Тим часом стрілянина зовсім ущухла. Не стало чути й гавкоту собак та тупоту ніг. Видно, фашисти врешті заспокоїлись, переконавшись, що тривога була даремна.
Тепер тільки затаєна ніч пливла над землею. Вона ховала в собі всілякі несподіванки. Але розвідникам і ніч треба було перехитрити. І навіть не перехитрити, а зробити її своєю помічницею.
— Ну, щасливо тобі… — тихо сказав Ібрагімов.
Він обережно визирнув з дверей і швидко зник у темряві. За ним, не сказавши більше й слова, метнулася й Даурова.
Валерик і незчувся, як залишився сам. Наче й не стояли тільки що біля нього розвідники. Наче й не було ніякої розмови з ними. Хлопець знову відчув тяжку самотність. Може, тяжчу ніж та, що гнітила його до появи розвідників. Йому навіть стало страшно. Але цей страх додав і рішучості. І Валерик подумав: «За ними… Тільки за ними!..»
Він теж вислизнув за двері і, скрадаючись, пішов у тому напрямку, про який щойно розповів.
Розвідників він запримітив невдовзі. Вони не йшли, а, мов привиди, зовсім нечутно сковзали над землею від будівлі до будівлі. Кілька разів губив їх з очей, і тоді його брав сумнів: чи справді вони були, чи йому тільки здалося?
А вже на виході з села, де тіні хат зливалися з тінню скелі, що велетенським темним козирком нависла над дорогою, загубив їх зовсім.
Що робити? Лежати й чекати?..
Ні, треба швидше дістатися до лісу, а там він їх, може, знайде.
А якщо й не вдасться зустрітися з ними, то все одно в село він не повернеться. Що йому тепер там робити?.. Він піде лісом, поки не натрапить на партизанів або поки не перейде лінію фронту і не опиниться серед своїх. Хай його й не візьмуть в армію, але він житиме серед захисників Севастополя» Та ще видно буде, візьмуть чи не візьмуть!..
Валерик, мов вуж, поповз серед невисоких кущів, якими починався ліс на схилі крутої гори. Хоч було дуже холодно, він підняв навушники своєї драної шапки, щоб краще було чути. Трісне гілочка на морозі, і він уже принишкне, впаде грудьми на мерзлу землю, дослухається…
І раптом знову побачив розвідників. Його охопила безмежна радість. Тепер уже вони від нього не втечуть!
Він не знав, що Іліта Даурова та Ібрагімов увесь час не спускали з нього очей і тільки тому не зупинилися раніше, що це було ризиковано для них і для нього.
Зараз вони ждали Валерика. А тим часом Ібрагімов тихо лаявся.
— От кляте хлоп'я!.. І де воно взялося на нашу голову?..
А Даурова мовчала. Вона думала про те, що таки треба було б взяти хлопчика з собою, бо справді, що він робитиме сам, без батька, без матері, в лігві ворогів? Загине ж! А хлопчик уже чимось їй сподобався.
— Ми не можемо взяти його з собою. Його будь-що треба повернути назад, — знову заговорив до неї Ібрагімов. — Ти уявляєш, що нам Єхлаков скаже?.. Ні, ти уявляєш?.. Скаже: валянки ви, а не розвідники, я вас не по дитину посилав! А ви мені дитсадок влаштовуєте…
Тут, у густому лісі, на півдорозі від Чоргуна до своєї оборонної лінії, він уже не боявся, що його можуть почути, він звівся на рівні ноги і покликав Валерика.
— Ей, малий! Не ховайся. Іди сюди…
Той навіть у землю вкляк від несподіванки. То виходить, що розвідники його бачать?.. Оце так здорово!.. Але раз кличуть, треба підходити.
Наблизився до них і мовчки став, схиливши голову.
— Ти таки йдеш за нами? — сердито спитав Ібрагімов.
— Іду… — покірно згодився Валерик. — Але ж я сам іду… без вас.
— Ти чуєш?.. Він сам іде, — обурено звернувся Ібрагімов до Даурової. — А я наказую тобі повернутись! — голос Ібрагімовь став твердий, тон — незаперечний.
— Я не повернусь, — уперто промовив Валерик. — Вони вбили мого тата…
— Ну що мені з тобою робити? — стенув плечима Ібрагімов.
— З собою взяти, — порадив Валерик таким безневинним током, ніби між ним і розвідниками досі й не було ніякої суперечки і оце стоять собі та просто-напросто радяться.
Ібрагімов і Даурова перезирнулися й мимоволі посміхнулись сдне одному. Усміхнувся й Валерик здерев'янілими від холоду губами. В серці його зажевріла надія: а може ж таки, візьмуть?.. Бач, уже й усміхаються!.. Отже, не такі вони й суворі та невмолимі, як здавалось досі.
— Скажи ще ти йому, Діка, — звернувся Ібрагімов до Іліти. — Бо мене цей вишкварок погано розуміє.
Дівчина помовчала трохи, вагаючись.
— Ібрагіме, а може, справді давай візьмемо хлопчика? Куди йому діватись? Та й не один він буде в Севастополі, там у нього однолітків багато. А перед Єхлаковим якось викрутимось.
Тепер уже довго мовчав Ібрагімов. Далі махнув з одчаєм рукою:
— Ну, що буде, те й буде. Пішли… Ех, і нагорить же нам за тебе!
— Не нагорить! Чесне піонерське, не нагорить! — швидко заговорив Валерик. — Я сам усе розкажу…
— Він ще втішає нас! — спалахнув новим обуренням Ібрагімов. — Що з тебе візьмеш, з недолітка?.. Мовчи вже краще!..
Тепер усі троє йшли на повний зріст, хоч і дотримувались обережності: мало розмовляли, ступали так, щоб під ногами не тріщало сухе гілля, пильно оглядали дорогу попереду.
Ліс стояв принишклий і загадковий. Снігу лежало небагато, він затримався попід кущами, занесений туди вітром, та де-не-де білів латочками в низинах галявин. Здебільшого ж земля темніла сухою торішньою травою та старим листям, яке від морозу подзвонювало під ногами, мов тонке скло.
Десь уже вгадувався світанок, але в лісі серед дерев було ще темно, і Валерик досі не зміг розглянути до пуття облич своїх супутників.
Ліс нарешті закінчився. Потяглись переліски. Вся місцевість довкола була нерівна, хвиляста, горбатіла горами та узвишшями, темніла звивистими ущелинами, чорніла мертвими валунами. Природа здавалася предковічною, де можуть жити лише первісні люди в звірячих шкурах та велетні тварини — бронтозаври, динозаври, про яких Валерик учив у школі. Хлопець дивувався, що розвідники хоч і дотримувались обережності, але йшли впевнено вперед і жодного разу не збилися з дороги в оцій закам'янілій місцевості.
Однак природа оживала на очах. Почуваючи наближення ранку, дерева прокидалися і починали перешіптуватись, спершу сонно, невиразно, а згодом їхній шепіт став схожий на тиху розмову. Десь обізвалися й якісь пташки, може, омелюхи, снігурі чи синички, що не бояться ні зими, ні морозу, і картина мовчазної закам'янілості зникла. Природа стала ближчою, зрозумілішою.
Зненацька майже одночасно ліворуч і праворуч пролунали голоси:
— Стій! Хто йде?
— Свої, — відгукнувся Ібрагімов.