їм не можна зупинятися!
— Ми піднімаємось! — почувся чийсь вигук.
— Та де там!
— Я це відчув!
— Ще одну чайку, швидше!
— Ану, тихенько! Тиша! Сюди летить чайка! То була п’ятсот перша чайка, і варто було Джеймсові впіймати її і припнути разом з іншими до хвостика, як велетенський персик раптом почав поволеньки виринати з води.
— Обережно! Ми піднімаємось! Тримайтеся, хлоп’ята!
Але тут персик зупинився. І завис у повітрі.
Він так і висів, погойдуючись, але вище не підіймався.
Своїм низом він ледь-ледь торкався води. Це нагадувало якісь напрочуд доладні терези, коли бракувало манюсінького поштовху, щоб вони нахилилися в той чи інший бік.
— Треба ще одну чайку! — крикнув Старий-Зелений-Коник, визираючи з тунелю. — Ми майже піднялися!
І ось настала вирішальна мить. Вони швиденько зловили п’ятсот другу чайку і прив’язали її до персикового хвостика…
І тут раптово… Поволеньки… Велично…
Немов фантастична золотава куля…
З усіма чайками, що тягли за мотузки вгору… Гігантський персик піднявся над водою і почав злітати в небо.
Усі миттєво вибігли нагору.
— Ой, як це чудово! — кричали вони.
— Яке розкішне відчуття!
— Ґуд бай, акули!
— Оце так подорож!
Пані Павучиха, що аж пищала від хвилювання, обхопила Стоніжку за талію, і вони обидві почали витанцьовувати довкола персикового хвостика. Черв’як виструнчився на власному хвості і теж радісно звивався. Старий-Зелений-Коник стрибав щораз вище й вище. Зозулька підбігла до Джеймса і лагідно потисла йому руку. Світлячка-Хробачка, зазвичай дуже мовчазна й сором’язлива, сиділа біля входу в тунель і аж сяяла з утіхи. Навіть Шовкопряд — блідий, худющий і страшенно виснажений після важкої праці, виповз із тунелю, щоб на власні очі побачити це дивовижне вознесіння.
Вони здіймалися вище й вище, і невдовзі вже летіли над океаном десь на висоті церковної дзвіниці.
— Мене трохи непокоїть цей персик, — звернувся до всіх Джеймс, коли вони досхочу вже натанцювалися й нагаласувалися. — Цікаво, чи сильно ті акули встигли обгризти йому низ? Звідси, на жаль, неможливо це з’ясувати.
— То може, я спробую все обстежити? — запропонувала пані Павучиха. — Мені це геть не важко, запевняю тебе. — І, не чекаючи на відповідь, вона швидко видобула з себе шовкову павутинку і прив’язала її до персикового хвостика. — Я туди й назад, — пообіцяла вона, а тоді спокійно підійшла до краєчка персика і стрибнула з нього, снуючи за собою павутинку.
Усі стурбовано з’юрмилися коло того місця, звідкіля вона стрибнула.
— Яке ж би то було жахіття, якби павутинка обірвалася, — зітхнула Зозулька.
Запала довга мовчанка.
— З вами все добре, пані Павучихо? — гукнув Старий-Зелений-Коник.
— Так, дякую! — почувся знизу її голос. — Я вже піднімаюся! — І Павучиха справді піднялася вгору сріблястою павутинкою, засмоктуючи її назад у власне тіло.
— Ну, як там, дуже страшно? — запитали всі в один голос. — Усе погризене? Скрізь величезні діри?
Пані Павучиха вилізла назад на палубу зі втішеним, хоча трохи й спантеличеним виразом. — Ви не повірите, — сказала вона, — але там узагалі майже нічого не знищено! Персик лишився практично неушкоджений! Де-не-де можна помітити якісь крихітні зазублинки, а так усе ціле.
— Мабуть, ви щось наплутали, — засумнівався Джеймс.
— Звісно, наплутала! — згодилася Стоніжка.
— Чесне слово, що ні, — заперечила пані Павучиха.
— Але ж там були сотні акул!
— Вони сколотили всю воду довкола!
— Ми бачили, як вони роззявляли пащеки і клацали зубищами!
— Та начхати мені на те, що ви там бачили, — скривилася пані Павучиха. — Кажу: персикові не завдано майже ніякої шкоди.
— А чому ж ми тоді занурювалися у воду? — запитала Стоніжка.
— А може, ми зовсім і не занурювалися, — припустив Старий-Зелений-Коник. — Може, ми всі були такі перелякані, що все це нам просто здалося.
Правду кажучи, це було набагато ближче до істини, ніж вони вважали. Адже акула, як ви знаєте, має страшенно довгого гострого носа, а от її пащека розташована якось дурнувато — в самому низу, ледь не на череві.
Тому акулі майже неможливо застромити свої зубища в такі великі, гладенькі й заокруглені поверхні, як у персика. Навіть якби ця почвара перевернулася на спину, вона однак нічого не досягла б — їй заважав би власний ніс. Якщо ви колись бачили маленького песика, що намагається клацнути зубами великий м’яч, тоді ви зможете приблизно уявити собі, як це було з акулами і персиком.
— Сталося, мабуть, якесь диво, — сказала Зозулька. — Діри, певно, затяглися самі собою.
— Дивіться! Там ззаду якийсь корабель! — вигукнув Джеймс.