— От і приїхали! — вигукнув Черв’як. — Якщо персик протікає, то ми вже точно потонемо!
— Не будь дурком! — глузливо пирхнула Стоніжка. — Ми ж не в воді!
— Ой, погляньте! — вигукнула Зозулька. — Отам, отам, отам! Дивіться!
Усі озирнулися.
Прямо перед собою вдалині вони побачили надзвичайне видовище. Це була якась ніби арка, велетенська заокруглена дуга, що здіймалася високо в небо. І стояла ця дуга на велетенській пласкій хмарі, безмежній, мов пустеля.
— І що ж воно таке? — здивувався Джеймс.
— Це міст!
— Це велетенський обруч, розрізаний навпіл!
— Заперечте мені, якщо я помиляюся, — пробурмотіла, збліднувши, Стоніжка, — але чи то часом не Хмарулі дряпаються на хмару?
Усі нажахано замовкли. Персик підлітав усе ближче до того місця.
— Це справді Хмарулі!
— Їх там сотні!
— Тисячі!
— Мільйони!
— Не хочу про це навіть чути! — вискнув бідолашний сліпий Черв’як. — Я волів би опинитися на гачку, як риб’яча наживка, ніж знову зустрічатися з тими почварами!
— Краще б мене засмажив і з’їв якийсь мексиканець! — забідкався Старий-Зелений-Коник.
— Вгамуйтеся, будь ласка! — прошепотів Джеймс. — Це наша єдина надія.
Усі мовчки присіли навпочіпки, дивлячись на Хмарулів. Ціла поверхня хмари аж кишіла ними, а сотні інших почвар дряпалися вгору тією страхітливою дивною аркою.
— Та що ж це таке? — прошепотіла Зозулька. — І що вони там з нею роблять?
— А мені начхати, що вони з нею роблять! — знизала плечима Стоніжка й подріботіла до входу в тунель. — Я тут не залишуся! Бувайте!
Але всі решта надто налякалися й позаклякали, щоб бодай поворухнутися.
— А знаєте що? — прошепотів Джеймс.
— Що? — запитали вони. — Що?
— Здається, вони фарбують ту величезну арку! У них там є банки з фарбою й великі пензлі! Ось погляньте!
І він казав щиру правду. Мандрівники були вже досить близько й самі добре бачили, що Хмарулі саме цим і займалися. Вони тримали в руках величезні пензлі і з несамовитою швидкістю хляпали фарбою на вигнуту дугою арку. За кілька хвилин уся арка була розфарбована яскравими кольорами — червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, голубим, синім і фіолетовим.
— Це ж веселка! — вигукнули всі гуртом. — Вони розмальовують веселку!
— Ой, яка ж вона гарна!
— А подивіться, які кольори!
— Стоніжко! — почали вони гукати. — Ти мусиш вийти й подивитися на це! — Усі були настільки захоплені красою і яскравими кольорами веселки, що навіть забули стишити свої голоси. Стоніжка обережно вистромила голову з тунелю.
— Ти ба! — промовила вона. — Я завжди хотіла знати, звідки береться веселка. Але навіщо ті всі мотузки? Що вони роблять тими мотузками?
— Пресвяті небеса, та ж вони зіштовхують її з хмари! — вигукнув Джеймс. — Дивіться! Вони спускають її мотузками на землю!
— А я вам ще щось скажу, — втрутилася Стоніжка. — Якщо я не надто помиляюся, то зараз ми всі в неї вгатимося!
— Овва, так-таки так! — заволав Старий-Зелений-Коник.
Веселка тепер гойдалася в повітрі під самою хмарою. Персик теж линув попід хмарою на тій самій висоті і дуже швидко зближався з веселкою.
— Ми пропали! — зарепетувала Павучиха, знову заламуючи свої ноги. — Нам кінець!
— Я цього не витримаю! — застогнав Черв’як. — Скажіть мені, що відбувається!
— Ми не влучимо в неї! — крикнула Зозулька.
— Влучимо, ще й як!
— Не влучимо!
— Влучимо!.. Так!.. Ні!.. Ой, людоньки!
— Тримайтеся всі! — закричав Джеймс, і тут-таки пролунав шалений гуркіт — це персик бухнувся в саму верхівку райдуги. Щось гучно хруснуло — і величезна веселка розкололася навпіл.
Після цього сталося ще прикріше: мотузки, якими Хмарулі спускали райдугу, переплуталися з шовковими нитками, прив’язаними до чайок! Персик опинився в пастці! Мандрівців охопила безпросвітна паніка. Джеймс Генрі Троттер миттєво глянув угору й побачив там обличчя розлючених Хмаруль — їх були тисячі і всі вони зирили на нього з краєчку хмари. Обличчя ті були безформні і майже зовсім заросли довжелезним білим волоссям. На них не було видно ані носів, ні ротів, ні вух, ані підборіддя — самі лише очі, малесенькі чорні очі, що зловісно поблискували на кошлатих обличчях.
А тоді сталося найстрашніше. Один Хмаруль — величезне п’ятиметрове волохате страховисько — несподівано підвівся на повен зріст і зістрибнув з хмари, намагаючись упіймати одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персика. Джеймс із друзями бачив, як він пролетів над ними в повітрі з простягнутими ручиськами, схопив найближчу мотузку й учепився за неї руками й ногами. А потім сповільна почав спускатися тією мотузкою донизу.
— Матінко! На поміч! Рятуйте нас! — залементувала Зозулька.