— Кажуть, що в Крим, — відповів Валерик.
— От де-де, а в Криму зроду не був, — відверто розповідав про себе Аркадій Журавльов. — А побувати хотілося б. Читав я, що там — рай земний. Кипариси, магнолії, гліцинії!.. Ну поживи, поживи в Криму, поки ми Гітлерові зуби повибиваємо, їж кримські лимони, персики всякі і бувай здоров!..
— Ти вже йдеш? — аж трохи злякався Валерик. Йому так хотілося ще побути з цим веселим балакучим моряком.
— Я — людина військова, — пояснив Журавльов. — Запізнюсь у частину — всиплють!
Він міцно потис Валерикові руку і застрибав через колії, метляючи чорним кльошем і зеленим речовим мішком за плечима.
А Валерик повернув до осокорів.
Ще здалеку побачив, що там щось діється. Ніхто не сидів на землі, а всі стояли, збившись в одну купу.
Батько теж тиснувся до всіх. А побачивши Валерика, кинув сердито:
— І де тебе носить так довго?
— Ледве воду знайшов. На, напийся…
Але батько не став пити, а знову почав уважно слухати. Говорив директор. Розповідав невеселі речі:
— Що ж я можу зробити?.. Ледве вламав начальство на один товарний. Поїдуть жінки з дітьми, старі та хворі… А решта?.. Ну, що ж, товариші, доведеться і далі йти пішки… Що я більше можу?..
У нього було страдницьке обличчя, нібито саме він винен у всьому. Навіть руки розвів безпорадно, мовляв, оце що хочете, те зі мною й робіть!..
Люди не розходились, не квапились в дорогу.
Ждали до вечора.
Ждали всю ніч.
Все ще надіялись на щось більше. А може ж, начальство розщедриться ще хоч на один вагон?
Але на ранок наступного дня директор школи приніс приголомшливу звістку: навіть обіцяного вагона не буде!
Жінок з дітьми, старих та хворих порозсовували по вагонах якогось випадкового ешелону. Він постояв на станції лише кілька хвилин і знову загуркотів у невідому далечінь. Адже затримуватись не можна. Так і дивись, з'являться фашистські літаки. Вони пильно стежать за станціями. Тільки де збереться два-три ешелони, так і починають бомбити.
Чоловік з тридцять не потрапили до вагонів. Серед них і Ва-лерик з батьком.
А коли зажеврів обрій, люди знову були вже в дорозі.
Ох, і важка ж та дорога в невідоме! Ідеш та й ідеш, ковтаєш суху й гірку пилюку, б'єш задерев'янілі ноги, умиваєшся солоним потом, а коли й куди прийдеш — хто знає?..
А тут іще й південні херсонські степи почались. Які ж вони сухі та гарячі! Хоч ще тільки початок липня, а вже вигоріло все на них і посіріло. Сонце пече немилосердно. Ллє спекоту сиве, без жодної хмаринки, небо. Німо стоять ріденькі трави й невисокі хліба. Навіть цвіркунів та жайворонків і тих не чути. Все живе придавила спека.
Але налетить суховій, жбурне сірою колючою пилюкою, закрутить нею, понесе по степу, ламаючи сухі трави та убогі безбарвні квіти. І тоді — заплющуй очі, затуляй рукавами чи полою піджака обличчя, стій і жди, поки пересвистить вітер та знову замре, засне вся оця убога природа, придавлена гарячим сонцем.
І хоч би де якесь деревце з тінню. Хоч би маленький струмочок. Ні, цього й не питай у херсонських та північнокримських степах! Ковтай собі пилюку, умивайся потом та облизуй пересохлі, шерхлі губи. Тобі навіть балакати не хочеться, бо й голосу не видобудеш без зусилля.
Та й про що балакати?..
Про те, що оця клята війна підняла з своїх місць мільйони людей та розжбурляла по всіх усюдах? Так уже говорено про це й переговорено. Кожне слово слізьми полите… Чи знову й знову запитувати одне в одного, чому наші війська відходять, залишаючи міста і села? Так ніхто ж не може відповісти на це.
Лишилося тільки вірити. Вірити в те, що цей відступ триватиме недовго, що наші війська врешті-решт зупиняться на якомусь рубежі, дадуть бій лютому ворогові, розгромлять його дощенту і поженуть рештки геть з нашої землі.
Вірить в це і Валерик. Хоч і йде оце в невідомі краї, хоч і тяжко йому на серці, а вірить! Он, бач, і той моряк, Аркадій Журавльов, сказав, що ми все одно переможемо. Поживи, каже, в Криму, поїж персиків та лимонів…
Як то воно буде в тому Криму? Де жити доведеться?.. Тато надіється на якогось родича в Бахчисараї, брат двоюрідний, чи що, ніколи раніше Валерик про нього не чув. Ну що ж, хай і так…
І Валерик на якийсь час забуває про війну та починає мріяти про Крим і Бахчисарай. Мабуть, справді красиво там. Недарма ж туди влітку всі відпочивати рвуться. Гори, море!… Буде потім що хлопцям розказувати…
А в батька свої думки. Видно, важкі вони й болючі, бо вириваються протяжним зітханням:
— Ех… Взяв би оце і я гвинтівку, та ба…
Він не доказує до кінця.
Валерик знає, що його тата не можуть взяти в армію. Він повернувся з фінської війни з роздробленим лівим плечем, так що чогось важкого навіть підняти не може. Через те й шевцювати став. Ця робота вимагає не сили, а вміння. А тато — умілий швець. Уже як пошиє черевики або чоботи, то замовник не нахвалиться…
З кожним днем гурт ставав меншим.
Одні по дорозі знаходили родичів та знайомих і залишалися в них. Інші влаштовувались на роботу на заводах і в колгоспах. Брали охоче, бо молодь пішла в армію, робочих рук не вистачало. І взагалі люди без зайвих розмов давали притулок — війна зріднила всіх.
Міг би вже десь влаштуватися й Валериків батько, але в нього була мета — дістатися до Бахчисарая.
А йти ставало дедалі важче. Що — перетомилися, а тут ще й друга біда — з грошей вибились. На евакопунктах дають стільки їсти, що цілоденного пайка ледве на один раз вистачає. Та й то — іржавий оселедець та кусень чорного хліба. А щоб купити щось, то добре вивертай кишені, — за буханець хліба півтораста карбованців правлять. А їхні кишені вже порожні.
У Джанкої вирішили виміняти хліба за нову батькову сорочку, яку він беріг на свята. Давали за сорочку дуже мало хліба, та що поробиш? Бери, скільки дають.
Тут, у Джанкої, знову зібрався чималий гурт евакуйованих. Ширилася чутка, що увечері до Севастополя піде товарняк.
— Спробуємо й ми вчепитися, Валерику, — сказав батько. Швидко темніло.
Станція вогнів не засвічувала. Люди снували в темряві, як привиди. В темряві маневрували й паровози, брязкаючи буферами.
Десь опівночі підігнали состав.