І вже тоді, як люди почали заповнювати вагони, тривожно завила сирена. Чорне небо розтяли довгі блискучі мечі прожекторів. Вони сходились і розходились у різні боки, шукаючи ворожі літаки. Перетомлені люди не розбігалися, а ховались під вагонами, тиснулися до стін залізничних будівель. Кожне боялося відстати од ешелону.
Нікуди не побігли й Валерик з батьком. Виглядали з-під коліс угору і тулилися одне до одного, щоб не було так страшно.
— Мабуть, полетіли мимо, — висловив припущення батько, бачачи, що прожектори марно шастають по небу і ловлять тільки поодинокі хмаринки, схожі на шматочки прозорого серпанку.
Але в цю мить Валерик закричав:
— Он він!.. Он, дивись!..
У схрещенні двох вогняних мечів вони побачили невеликий блискучий літак. Він нічим не нагадував тих чорнохрестих велетенських коршаків, які їх бомбили та обстрілювали. Такий собі маленький літачок, що прямує кудись своїм курсом.
Але цей літачок, схожий на метелика з прозорими крильцями, поводився досить дивно. Він раптом шугонув донизу, потім стрибнув убік, намагаючись вирватися з яскравого світла прожекторів. Та втекти йому не вдавалось.
Застрочили кулемети, прошиваючи темний простір неба різнокольоровими трасами куль, дружно почали стріляти зенітні гармати, яких вдень не було видно, і навколо літака з'явилися білі бульбашки розривів.
А потім сталося таке, чого Валерик ще ніколи в своєму житті не бачив. Літак задимів і спалахнув. Вогонь потягся за ним, як хвіст комети. Літак стрімко перекреслював навкіс небо, опускаючись все нижче й нижче, і вже десь над самою землею вибухнув.
Батько вискочив з-під вагона, забігав біля колій туди й сюди, якийсь нестримно-радісний, вкрай збуджений, і закричав:
— Ага!.. Ага!.. Долітався, бандите!..
Очі його аж наче світилися в сутінках, а заросле щетиною лице нервово смикалося.
— Дивись, дивись, Валерику! Наші теж їх б'ють, от… Відступаємо, кажеш?.. Поки що, ненадовго! Так і знай, що ще й наступати будемо… На фінському не легше було… І тепер вистоїмо!.. Це ще не все, що відходимо. Війна є війна — всяке буває, от… А ми — вистоїмо. Ще вмиються фашисти гіркими сльозами!.. Ще якийсь час прожектори краяли небо вогняними мечами.
Але ворожих літаків уже не було. Пролунала команда:
— По ваго-онах!
І люди знову почали давитись у дверях.
Ось уже у вагоні й Валерик з батьком. Тісно, душно, але то нічого. Хай би швидше вагон рушав. Валерика палить нетерплячка…
Ожили колеса, застукотіли по рейках. Валерик, затиснутий аж у самий куток, притулився до стіни, підмостивши під бік мішечок, і поплив-поплив у дрімоті — і в сні, і не в сні…
Уже він не чує перестуку коліс, а бачить свою маму — живу, веселу й гарну, таку, якою завжди знав її. Мама каже:
— Валерику, ти не бійся отих чорних хрещатих павуків, що повзуть на нашу землю. Ти бий їх, знищуй!..
— Я не боюся, мамо, — говорить їй Валерик.
— А де твій піонерський галстук? Покажи його, синку.
— Ось він, на грудях, — показує Валерик, і в очах у нього червоно-червоно, наче він дивиться на схід сонця…
Вагон рвонуло так, що Валерик прокинувся, злякано розплющив очі. Але йому на голову лягла турботлива батькова рука, і почувся хриплуватий теплий голос:
— Спи, Валерику, спи. Нам ще їхати…
Ось і Бахчисарай. Давнє-предавнє місто, що розкинулося в долині серед химерних велетенських скель, усе в густих садках і чорно-зелених струнких кипарисах, нерухомих і загадкових, ніби вони оберігають якусь велику таємницю.
Батько йде повільно, намагаючись угадати, в яку вуличку повернути. Їх тут так багато, отих вузеньких кривулястих вуличок з глухими глиняними та кам'яними парканами, що, здається, й місцевій людині в них важко розібратися.
Валерик зазирає батькові в очі: чи так ідемо? Але батько — неквапливий і спокійний:
— Якщо вже сюди добрались, то тут знайдемо. Люди направлять.
А людей мало… Тільки іноді оддалік промайне струнка дівоча постать у картатій спідниці, з-під якої виглядають шаровари.
Валерик дивується:
— Глянь, усе не так, як у нас.
— Не дивина, — пояснює батько. — Татар тут найбільше.
Назустріч біжать, лопотять босими ногами хлоп'ята. Лиця у них наче присмажені, очиці, мов чорні жаринки, горять. На Валерика і його батька вони не звертають ніякої уваги, їм тепер щодня доводиться бачити нових людей у своєму місті, — приїжджають з окупованих німцями земель. Але батько зупиняє їх:
— Хлоп'ята, чи не знаєте, де тут живе Волков?
Хлопчики швидко перемовляються між собою по-татарськи, гаряче сперечаються, потім один з них, найстарший, каліченою російською мовою відповідає, що такого вони не знають.
І приїжджі йдуть далі. Нарешті наткнулись на якогось дідуся.
— Знаю Волкова, — каже він. — Технік по виноградарству… І жінку його знав, медичною сестрою була в нашій лікарні. Вона мені ще уколи робила, як захворів…
— Чому «була»? — трохи збентежено питає батько. — А зараз хіба немає?
— Немає, немає… — глухо покашлюючи, каже дід. — Обох на фронт узяли — і її, і його… А хата їхня онде стоїть, займайте й живіть, якщо ви родичі чи знайомі. Сюди німець не дійде.
Подякували дідові, пішли до тієї хати. Вона така ж, як і інші — присадкувата, під червоною черепицею, двір огороджений глиняним парканом. Хвіртка не замкнена, батько тільки натиснув на неї рукою, сама відчинилася, сумовито привітавши їх скрипом іржавих завісів. І від того звуку у Валерика чомусь защеміло серце.
На дверях — маленький замочок, про людське око, крутни його рукою — скрутиш. Заглянули у вікна. Стіл, шафа, канапа, стільці попід стінами і навколо столу. Кухня з посудом на мисничку. Видно, господарі, прощаючись з своєю хатою, ретельно прибрали її.
— Що ж будемо робити, Валерику? — питає батько. — Жити будемо. Куди ж нам діватись?
— І то правда… Ось тільки сходимо ще в міськраду, щоб узяти дозвіл, та й заживемо.