Але Світлячка-Хробачка навіть не ворухнулася, тому Стоніжка вихилилася з гамака й підняла з підлоги один зі своїх черевичків. — Та вимкни ж бо це кляте світло! — крикнула вона, жбурляючи черевичка під стелю.
Світлячка-Хробачка поволі розплющила одне око й поглянула на Стоніжку. — Тільки без капостей, — холодно зронила вона. — Усьому свій час.
— Давай-давай! — не вгавала Стоніжка. — Бо я сама тебе загашу!
— О, здоров, Джеймсе! — привітала його Світлячка-Хробачка помахом лапи й усміхнулася, дивлячись на Джеймса згори. — Я й не бачила, що ти вже тут. Почувайся, як удома, любе хлоп’ятко… І на добраніч!
Щось клацнуло — і світло згасло.
Джеймс Генрі Троттер лежав у пітьмі з широко розплющеними очима, прислухався до химерних звуків, що лунали довкола від сплячих істот, і намагався вгадати, що станеться з ним завтра вранці. Йому вже починали страшенно подобатися його нові друзі. Вони зовсім не були аж такі жахливі, як на вигляд. Та й узагалі вони не були жахливі. Попри всі галасливі суперечки, що спалахували поміж ними, вони здавалися неймовірно добрими і приязними.
— На добраніч, Старий-Зелений-Конику, — прошепотів він. — Добраніч, Зозулько-Боже Сонечко… добраніч, пані Павучихо… — Та не встиг він усіх перелічити, як його зморив міцний сон.
— Рушаємо! — зарепетував хтось. — Нарешті рушаємо!
Джеймс рвучко прокинувся й роззирнувся. Усі істоти вже покинули свої гамаки і збуджено гасали по кімнаті. Раптом долівка здригнулася, мовби від землетрусу.
— Почалося! — крикнув Старий-Зелений-Коник, підстрибуючи від хвилювання. — Тримайтеся міцно!
— Що сталося? — вигукнув Джеймс, зіскакуючи з гамака. — Що відбувається?
Зозулька, напрочуд добре й лагідне створіння, підійшла і стала біля нього. — Якщо ти ще цього не знаєш, — мовила вона, — то ми зараз назавжди покинемо верхівку цього бридкого пагорба, на якому ми так довго жили. Ми покотимося всередині цього гігантського чудового персика у напрямку країни… країни… країни…
— Якої країни? — не втримався Джеймс.
— Немає значення, — відповіла Зозулька. — Бо немає нічого гіршого за цей нещасний пагорб і тих твоїх злючих тіток…
— О звичайно, звичайно! — заволали всі. — Свята правда!
— Ти міг цього не зауважити, — вела далі Зозулька, — але увесь цей сад росте на стрімкому схилі гори. А персик цей ще й досі не покотився донизу лише тому, що своїм хвостиком-стеблинкою він пов’язаний з деревом. Але варто цей хвостик перерізати, як ми зірвемося з місця!
— Обережно! — вигукнула пані Павучиха, бо кімната знову несамовито здригнулася. — Ми вирушаємо!
— Ще ні! Ще ні!
— Саме в цю мить, — пояснила Зозулька, — наша Стоніжка, чиї щелепи гострі, як бритва, сидить угорі на персику й перегризає цей хвостик. І, судячи з того, як нами хитає, їй залишилося вже зовсім небагато. Узяти тебе під своє крильце, щоб ти не впав, коли ми покотимося?
— Це дуже люб’язно з вашого боку, — подякував Джеймс, — але я думаю, що й сам упораюсь.
І тут крізь отвір у стелі зазирнула усміхнена Стоніжка і закричала:
— Готово! Рушаємо!
— Рушаємо! — озвалися всі решта. — Рушаємо!
— Мандрівка починається! — залементувала Стоніжка.
— І хтозна, чим вона закінчиться, — буркнув Черв’як, — якщо її затіяла ти. Знову якоюсь халепою.
— Дурниці, — заперечила Зозулька. — Ми зараз побуваємо в найпрекрасніших місцях і побачимо найчудовіші речі! Правда, Стоніжечко?
— Хто його зна, що ми там побачимо! — вигукнула Стоніжка.
І в цю мить… величезний персик поволі, підступно і ледь помітно почав хилитися набік і рухатись. Ціла кімната теж нахилилася, а меблі рушили з місця й гупнулися в протилежну стіну. Об цю стіну гупнулися також і Джеймс, і Зозулька, і Старий-Зелений-Коник, і пані Павучиха, і Черв’як, і навіть Стоніжка, котра перед тим зірвалася зі стіни додолу.
А саме в цей час тітка Шкварка і тітка Шпичка вишикувалися перед ворітьми, тримаючи в руках по пачці квитків, а вдалині вже було видно юрбу перших ранкових відвідувачів, які дряпалися вгору, щоб побачити гігантський персик.
— Нині ми заробимо море грошей, — зраділа тітка Шпичка. — Поглянь, скільки народу!
— Цікаво, що сталося вчора з нашим дурноверхим малявчиком? — сказала тітка Шкварка. — Він так і не повернувся, га?
— Мабуть, послизнувся в темряві й зламав собі ногу, — припустила тітка Шпичка.
— Або шию, — з надією мовила тітка Шкварка.
— Пожди, пожди, я ще до нього доберуся, — пригрозила тітка Шпичка, розмахуючи ціпком. — Дам йому такої прочуханки, що йому вже ніколи не закортить тинятися ночами. Ой, матінко! Що то за страшний гуркіт?
Обидві жінки озирнулися.
А це, звісно ж, гуркотів гігантський персик, що проламав огорожу й котився садом, набираючи швидкість, прямісінько до того місця, де стовбичили тітка Шкварка й тітка Шпичка.
Тітки аж зойкнули. Заверещали. Кинулися навтікача. Запанікували. Почали навзаєм плутатися між ногами. Відштовхували одна одну, думаючи лише про власний рятунок. Дебела тітка Шкварка перечепилася об принесену з собою коробку для грошей і хряпнулася долілиць на землю. Тітка Шпичка спіткнулася об тітку Шкварку й гепнулася на неї зверху. Вони лежали на землі, борсалися, дряпалися, лементували й намагалися звестися на ноги, та не встигли цього зробити, бо величезний персик тут-таки накотився на них.
Щось хруснуло.
А тоді запала тиша.
Персик покотився далі. А тітка Шкварка й тітка Шпичка так і лежали собі, розмазані по траві, тонюсінькі, пласкі й нерухомі, неначе паперові ляльки, вирізані з якоїсь кольорової книжечки.
І ось персик викотився з саду і з шаленою швидкістю помчав пагорбом униз, підстрибуючи на стрімкому схилі. Він котився дедалі швидше й швидше, а натовпи людей, що дряпалися вгору, раптово побачивши цього гігантського монстра, який насувався на них, почали верещати й розбігатися хто куди.
Сягнувши підніжжя гори, персик перетнув дорогу, збив телеграфний стовп і розчавив дві припарковані там машини. Тоді завзято потолочив мало не з двадцять городів, трощачи на своєму шляху паркани й живоплоти. Розметав на всі боки ціле стадо породистих корів, а тоді ще й цілу овечу отару, потім цілий табун коней, а потім цілий хлів зі свинями — невдовзі довкола, куди сягало око, скрізь аж рябіло в очах від переляканих тварин, що розбігалися, куди бачать очі.
А персик і далі мчав з неймовірною швидкістю, навіть не думаючи її сповільнювати, і за якусь милю на його шляху вигулькнуло село.
Він покотився центральною вуличкою села, і люди ледве встигали відсахнутися хто ліворуч, хто праворуч. Наприкінці вулички персик пробив стіну величезної будівлі й викотився з другого боку, залишивши по собі цегляний мур, що зяяв двома круглими отворами.