© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Для середнього шкільного віку
Передмова ОЛЕКСИ ГУРЕЇВА
Ілюстрації художників: АНАТОЛІЯ ПАЛИВОДИ, АБРАМА РЕЗНИЧЕНКА, ОЛЕКСАНДРА М1КОРИ
Рецензент ЛІДІЯ МАЛЯРЕНКО
Пригадую, як з'явилась друком у журналі «Україна» № 5 за 1945 рік «Повість про боцмана Смолу» Дмитра Ткача. Тепер, коли оповідання вже багато разів перевидавалося, мені приємно згадати, що в літературу воно пішло через мої руки. Добре пам'ятаю невеличкі, ощадно списані з обох боків аркушики паперу, ніде не зазначено навіть прізвища автора, лише звичайний підпис у кінці супровідного листа, зворотна адреса. Свій рукопис Д. Ткач надіслав мені у зруйнований після окупації Київ, можливо, тільки для того, щоб застрахувати його від різних випадковостей: адже війна ще тривала, і військовий корабель «Шторм» (не раз обстрілюваний і торпедований), на якому служив автор, кожної хвилини міг бути посланий на бойову операцію…
Оповідання захопило мене свіжістю матеріалу, якоюсь прозорістю форми, чистотою правди. У ньому дихало справжнє море, ніби лунав голос боцмана Смоли: «Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!», хлюпала штормова хвиля, коли моряки брали на буксир пошкоджений ворогом підводний човен. Кому показати рукопис? Хто поставиться до нього найбільш уважно? Ясно — Юрій Корнійович Смолич! Іду в редакцію «України», де Смолич працював тоді відповідальним редактором, розповідаю про автора, наважуюсь висловити й власну оцінку твору, і десь через місяць-півтора «Повість про боцмана Смолу» побачила світ.
Багато зробив для популяризації «Боцмана Смоли» своїм могутнім талантом народний артист Радянського Союзу Юрій Васильович Шумський. Українське радіо не раз передавало в його неповторному (хто не знає Шумського!) виконанні уривки з оповідання Д. Ткача. Якось у розмові зі мною (ми з Шумським були добре знайомі по спільній роботі в роки війни на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові) Юрій Васильович висловив бажання особисто познайомитися з автором. Невдовзі Дмитро Ткач уперше після демобілізації приїхав до Києва, і я влаштував їхнє побачення. Шумського ми застали вдома, але він був зайнятий: позував скульпторові, який ліпив з нього погруддя. Однак це не завадило нашій розмові. Скульптор робив своє, а господар, ніби забувши про його присутність, всією увагою був з гостями. Пам'ятаю, скільки добрих слів висловив тоді знаменитий актор Д. Ткачу! Хвалив діалог, радив спробувати написати щось для сцени.
Ось так, заручившись батьківським благословенням двох видатних діячів української культури, і вступив на літературну ниву вчорашній моряк Чорноморського військового флоту Дмитро Ткач. Втім, була ще одна зустріч, котра на все життя залишила в свідомості глибокий слід. Тільки сталася вона далеко раніше, в Харкові, в тодішній столиці Радянської України.
У 1924 році Дмитро Ткач після недовгого періоду безпритульництва прибився до села Мачухи, що неподалік від Полтави, й деякий час жив у свого дядька Якова Панасовича Ткача, людини освіченої, сільського вчителя, який кохався в художній літературі. Дядько дружив з своїм земляком, письменником Григорієм Епіком, вони часто бували один в одного, і малий школярик Дмитро не раз чув, як Григорій Епік, завітавши до них у гості, довгими вечорами читав дядькові свої щойно написані червоні колядки. Можливо, саме ті читання, а також знайомство з творчістю улюбленого письменника Джека Лондона й пробудили в хлопця потяг до літератури. Невдовзі учень п'ятого класу Д. Ткач тут же, в селі Мачухи, написав своє перше оповідання на актуальну в ті роки тему — про вуркаганів. Життя цих знедолених дітей він знав добре, з власного досвіду.
Дядькові оповідання сподобалось, і він подався з племінником до Харкова, куди на той час уже переїхав Григорій Епік, щоб показати твір письменникові. Вдома Епіка не застали — він був у від'їзді. Зупинились на подвір'ї засмучені, не знаючи, що далі робити, коли це до них підійшов якийсь огрядний чоловік у майці, один з тих, що грали неподалік у волейбол, і чемно запитав, кого їм треба.
— Ось мій племінник написав оповідання, — відповів дядько, показуючи згорнутий дудочкою зошит, — хотіли почитати Григорію Епіку, але в Харкові його немає.
Чоловік зацікавився.
— Я теж письменник, звати мене Іван Сенченко. Якщо не заперечуєте, оповідання можу прочитати я.
Дядько і племінник радо пристали на це. Сенченко запросив їх до себе в квартиру і, сівши за письмовий стіл, одразу поринув у читання, а гості мовчки оглядали обстановку домашнього кабінету, барвистий килим на стіні, мисливську рушницю і шаблю часів громадянської війни, що висіли на гвіздку. Сенченко щось відмічав у тексті олівцем, кілька разів кинув невиразне «гм». Потім довго розмовляв з юним автором, особливо цікавився його мандрами в товаристві вуркаганів, а закінчив розмову приблизно так:
— Із тебе вийде письменник, я певен, В оповіданні є гарні описи зовнішності персонажів, багато руху, намічено сюжетну лінію. Але поки що старайся добре вчитись, більше читай художньої літератури. Це зараз для тебе найголовніше.
Відтоді минуло понад двадцять років, закінчилась Велика Вітчизняна війна. Прибувши до Києва, Дмитро Ткач у першу чергу завітав до редакції журналу «Україна», приніс новий матеріал — новелу «П'ять миль», і за секретарським столом раптом побачив людину, яка здалась йому дуже знайомою. Це був Іван Юхимович Сенченко.
Після того, як працівники редакції гуртом прочитали новелу й одностайно похвалили її, щасливий Дмитро Ткач звернувся до Сенченка:
— Іване Юхимовичу, а чи пригадуєте, ви, як колись до вас приходив хлопчик з оповіданням про безпритульних і ви консультували його? Це було влітку двадцять п'ятого року, в Харкові.
Сенченко подивився вражено.
— Так, так, пригадую. Навіть пам'ятаю зміст оповідання. Але невже то були ви, Дмитре Васильовичу?
— Я…
Друкуватися Д. Ткач почав рано, ще в тридцятих роках (у донецькому журналі «Забой» та криворізькій газеті «Червоний гірник»), однак то були перші спроби пера, хоч і досить пристойні. Динамічний сюжет, активні, схильні більш до дії, а не до безплідних розмірковувань характери, економна пружна фраза — такі прикметні риси виявлялися в ранніх оповіданнях письменника, риси, які потім не зникли, бо на них лежала печать особи самого автора, а, розвиваючись і поглиблюючись, стали визначальними у всій його творчості.
У 1948 році майже одночасно виходять дві книжки Д. Ткача: «Моряки» і «Плем'я дужих» (перша частина роману). Тепер він працює плідно, упевненіше. З'являються романи «Крута хвиля», «Арена», повість «Чергове завдання», книжки для дітей: «Гриць хоче стати моряком», «Хлопчик з берега», «Небезпечна зона» та інші.
Дмитро Ткач володіє різностороннім талантом оповідача. Його твори іноді такі не схожі один на одного, ніби писали їх різні люди. Письменникові дається нищівна сатира («Татко й дитятко»), жанр героїчного оповідання, часом близького до легенди («П'ять миль», «Комендант моря»), ліричні етюди («Біла лілея»), а також звичайні побутові й виробничі сцени, з яких, власне, й зіткано такі речі, як «Плем'я дужих», «Арена».
Читачі завжди цікавляться тим, що спонукало письменника взятися за перо. Це питання Д. Ткач висвітлив в одному з листів до автора передмови. Він зазначив: «Копи мене запитують: «Звідки у вас почалося письменство?», я відповідаю: «Від Джека Лондона». Так воно й було. Після «Мартіна їдена» я зрозумів, що мені треба писати. Та хіба тільки це? А його північні оповідання! А весь він — сильний і героїчний!»
Особисте життя автора, його людська індивідуальність. Чи не в цьому ключ до розуміння творчості кожного митця, її стильових особливостей, критеріїв авторської оцінки позитивних і негативних персонажів? Тож окреслю головні віхи біографії Д. Ткача, наведу деякі епізоди з неї, епізоди такі яскраві, що вони самі по собі можуть сприйматися, як новели.
Дмитро Васильович Ткач народився 11 вересня 1912 року в місті Орлику Полтавської області в родині столяра. Після закінчення семирічки працював на Дружківському заводі (Донбас) пресувальником, потім літпрацівником заводської багатотиражки. У 1932 році за відрядженням комсомолу вчився на курсах працівників, преси при ЦК КП(б)У в Харкові. По закінченні курсів працював у редакції криворізької міської газети «Червоний гірник», служив у Військово-Морському Флоті, після служби знову повернувся до редакції і навчався у Криворізькому вчительському інституті.
З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був на фронті, брав участь у боях на суші й на морі. За виконання бойових завдань нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня та Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».
Щоб юні читачі уявили Дмитра Ткача на фронті, розповім про подвиг, за який він одержав одну з своїх нагород.
Корабель «Шторм», на якому відділенням радистів командував старшина 1-ї статті Д. Ткач, повертався з бойового завдання. Коли почало світати, радянських моряків атакували ворожі торпедні катери, відкрили вогонь з крупнокаліберних кулеметів.
Дмитро Ткач саме стояв у центральній радіорубці і спостерігав, як вахтовий радист приймає шифровку. Зненацька кулемет ударив по рубці, розбив ілюмінатор, поранивши радиста, і в цю мить Ткач побачив, що радіоапаратура завмерла, всі стрілки передавача й приймача зупинились на нулю.
Вискочивши з радіорубки, одразу помітив, що вершечок щогли відтято кулями, як ножем, а один кінець радіоантени лежить на палубі. Довго роздумувати не було часу, кораблеві загрожувала смертельна небезпека. Схопив кінець антени й подерся на щоглу. Трасуючі кулі — червоні, жовті, зелені — весь час супроводжували його, фашисти зрозуміли, що сталося, і намагались будь-що збити радиста. Та ось кінець антени закріплено, і Дмитро Ткач шугонув донизу.
Радіоапаратура запрацювала. Командир корабля наказав викликати по радіо літаки. Невдовзі прилетіли два наші штурмовики й допомогли розвіяти ворожу навалу.
Цей епізод письменник використав у повісті «Спокійне море».
А ось іще один випадок з війни. Він такий незвичайний, що можна подумати, наче це витвір фантазії а не реальний факт.
Сторожовий корабель «Шторм» супроводжував транспорта до лінії вогню. Нерідко його прикривали літаки з повітря. Менший брат Д. Ткача, Олександр, був льотчиком, але вони нічого не знали один про одного. «Я тільки знав, — читаємо у новелі «Мій брат», — що він десь ширяє в небі на літаку, сам я не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо, — безмежне: піди пошукай».
Цього разу на морі і в повітрі було спокійно, та раптом почулось у навушниках:
— Гей матрос! Що ти там робиш? — хтось питав з літака.
— Сиджу на вахті, — відповів йому Ткач. — Німців поки що не чути, то скучаю.
— А хочеш, я заспіваю тобі, щоб не скучав?
— Давай, послухаю.
І льотчик заспівав популярну пісеньку з фільму «Діти капітана Гранта». Чим далі Ткач вслухався в той голос, тим більше переконувався: він!.. Щосили гукнув:
— Шура, це ти?