Пісенька обірвалася, почулось у відповідь:
— Митя?!
Виявляється, брати разом вели транспорт до лінії вогню: один — з повітря, другий — з моря. Пізніше, уже наприкінці війни, Олександр загине в повітряному бою, захищаючи Мурманськ від нальоту фашистської авіації. Так їм і не судилось побачитися…
З цього факту й народилась новела «Мій брат».
Після війни Д. Ткач працював у редакціях газет «Червоний гірник» (Кривий Ріг), «Зоря» (Дніпропетровськ), заступником редактора журналу «Дніпро» та головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь», директором видавництва дитячої літератури «Веселка». Зараз перебуває на творчій роботі.
Давно відгриміли запеклі битви на фронтах Великої Вітчизняної, а колишні моряки-чорноморці, — і ті, що знали Дмитра Ткача особисто, і ті, що знають його як письменника, — надсилають відгуки на книжки свого побратима по зброї, допомагають уточнити якісь події, підказують нові теми.
Не забув Д. Ткача і колишній командир корабля «Шторм» віце-адмірал Петро Васильович Уваров. У його книзі мемуарів «На ходовому містку» є такий епізод:
«А вітер дужчає. Усі, хто був на містку, одягають шкіряні реглани. Коли б вестовий вітер не нагнав тягунів. А тут ще й радіограма з штормовим попередженням: «У найближчі 4 години очікується посилення шквалистого вітру від весту до 6–7 балів».
Приносить її на місток командир відділення радистів старшина 1-ї статті Дмитро Ткач, сам спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайно одягнений. Від усієї його постаті так і віє енергією та здоров'ям.
Це він під час рейдових дій «Шторму» на аеродроми Анапи виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під ворожим обстрілом відновив зв'язок.
А найбільше викликало повагу команди те, що Дмитро Ткач пробував писати морські оповідання і повісті. Це захоплення і визначило дальшу долю Дмитра Ткача: після війни Дмитро Васильович випустив дві перші книги «Моряки» та «Плем'я дужих», став письменником. Тепер він живе і працює в Києві, в його творчому активі близько двадцяти прозових книжок, більшість яких присвячено морю і морякам»[1].
Тема Великої Вітчизняної війни не втратила своєї актуальності в радянській літературі, провідною лишається вона і в творчості Д. Ткача. Після роману «Плем'я дужих», присвяченого відбудові Кривбасу, письменник одну за одною створює повісті для дітей «Єсть, стояти на смерть!», «Генуезька вежа», «Чорне сальто», ряд оповідань, у яких показав безприкладний ратний подвиг наших людей на війні, героїзм народу, що піднявся на боротьбу проти ненависного фашизму.
Через усю повість «Єсть, стояти на смерть!» проходить образ полум'яного патріота, піонера з українського міста Чернівців Валерія Волкова, який разом з бійцями 7-ї бригади морської піхоти боронив Севастополь від гітлерівської навали. У військову частину його привели з ворожого тилу наші розвідники Іліта Даурова та Ібрагім Ібрагімов. Комісар бригади Микола Єхлаков не дозволив хлопцеві залишитись на передовій, відіслав до школи, що містилась у штольні, але пізніше, коли обстановка ускладнилась і учнів мали евакуювати на схід, Валерик таки залишився в лавах оборонців. Залишився, щоб помститися (і помстився!) за свого батька, розстріляного гітлерівцями, за вчительку Клавдію Василівну, яка загинула під час нальоту ворожої авіації на обложений Севастополь.
Письменник показує, що подвиг — це не раптовий, тим більш не випадковий спалах мужності в людини, до нього веде тривала, зовні непомітна підготовка. Коли Валерик ходив з татарчуком Мамедом по хатах Нижнього Чургуна, покинутих мешканцями, і той спробував привласнити чийсь годинник, Валерик рішуче заборонив це робити. Він сказав: «Ти ж чужу хату грабуєш». Валерій Волков ріс дисциплінованим, чуйним хлопчиком, він завжди був готовий допомогти іншому. Такий хлопчик не міг не піти на подвиг в ім'я добра.
Батьківською увагою оточили дорослі юного бійця, оберігали його, як могли, перший кухлик води або зайвий шматок хліба давали йому, любовно називали севастопольським Гаврошем. І те, що сталося потім, глибоко потрясло всіх.
«Останнє, що промайнуло в його свідомості, то було обличчя Іліти Даурової, його Діки, його друга і матері… Вона нахилилась над ним, стоячи на колінах, обхопила руками, притиснула до себе й розпачливо та незв'язно викрикувала:
— Валерику!.. Вовчику!.. Ти чуєш мене? Глянь, он горять танки!.. Це я, Діка, Іліта! Ти чуєш мене?..»
Плаваючи на кораблі «Шторм», Д. Ткач не раз бував у Севастополі в ті місяці героїчної оборони міста, і це дало йому змогу намалювати картини, в які віриш.
«По бухті снували невеличкі судна, кудись щось перевозили, стогнучи від натуги моторами та лишаючи за собою збурунену воду з плямами мазуту і бензину… Багато катерів, буксирів, моторних човнів лежало боком на березі бухти з перебитими щоглами, з рваними дірками п бортах. Сіра, холодна хвиля лизала їхні мертві, заіржавілі тіла, і дивитися на них було сумно».
Повість «Єсть, стояти на смерть!» вражає тим, що її персонажі не вигадані, їх названо справжніми іменами. Колишній командир роти 7-ї бригади морської піхоти Микола Іванович Хомченко, теж діючий персонаж твору, в листі до письменника описує свою зустріч з Єхлаковим (у повоєнні роки той працював екскурсоводом Севастопольського екскурсбюро):
«При виході з панорами Єхлаков оглянувся, побачив мене і, накульгуючи, поспішив навстріч. Я кинувся до нього, мов до рідного батька. Ми обнімались, цілувались і плакали і ні на кого не звертали уваги. Так я зустрівся з моїм комісаром бригади Миколою Євдокимовичем Єхлаковим. Він мене нікуди не відпустив. У нього були екскурсанти — діти з Єнакієвого, Єхлаков пояснив піонерам, хто я, і ми прибули на Сапун-гору, на те місце, де під моїм командуванням 5 батальйон 7-ї бригади морської піхоти захищав Сапун-гору до 30 червня 1942 року до останнього патрона, до останнього матроса».
І далі:
«Валерика (ми його називали Валькою) я добре знав… про нього ви написали правильно, він був сміливий і рішучий хлопчина».
Д. Ткач листується також з колишньою розвідницею 7-ї бригади морської піхоти, славною дочкою осетинського народу Ілітою Дауровою. Про неї пише Хомченко: «Таких, як Даурова, забувати не можна».
Темі війни, зокрема участі дітей у всенародній боротьбі проти гітлерівських загарбників, присвячено і другу повість Д. Ткача «Генуезька вежа». На скелі у старовинній башті-фортеці засіли четверо сміливців — учитель місцевої школи та його сини, найменшому з яких було тільки дванадцять років. Довгий час вони витримували нерівний, але успішний бій з ворогом: нищили гранатами фашистські катери, розстрілювали з кулеметів живу силу противника. Повість звучить, мов легенда. Уже після того, як славні оборонці один за одним полягли смертю хоробрих і гітлерівські вояки нарешті видобулись на схил гори… вежа заговорила знову.
«Велетенська штормова хвиля вогню вдарила ворогам у груди. Здавалося, всі громи неба розкололись над їхніми головами. Вежа косила гітлерівців густою зливою куль, знищувала їх гранатами.
Приголомшені, засліплені, охоплені панічним жахом, фашисти покотилися з гори, залишаючи убитих і поранених.
А вежа стріляла й стріляла…»
Такий фінал повісті.
Герої сильні тим, — стверджує своїми творами Дмитро Ткач, — що їх підтримують інші люди, люди з народу. Такими помічниками у повісті «Єсть, стояти на смерть!» були проста радянська жінка Марія Іванівна, яка дала притулок Валерикові та його батькові, безіменна бабуся з севастопольської околиці, що, ризикуючи життям, носила воду для бійців нашої оборони, трудящі Севастополя, котрі виготовляли й ремонтували бойову техніку в підземних майстернях, а напередодні Першотравня послали своїх представників, з подарунками славним захисникам рідного міста. З-поміж тих подарунків була й свіжа вода в діжечках, а також барвиста хусточка з вигаптованою адресою: «Найхоробрішому захисникові Севастополя»; за згодою всіх присутніх її вручили Валерію Волкову. Такими помічниками героїв повісті «Генуезька вежа» виступають грек-кримчанин Мікос Фасулаті та його син Костас, які передали на скелю воду й продукти, інші рибалки селища. Лише після того, як гітлерівцям вдалося ізолювати гарнізон вежі від місцевого населення, позбавити його будь-якої підтримки ззовні, героїчні оборонці зазнали поразки. Так втрачав свою силу й міфічний Антей, коли його відривали од землі.
Повісті «Єсть, стояти на смерть!» і «Генуезька вежа» з повним правом можуть бути віднесені до кращих творів української літератури про Вітчизняну війну, написаних для дітей.
Широке визнання читачів здобула також мала проза Дмитра Ткача: оповідання «П'ять миль», «Комендант моря», «Повість про боцмана Смолу», «Мій брат», «Реквієм», «Урожай», «Біла лілея» тощо. У Німецькій Демократичній Республіці вийшла антологія українського радянського дитячого оповідання «Осине дерево», про яку перекладач і упорядник її, відомий німецький письменник Гюнтер Штайн, зокрема сказав, що тут «німецькі діти змогли прочитати такі блискучі твори малої прози, як «Пилипко» А. Головка, «На чужину» С. Васильченка, «Торт» І. Микитенка, «Дорога за хмари» О. Гончара, «П'ять миль» Д. Ткача та інші»[2].
Твори Дмитра Ткача, його повісті виходили також у Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Канаді.
«Хіба є межа людському прагненню, людським можливостям? Якщо м'язи відмовляються працювати, то є мозок, є воля, яка навіть фізично безсильну людину робить велетнем», — стверджує автор в оповіданні «П'ять миль».
Після того, як ворожі торпедні катери потопили радянський сейнер, сигнальник Володимир Гейко доклав неймовірних зусиль, щоб допливти до берега, при цьому ще й допоміг врятуватися старому мічману Безбородькові, боцману потонулого судна. Він сказав: «Не дрейф, мічман! Удвох допливемо. Ну, держись за мене, клади руку на плече… Ось так…»
І сталося дивовижне. Відповідальність за порятунок іншого, яку Гейко з доброї волі взяв на себе, подесятерила сили самого рятівника, допомогла йому витримати двобій з такою грізною, невмолимою стихією, як море. В оповіданні так і сказано: «Коли б він відчув, що його плече звільнилося від тягаря, що мічмана більше немає біля нього, сила волі, певне, зрадила б йому і він пішов би на дно».
«П'ять миль» — це гімн високому благородству радянського воїна, ствердження всемогутності людського духу, що зневажає навіть деморалізуючий подих смерті, утвердження невичерпності можливостей людини у подоланні перешкод, натхненний гімн мужності, волі до перемоги.
Відособлено стоять у творчості письменника уже згаданий роман «Арена» і повість для дітей «Чорне сальто». Вони — про артистів цирку. Чи не випадково звернувся автор до цієї теми? Ні, не випадково. Захоплення цирком прийшло до письменника ще в юності, коли, навчаючись у школі, він займався гімнастикою, а ставши робітником Дружківського заводу, брав участь в акробатичному гуртку.
Перед тим, як приступити до написання роману «Арена», Д. Ткач подорожував кілька місяців з цирковою групою. Знань і вражень, винесених з дитинства, виявилося замало. Ця мандрівка подарувала йому знайомство з професіональним акробатом, який розповів незвичайну історію з свого життя, історію, що стала сюжетною канвою повісті «Чорне сальто». Як і герой твору Юра Любченко, той артист, бувши тоді хлопчиком, разом з батьками виступав у прикордонних містах, у перші дні війни під час нальоту ворожої авіації відбився од своєї групи, попав до фашистської Німеччини, і лише після численних поневірянь йому пощастило повернутись на Батьківщину. Так було в житті. Так усе це відтворено і в повісті «Чорне сальто».
Твір захоплює динамічним сюжетом, читач ніби стає співучасником описаних подій. Гостра боротьба між добром і злом — такий основний мотив «Чорного сальто». Носієм зла виступає зрадник Янчук, який служить фашистам, а після розгрому гітлерівської Німеччини потрапляє до рук наших органів безпеки як шпигун.
Коли з'явився друком роман «Арена» (1960 рік), автор одержав багато схвальних читацьких відгуків, котрі посвідчили заслужений успіх цього життєрадісного, повного експресії твору про людей цирку, про нашу радянську дійсність, яка всіх виводить на арену корисної діяльності для народу.
Ось один з тих листів, надійшов він з закордону — відгук на російське видання книжки: «Товаришу Ткач!
Звертається до вас циган з Болгарії. Я дуже захоплений вашим романом «Арена» і вирішив подякувати вам за нього.
Як правило, про циганів пишуть, що вони злодії, що обдурюють людей, а гарного мало помічають у них. Але в країнах соціалізму життя циганів пішло іншим шляхом.