Вона обернулась, перервавши мої роздуми.
— Ви не вірите, що все насправді могло бути так погано! — вона начебто звинувачувала мене.
Я дивився на неї, не в змозі приховати свою розгубленість.
— Не зовсім так, — заперечив я, — але ви майже не помиляєтесь. Я не сумніваюся, що було дійсно погано, а міркував я про те, якою сильною людиною ви виглядаєте.
— Тобто я зможу все подолати?
— Упевнений у цьому.
Вона подивилась так, неначе збиралася знов мені докоряти, але нарешті сказала лише:
— Що ж, ви бачили стількох хворих — гадаю, вам краще знати.
— Не можу стверджувати, буцімто я знаю бодай щось про людську натуру, якщо говорити серйозно, але ви маєте рацію: я спостерігав багато людей. — То було зізнання, якого я б не зробив жодному пацієнтові.
Вона обернулася знов, світло падало тепер їй на плечі.
— І що ж, подобаються вам люди, докторе Марлоу, — після того, як ви бачили їх так багато?
— А вам подобаються? Ви, здається, дуже спостережлива людина.
Вона розсміялася — вперше з тієї миті, як я переступив поріг її вітальні.
— Не потрібно нам грати один з одним. Давайте я покажу вам робочий кабінет Роберта.
Ця пропозиція мене здивувала з двох причин: по-перше, що у нього взагалі був робочий кабінет, а по-друге, що вона, попри своє горе, виявилася такою гостинною. Напевно, той кабінет правив йому й за домашню студію.
— Дійсно?
— Авжеж, — наполягала вона. — Приміщення не дуже велике, до того ж я щойно розпочала там прибирати — хочу використати стіл, щоб заповнювати рахунки й розбиратися з моїми власними паперами. У студії теж потрібно буде прибрати пізніше.
Отже, вона, живучи в цьому будинку з Робертом, не мала ані робочого кабінету, ані студії, у нього ж усе це було. Роберт Олівер займав у її житті чимале місце, в повному розумінні слова. Я мав надію, що студію вона мені теж покаже.
— Дякую вам, — сказав я.
— Немає за що, — тут же заперечила вона. — У його кабінеті повний розгардіяш. Мені знадобилося чимало часу, аби просто відчинити двері тієї кімнати, але коли я заходилася наводити там лад, то стала краще почуватися. Можете роздивлятися там усе, що забажаєте. Кажу це спеціально, тому що мені тепер байдуже до всього, що там є. Дійсно байдуже.
Кейт зібрала наші філіжанки, обернулась через плече до мене.
— Ходімо.
Слідом за нею я пішов до їдальні, такої ж охайної та затишної, як вітальня: стіл аж сяє чистотою, навкруг нього розставлені стільці з високими спинками. На стінах знов акварелі, тільки на цей раз гірські краєвиди, а також два естампи з птахами — кардиналами й сойками — у стилі Одюбона. Жодної картини Роберта Олівера. Кейт швидко провела мене в залиту сонцем кухню, поклала в раковину посуд, а з кухні ми потрапили до кімнати, ненабагато більшої за велику вбудовану шафу. Майже цілком її займали письмовий стіл, полиці та стілець. Письмовий стіл був антикварним, як і більшість меблів, що я бачив у Кейт, — величезний, з висувною кришкою, яка й була висунута, а під нею комірки, доверху набиті паперами; розгардіяш, як вона й попередила.
У цій кімнаті я набагато більше, ніж у вітальні, відчув присутність Роберта Олівера: я уявляв, як рухаються його сильні руки, розподіляючи по комірках рахунки, квитанції, непрочитані статті. На підлозі лежали два пластикових кошики з акуратно наклеєними ярликами — це, здається, Кейт розбирала папери. Ніде я не побачив картотеки, та й місця тут уже не було ні для чого, хоча Кейт могла засунути картотеку кудись в інше приміщення.
— Як же мені не хочеться усім цим займатися, — зауважила вона, але не стала розвивати свою думку.
На полицях стояли словник, довідник кіно, детективні романи (декілька з них французькою мовою) і багато праць, присвячених мистецтву. «Пікассо і його світ», Коро, Буден, Мане, Мондріан, постімпресіоністи, портрети Рембрандта, вражаюча кількість книг про творчість Моне, Піссарро, Сера, Дега, Сіслея — переважала Франція дев’ятнадцятого століття.
— Роберт більш за все любив імпресіоністів? — запитав я.
— Здається, так, — вона знизала плечима. — Час від часу йому найбільше подобалося то одне, то інше. Я не встигала поділяти його нові захоплення. — В її голосі вчувалися нотки відрази, і я повернувся в бік столу. — Будь ласка, дивіться, що хочете, тільки зберігайте порядок. Порядок… — Вона закотила очі, запізно збагнувши мимовільну іронію. — Все одно, нехай речі лежать так, як зараз: я намагаюсь розібратися в усіх фінансових документах — вони можуть колись знадобитися для перевірок.
— Ви дуже люб’язні.
Я мав пересвідчитися, що вона надала мені дозвіл. Не бажав думати про те, що ритися в паперах живого пацієнта без його власної згоди — це серйозний крок, навіть якщо його колишня дружина заохочує мене, майже наполягає, щоб я подивився. Особливо серйозний саме тому, що вона мене заохочує. Втім, Роберт же сказав, що я можу розмовляти з ким заманеться.
— Як ви гадаєте — може тут знаходитися щось таке, що дійсно стане мені у пригоді?
— Навряд чи, — сказала вона. — Може, саме тому я така щедра до вас. У Роберта не було дійсно особистих паперів — він не записував своїх вражень, не було в нього щоденника, взагалі нічого такого не було. Мені подобається писати, а він говорив, що не може по-справжньому збагнути світ за допомогою слів, йому потрібно було дивитися на світ, замальовувати кольори, писати фарбами. Я тут насправді нічого не знайшла, хіба що властивий для нього грандіозний безлад.
Вона коротко розсміялася, чи то пирхнула, немов їй сподобалося власне визначення — «грандіозний».
— Можливо, це не зовсім так — що він взагалі нічого не записував. Він робив якісь маленькі нотатки для себе, списки, а потім вони губилися у цьому безладі. — З відкритої комірки вона витягла аркушик паперу. — «Мотузка для краєвиду, — читала вона вголос, — замок для хвіртки в саду, купувати алізарин і дошку, заскочити в четвер до Тоні». Він однаково все забував. А як вам це сподобається: «Незабаром мені сорок — поміркувати про це»? Ви можете в таке повірити? Нагадувати собі самому, що потрібно поміркувати про таку важливу подію! Коли я бачу цей мотлох, я радію, що не мушу більше мати справу з рештою… тобто мати справу з ним. Але прошу, погляньте самі! — Вона посміхнулася мені. — А я піду приготую нам ленч, щоб ми спокійно поїли, перш ніж мені йти за дітьми. І, зрозуміло, у нас є ще завтра. — Вона вийшла, не чекаючи моєї відповіді.
За хвилину я сидів на Робертовому стільці перед письмовим столом. То був один з таких собі допотопних конторських стільців з порепаною шкірою й рядами мідних цвяхів; він непевно обертався на коліщатках, а раптом міг закинутися назад, мало не перекидаючись. Скоріше всього, успадкований від дідуся, а то й прадіда. Я підвівся й тихенько зачинив двері. Вона не заперечуватиме, в цьому я був упевнений: вона фактично залишила все це на мій власний розсуд. У мене склалося враження, що Кейт — максималістка: або все, або нічого. Або вона свідомо розповість і покаже мені все, або залишить свої секрети при собі, й зупинилася вона на першому. Подобалась вона мені, дуже подобалась.
Я схилився над столом і витяг з одної комірки пачку паперів: банківські повідомлення, зім’яті квитанції про сплату рахунків за воду й електроенергію, кілька чистих аркушів з блокнота. Мені здалося дивним, що Кейт довіряла сімейні фінанси своєму неорганізованому чоловікові — втім, можливо, він сам наполягав. Я запхнув усі папери туди, звідки взяв. У деяких комірках не було нічого, крім пилу й клаптиків паперу: тут вже похазяйнувала Кейт. Я уявив, як вона витягає весь цей мотлох зі столу, десь розкладає у суворому порядку, а стіл протирає — не виключено, ще й полірує. А може статися, що вона впустила мене сюди через те, що насправді прибрала вже все дійсно особисте. Тоді це просто красивий жест, удавана гостинність.
У решті комірок не знайшлося нічого цікавого, крім якоїсь засохлої речі, що засунули у віддалений куточок — то була дуже давня цигарка з марихуаною. Я впізнав давно забутий запах, як упізнаєш присмак десерту, яким ласував у дитинстві. Я акуратно поклав цигарку на місце. Верхні дві шухляди були забиті начерками, звичайними вправами з малюнку людських постатей, і жодна не нагадувала ту пані, портретами якої Роберт заповнив свою палату в «Ґолденґров». Старі каталоги — здебільшого з товарів для художників, а декілька зі спортивного одягу й приладдя, ніби Роберт захоплювався також велосипедом або пішим туризмом. А чому це я так уперто думаю про нього в минулому часі? Він ще може одужати й пішки пройти плаєм через усі Аппалачі, від краю до краю, а мій обов’язок — допомогти йому, щоб він був здатним на це.
Висунути нижню шухляду виявилося важче, тому що вона була переповнена зошитами з жовтих аркушів — там Роберт, здається, робив нотатки для своїх занять зі студентами («Попередні замальовки окремих частин, кілька фруктів — натюрморт на все заняття, дві години?»). Із цих нотаток я вивів, що для проведення занять він лише окреслював загальні питання, на більшості паперів не було дат. Вистачало й того, що в аудиторії або студії знаходився він сам, а більшого Роберт і не планував. А може, він дійсно був таким талановитим педагогом, що тримав усі свої знання в голові й міг за власним бажанням викладати їх у чіткому порядку? Чи, можливо, для нього викладання живопису зводилося до того, аби ходити поміж рядами й критично розбирати поточні роботи студентів? Я сам колись відвідував такі заняття п’ять чи шість разів, викроюючи час із підготовки до семінарів на медичному факультеті, і мені ті заняття дуже подобались. Таке незвичне почуття: немовби на самоті й у той же час — серед інших художників, здебільшого ніхто тебе не турбує, навіть викладач, але весь час за тобою спостерігають, іноді заохочують, зовсім неочікувано, щоб ти ще більше зосередився на своїй роботі.
Я докопався до самого низу нижньої шухляди й уже збирався залишити всі ті зошити впереміш зі старими рахунками за телефон, коли мою увагу привернула якась записка від руки. То був аркушик розлініяного білого паперу, неначе зім’ятий, а потім знов розгладжений, один куточок відірваний. То був початок листа або чернетка листа, написаного рішучим почерком, крупними рівними літерами без нахилу, то там, то тут якесь слово закреслено, замість нього надписане інше. Цей почерк я вже бачив на безлічі нотаток навколо мене — поза сумнівом, почерк Роберта. Я витяг аркушик із шухляди й спробував розгладити його на повстяній поверхні столу.
Ти весь час була зі мною, музо моя, я мріяв про тебе й уявляв тебе так ясно — не тільки твою красу, твою дружню доброзичливість, а й твій сміх, найменші твої жести.
Наступний рядок був закреслений, так густо, що неможливо прочитати, а решта сторінки залишилась чистою. Я прислухався: що робиться в кухні? Крізь зачинені двері я чув, як колишня дружина Роберта щось пересуває: ось тягне по лінолеуму стільчик, а це, напевно, відчиняє й зачиняє дверцята серванта. Я склав аркушик утричі й сховав у внутрішню кишеню куртки. Потім нахилився й в останній раз помацав рукою в глибині нижньої шухляди. Нічого. Принаймні, нічого написаного почерком Роберта, хоча там були бланки податкових декларацій, які виглядали так, неначе їх ніколи й не виймали з конвертів.
Можливо це виглядало дурістю, але ж двері були щільно зачинені, а Кейт безумовно заклопотана в кухні, тож я почав знімати з полиць Робертові книжки й навпомацки шукати, чи не знайдеться чогось за ними. За мить вся рука була в пилюці. Відшукав гумовий м’ячик, який міг належати одному з малюків, а тепер перетворився на кульку з пилу — зі збитих мас людських клітин, мало не здригнувся я, згадавши це визначення. Кожного разу я клав на підлогу по чотири-п’ять книжок, отже, Кейт, якби вона раптом увійшла, не побачила б, що їх багато зсунуто зі своїх місць, а я сказав би, що просто переглядаю книжки.
Утім, паперів я більше не знайшов. За книгами не було нічого, як не було й у них самих: я нашвидкуруч перегорнув у кількох сторінки. На хвилинку я мовби подивився на себе з боку дверей: вся кімната заповнена тінями від холодного слабкого світла єдиної лампочки на стелі — такий собі загадковий інтер’єр, з чітко окресленими тінями й світлом, без переходів, у стилі Боннара. І тут уперше я збагнув, що на стінах робочого кабінету Роберта зовсім немає картин, навіть приколотих до стіни поштових листівок, ані афіш виставок, жодної мініатюри, яку не вдалося продати під час показу в галереях. У кабінеті художника це було дивно. Може, він тримав їх у своїй студії?
Потім, знову схилившись над книжковими полицями, я побачив таки щось на стіні — не картину, не малюнок, а просто цифри, надряпані олівцем, і кілька слів — поряд з поличками, так що побачити цей напис від дверей було неможливо. Спочатку в мене майнула думка, що то може бути зріст і вік дітей Роберта, дати, коли вони досягли певного зросту, але написано було занадто низько навіть для маленької дитини. Я присів за книжками, все ще тримаючи в руці том «Сера й парижани». Написано було дійсно олівцем, дуже м’яким — такий не залишає чіткого сліду. Я вдивлявся як міг. «1879». І після цього — два слова: «Етрета. Радість».