— Свята правда! — підтримала його Зозулька.
— Джеймсе, — звернулася до нього Стоніжка. — Тебе ж звати Джеймс, правда?
— Так.
— Ну от, Джеймсе, чи ти хоч раз у житті бачив таку дивовижну велетенську Стоніжку, як я?
— Ніколи в житті, — зізнався Джеймс. — А як вам це вдалося?
— Дуже непросто, — відповіла Стоніжка. — Навіть дуже-дуже непросто. Послухай, що сталося. Я порпалася собі в саду під старим персиковим деревом, і раптом у мене під носом почала звиватися якась кумедна мала зелена штучка. Вона була яскраво-зелена, неймовірно гарна й нагадувала крихітний камінчик або кристалик…
— Ой, та я знаю, що це було! — вигукнув Джеймс.
— Це сталося й зі мною! — втрутилася Зозулька.
— Зі мною теж! — додала пані Павучиха. — Зненацька скрізь з’явилися малі зелені штучки! Земля аж кишіла ними!
— Я одну навіть проковтнув! — гордо сповістив Черв’як.
— І я! — зізналася Зозулька.
— А я проковтнула аж три! — вигукнула Стоніжка. — І до того ж це я розповідаю, а не ви! Не перебивайте мене!
— Вже надто пізно розповідати байки, — промовив Старий-Зелений-Коник. — Час уже спати.
— А я не буду спати в черевиках! — заволала Стоніжка. — Скільки їх ще там залишилося, Джеймсе?
— Я вже, здається, зняв пар із двадцять, — відповів Джеймс.
— Отже, залишилося ще вісімдесят, — сказала Стоніжка.
— Не вісімдесят, а двадцять дві! — зарепетував Черв’як. — Вона знову бреше.
Стоніжка залилася сміхом.
— Не дратуй Черв’яка, бо він ще простягне ноги, — забідкалася Зозулька.
На Стоніжку напала справжня істерика.
— Простягне ноги! — реготала вона, звиваючись і тицяючи на Черв’яка. — Які ноги? Де вони в нього?
Джеймс відчував явну симпатію до Стоніжки. Вона, звичайно, добряча капосниця, але як приємно було бачити, що хтось нарешті вміє сміятися. Він жодного разу не бачив, щоб тітка Шкварка і тітка Шпичка хоч раз усміхнулися.
— Нам справді треба трохи поспати, — наполіг Старий-Зелений-Коник. — Завтра буде важкий день. Чи не могли б ви, пані Павучихо, заслати нам ліжка?
За кілька хвилин пані Павучиха приготувала перше ліжко. Воно звисало зі стелі, підвішене на звитих з ниточок мотузках, нагадуючи радше гамак, аніж справжнє ліжко. Проте на вигляд воно було розкішне, а матеріал, з якого його сплели, мерехтів у блідому світлі, наче шовк.
— Сподіваюся, вам тут буде зручно, — звернулася пані Павучиха до Старого-Зеленого-Коника. — Я зробила його якнайм’якшим і шовковистим. Звила з найтонших павутинок. Вони набагато кращої якості, ніж ті, з яких я роблю власне павутиння.
— Дуже вам дякую, дорогенька, — зрадів Старий-Зелений-Коник, умощуючись у гамаку. — Ах, це саме те, про що я мріяв. Усім на добраніч.
Далі пані Павучиха звила другий гамак, у який залізла Зозулька.
Після цього вона звила трохи довшого гамака для Стоніжки і ще довшого для Черв’яка.
— А тобі яку постіль зробити? — запитала вона Джеймса, коли черга дійшла до нього. — Тверду чи м’яку?
— М’яку, якщо можна, — відповів Джеймс.
— Та годі вже тобі роззиратися довкола, може, візьмешся за мої черевички! — поквапила його Стоніжка. — З такими темпами ми з тобою ніколи не ляжемо спати! І прошу тебе акуратненько складати їх парами, а не кидати за спину як попало.
Джеймс зі страшенною швидкістю скидав Стоніжчині черевички. Для цього треба було на кожному з них розв’язувати шнурівки, позав’язувані якимись неймовірно заплутаними морськими вузлами. Джеймс розплутував їх, смикаючи нігтями, і то було нелегко. На це пішло майже дві години. І коли Джеймс нарешті стяг останній черевичок і вишикував їх усіх — двадцять одну пару — рівненьким рядочком, Стоніжка вже міцно спала.
— Стоніжко, прокидайтеся, — легенько штурхнув її Джеймс під бік. — Треба лягати в ліжко.
— Дякую, мій дорогенький, — озвалася Стоніжка, розплющуючи очі.
Вона злізла з дивана, подріботіла по кімнаті й умостилася в гамаку. Джеймс заліз у власний гамак. Ой, який він був м’якенький і зручний порівняно з тими твердими дошками, на яких його змушували спати вдома тітки.
— Світло, — сонним голосом додала Стоніжка.
Нічого не відбулося.
— Вимкни світло! — голосніше мовила вона. Джеймс озирнувся довкола, не знаючи, до кого вона звертається, але всі вже спали. Старий-Зелений-Коник хропів на всю кімнату. Зозулька дихала з присвистом, а Черв’як скрутився, неначе пружина, в гамаку й сопів, роззявивши рота. Ну а пані Павучиха звила собі в одному з закутків кімнати симпатичне павутиння, і Джеймс чув, як вона бурмоче щось лагідно крізь сон, лежачи в самому центрі цього мережива.
— Я сказала — вимкни світло! — сердито гаркнула Стоніжка.
— Це ви до мене? — здивувався Джеймс.
— Ну а до кого ж іще, роззяво! — обурилася Стоніжка. — Ця ідіотка Світлячка-Хробачка так і заснула, не загасивши свого світла!
Уперше, відколи він потрапив до цієї кімнати, Джеймс подивився на стелю й побачив там справжню дивовижу. Посеред стелі, чіпляючись за неї шістьма лапами, стояла догори дриґом якась мовби гігантська безкрила муха (завдовжки з метр), а охвістя цієї почвари палало, наче вогонь. Воно світилося сліпучим зеленкуватим сяйвом й освітлювало всю кімнату яскравіше за найяскравішу електролампочку.
— То це і є та Світлячка-Хробачка? — здивувався Джеймс, мружачись від світла. — Мені вона геть не подібна до хробака.
— Та вона ж, вона, — відповіла Стоніжка. — Принаймні вона так себе називає. Хоч ти, звісно, маєш рацію. Вона ніякий не хробак. Світляки-хробаки ніколи хробаками не бувають. Це просто безкрилі мухи. Ану, прокинься, ледацюго!