Усі кинулися туди й почали приглядатися. Ніхто з них ще ніколи не бачив корабля.
— Він такий великий.
— Має три труби.
— А на палубах видно людей!
— Давайте їм помахаємо. А вони нас бачать? Цього не знали ні Джеймс, ні будь-хто інший, але пароплав, що пропливав унизу під ними, називався «Королева Марія» і він щойно покинув Англійський канал, прямуючи до Америки. А на капітанському містку «Королеви Марії» стояв здивований капітан з офіцерами, і всі вони ошелешено розглядали велетенську кулю, що висіла в них над головами.
— Мені це не подобається, — сказав капітан.
— Мені теж, — погодився його старший помічник.
— Гадаєте, вона нас переслідує? — поцікавився молодший помічник.
— Кажу вам, що мені це не подобається, — буркнув капітан.
— Можливо, це щось небезпечне, — припустив старший помічник.
— Не можливо, а точно! — гаркнув капітан. — Це секретна зброя! Чорт забирай! Негайно повідомте королеву! Країна в небезпеці! Дайте мені підзорну трубу.
Старпом подав капітанові підзорну трубу. Капітан приклав її до ока.
— Там повно птахів! — вигукнув він. — Небо переповнене птахами! І що вони там роблять? Зачекайте! Хвилиночку! Там є люди! Я бачу, як вони рухаються! Там є… є… чи ця клята труба правильно сфокусована? Там ніби якийсь маленький хлопчик у шортах! Так, я чітко бачу хлопчика у шортах, який там стоїть! А ще там… ще там… ще там… якась величезна зозулька!
— Хвилинку, пане капітане! — втрутився старпом.
— І велетенський зелений коник-стрибунець!
— Пане капітане! — мало не гаркнув старпом. — Прошу вас!
— І колосальний павук!
— О Боже, він знову перебрав віскі, — прошепотів молодший помічник.
— І здоровенна, просто здоровенна стоніжка! — верескнув капітан.
— Покличте корабельного лікаря, — розпорядився старпом. — Нашому капітанові зле.
Наступної миті велика куля зникла за хмарою, і вже ніхто на пароплаві так її й не побачив.
А от на самому персику всі пасажири були веселі та збуджені.
— Цікаво, чим це все закінчиться цього разу, — буркнув Черв’як.
— Яка різниця? — відповіли йому. — Рано чи пізно чайки все одно прилинуть до берега.
Вони піднімалися вгору і вгору, вище за найвищі хмари, а персик, летячи, м’яко погойдувався з боку на бік.
— А може, послухаємо якоїсь музички? — запропонувала Зозулька. — Що ти на це, Старий Конику?
— З превеликим задоволенням, мадам, — низько вклонився їй Старий-Зелений-Коник.
— Ура-ура! Він нам зіграє! — закричали всі, а тоді посідали кружкома довкола Старого Зеленого Музики… І концерт почався.
Щойно пролунала перша нота, як публіка зачаровано завмерла. А Джеймс узагалі ніколи в житті не чув такої чарівної музики! Літніми вечорами вдома в садочку він частенько слухав, як сюркочуть у траві коники, і йому завжди подобалося це сюрчання. Але це було щось зовсім інше. Це була справжня музика — акорди, гармонії, мелодії і таке інше.
А що за чудовий інструмент, на якому вигравав Старий-Зелений-Коник! Він нагадував скрипку. Було таке враження, що він справді грає на скрипці.
Смичком цієї скрипки була його власна нога. А струнами скрипки слугував краєчок його крила.
Він користувався тільки верхньою частиною своєї ноги (стегном) і проводив нею по краєчку крила з неймовірною вправністю — то швидко, то повільно, але завжди легко й плавно. Саме так користується смичком скрипаль-віртуоз; а музика заповнювала увесь простір блакитного неба божественними мелодіями.
Коли відлунала перша частина твору, усі шалено заплескали в долоні, а пані Павучиха зірвалася з місця й заволала:
— Браво! Біс! Заграй нам ще!
— Тобі сподобалося, Джеймсе? — усміхнувся до хлопчика Старий-Зелений-Коник.
— Ой, це було чудово! — відповів Джеймс. — Я просто зачарований! Так, ніби у ваших руках справжня скрипка!
— Справжня скрипка! — вигукнув Старий-Зелений-Коник. — Пресвяті небеса, ну, що тут сказати! Мій любий хлопче, та ж я сам і є справжньою скрипкою! Це частина мого власного тіла!
— Але хіба всі коники вміють грати на скрипках так само, як ви? — здивувався Джеймс.
— Ні, — пролунала відповідь, — не всі. Якщо хочеш знати, я належу до так званих короткорогих коників. З моєї голови стирчать два коротенькі вусики. Бачиш? Ось там. Коротесенькі, правда? Тому мене й називають «короткорогий». І лише ми, «короткорожці», виконуємо музику, мовби на скрипках і за допомогою смичків. Мої ж довгорогі родичі, ті, в кого з голови стирчать довгі й закручені вусики, під час виконання своєї музики просто труться краєчками крил. Це не скрипалі, а крилотерці. І мушу сказати, що музика цих крилотерців набагато нижчого ґатунку. Вона нагадує не скрипку, а радше банджо.
— Як цікаво! — вигукнув Джеймс. — А я ж досі навіть не замислювався про те, звідки береться сюрчання коників.
— Мій любий юний друже, — лагідно сказав йому Старий-Зелений-Коник, — у нашому світі є безліч речей, про які ти ще не замислювався. Ось, наприклад, як ти гадаєш — де розташовані мої вуха?
— Ваші вуха? Та ж на голові, звичайно. Усі розреготалися.
— То ти навіть цього не знаєш? — хихотіла Стоніжка.
— Краще подумай, — усміхнувся Старий-Зелений-Коник.