— Він лізе сюди, щоб нас ізжерти! — заволав Старий-Зелений-Коник. — Стрибайте за борт!
— Нехай спочатку з’їсть Черв’яка! — закричала Стоніжка. — Я зовсім не смачна — самі кістки та й годі!
— Стоніжко! — гаркнув Джеймс. — Негайно сюди! Перекусуй цю мотузку, якою він спускається!
Стоніжка метнулася до персикового хвостика, схопила в зуби шовкову мотузку й перекусила її, клацнувши щелепами. Відразу всі побачили, як високо вгорі одна з чайок відділилася від зграї і полетіла кудись убік з довжелезною шворкою, що звисала з її шиї. А за кінець тієї шворки розпачливо чіплявся, розлючено щось вигукуючи, величезний кошлатий Хмаруль. Він підносився дедалі вище, погойдуючись у залитому місячним сяйвом небі, а Джеймс Генрі Троттер, вдоволено за цим спостерігаючи, промовив:
— Отакої! Та він, мабуть, геть нічого не важить, якщо одна-однісінька чайка так легко його підняла! Він, мабуть, зітканий лише з волосся й повітря!
Решта Хмарулів були настільки ошелешені тим, що сталося з їхнім колегою, що випустили з рук усі мотузки, і обидві половинки веселки, звичайно ж, жухнули вниз і полетіли шкереберть до землі. Це й порятувало персик, який миттєво помчав пріч від тієї жахливої хмари.
Але загроза, що нависла над мандрівниками, ще не минула. Розлючені Хмарулі підстрибнули й кинулися за ними бігти уздовж хмари, нещадно закидаючи їх усім, що трапляло під руки. Порожні банки з-під фарби, пензлики, драбини, ослінчики, банячки, сковорідки, тухлі яйця, пляшки з-під гелю для волосся — усе градом летіло на персик. А один Хмаруль, старанно прицілившись, вилив на Стоніжку ціле відро густої фіолетової фарби.
Стоніжка аж заверещала зі злості.
— Мої ніженьки! — забідкалася вона. — Вони посклеювалися докупи! Тепер я не можу ходити! І не можу розплющити повік! Я нічого не бачу! А мої черевички! Моїм черевичкам капець!
Проте всі були надто заклопотані тим, щоб вчасно ухилятися від усього того, чим жбурляли у них Хмарулі, тому ніхто не зважав на Стоніжчині нарікання.
— Фарба засихає! — стогнала вона. — Вона твердне! Я не в силі ворухнути ногами! Я нічим не можу поворухнути!
— Але язиком ще ворушиш, — мовив на те Черв’як. — На превеликий жаль.
— Джеймсе! — заголосила Стоніжка. — Допоможи мені, будь ласка! Змий з мене фарбу! Зішкреби її! Зроби що-небудь!
Минуло чимало часу, поки бідолашні чайки відтягали персик від тієї хмари-райдуги. І коли вони врешті це зробили, тоді всі друзі оточили Стоніжку й почали сперечатися, як би найкраще відчистити її тіло від фарби.
А сама Стоніжка мала вельми чудернацький вигляд — з голови до ніг була залита фіолетовою фарбою. Фарба починала висихати й тверднути, і від цього Стоніжка неприродно випросталася й заклякла, мовби її залили цементом. А всі її сорок дві ноги наїжачилися й стриміли з неї, наче дроти. Вона намагалася щось сказати, але не могла навіть ворухнути губами. Усе, на що вона спромоглася, це булькотіти горлом, мовби прополіскуючи його.
Старий-Зелений-Коник простяг руку і обережно торкнув її за живіт.
— Ото халепа, — здивувався він, — і як же ж вона так швидко висохла?
— Це веселкова фарба, — пояснив Джеймс.
— А вона висихає дуже швидко і відразу твердне.
— Не люблю я тих фарб, — повідомила пані Павучиха. — Вони мене лякають. Нагадують мені про тітку Шпичку — тобто покійну тітку Шпичку, — бо коли вона востаннє фарбувала стелю на своїй кухні, моя бідолашна дорогенька бабуся ненароком забрела в свіжу фарбу і там застрягла. Ми цілісіньку ніч чули, як вона гукала нам: «На поміч! Поможіть! На поміч!», і в нас аж серце розривалося. Але що ми могли вдіяти? Нічогісінько! І так аж до самого ранку, коли фарба висохла, і тоді ми, звісно, кинулися до неї, щоб заспокоїти й нагодувати. Хочете вірте, хочете — ні, але вона прожила так ще з півроку, на стелі, догори дриґом, бо її ноги намертво застрягли в тій фарбі. Ми щодня її там годували. Приносили свіженьких мух прямо з павутиння. Аж доки торік, двадцять шостого квітня, тітка Шкварка — тобто покійна тітка Шкварка — випадково зиркнула на стелю і побачила її там.
«Павук! — заверещала вона. — Гидкий павучисько! Швиденько! Принесіть мені швабру з довгою ручкою!..» А тоді… Ой, це було таке жахіття, що й згадувати не хочеться… — Пані Павучиха витерла непрохану сльозу й засмучено глянула на Стоніжку. — Бідолашненька, — пробурмотіла вона. — Мені тебе так шкода.
— Цю фарбу вже нічим не відшкрябати, — радісно бовкнув Черв’як. — Наша Стоніжка вже ніколи не поворухнеться. Вона перетвориться на статую, і ми поставимо її посеред галявини, а до голови причепимо годівницю для птахів.
— Можна спробувати здерти з неї шкіру, мов з банана, — запропонував Старий-Зелений-Коник.
— Або потерти її наждачкою, — додала Зозулька.
— А якщо вона висолопить язика, — сказав Черв’як і чи не вперше в житті посміхнувся, — якщо вона його висолопить достатньо далеко, ми зможемо схопити за нього й потягти. І якщо добряче смикнемо — зможемо вивернути її навиворіт, і вона матиме нову шкіру!
На мить запала тиша, доки всі обмірковували цю прецікаву пропозицію.
— Мені здається, — сповільна проказав Джеймс, — мені здається, що найкраще буде…
— Тут він замовк. — Що це таке було? — швидко запитав він. — Мені почувся голос! Немовби хтось кричав!
Усі підвели голови й прислухалися.
— Цс-с-с! Я знову щось почув!
Але голос лунав так здалека, що важко було розібрати слова.
— Це Хмарулі! — крикнула пані Павучиха. — Я знаю — це Хмарулі! Вони знову женуться за нами!
— Крик лунає згори! — сказав Черв’як, і всі одразу глянули вгору, тобто всі, крім Стоніжки, яка не могла рухатись.
— Ой-ой-ой! — забідкалися вони. — Рятуйте! Поможіть! Цього разу нам не врятуватися!..
Просто над собою вони побачили величезну чорну хмару — загрозливу, вируючу, грозову, що починала страхітливо гуркотіти й гримкотіти. А потім, десь з самого вершка хмари знову пролунав далекий голос, але цього разу виразно й гучно:
— Відкручуйте крани! — заревів він. — Крани! Відкручуйте крани!
Не минуло й трьох секунд, як хмара трісла й прорвалася, наче паперовий мішечок, і з неї шугонула вода! Це побачили всі. Це було легко побачити, бо то були не звичайні дощові краплини. То взагалі не були дощові краплини. Це була величезна й суцільна маса води, так, ніби на них просто з неба прорвалося ціле озеро або й цілий океан, і все це падало вниз, униз, униз — спочатку на чайок, а тоді й на персик. Бідолашні мандрівники верещали від жаху й нестямно намагалися вхопитись бодай за щось — за хвостик персика, за шовкові мотузки, за все, що траплялося — і увесь той час вода їх заливала, поливала, обливала, безперестанно бризкала, ляскала, плюскала, хлюпала, шугала, вирувала, булькотіла, гуркотіла, гримкотіла, шуміла, шваркотіла і падала, падала, падала, і всім здавалося, ніби вони раптом потрапили під найбільший у світі водоспад, з-під якого неможливо вибратися. Вони не могли говорити. Нічого не бачили. Їм забило дух. А Джеймс Генрі Троттер, намертво вчепившись за одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персикового хвостика, подумав, що їм тепер уже справді кінець. Аж раптом ця повінь припинилася так само несподівано, як і почалася. Злива вщухла і все вмовкло. Чудові-пречудові чаєчки зуміли проскочити крізь неї й щасливо вигулькнули у чисте небо. І знову гігантський персик спокійно линув собі під таємничим місячним сяйвом.
— Я мало не втопився! — простогнав Старий-Зелений-Коник, випльовуючи воду цілими літрами.
— Я змок до самих кісток! — забідкався Черв’як. — Я завжди думав, що моя шкіра водонепроникна, але це не так, і я тепер наповнений дощем!
— Погляньте на мене, погляньте на мене! — схвильовано вигукнула Стоніжка. — З мене все змило! Усю фарбу! Я знову можу рухатися!
— Давно я не чув таких поганих новин, — буркнув Черв’як.
А Стоніжка витанцьовувала на палубі, робила в повітрі сальто-мортале й голосно виспівувала:
— Ой, та стули ти пельку, — скривився Старий-Зелений-Коник.
— Подивіться на мене! — не вгавала Стоніжка.