Я перечитав ще раз і ще. Цифри й літери виглядали кострубатими: йому потрібно було розтягтися на підлозі, щоб їх нашкребти, та все одно зробити напис чітким і красивим було надто важко. Свої довгі ноги Роберт мав зігнути в колінах і підняти догори, мов дитинча, так затісно було в його кабінеті. Чи цей напис, більше схожий на пляму, зробив хтось інший? Я вирішив, що завитки в «Е» та «Р», а також довге «д» схожі на почерк Олівера — такий самовпевнений, з великими літерами, як і на тих нотатках для пам’яті й на сплачених рахунках. Тоді я витяг з кишені чернетку листа й приклав до напису для порівняння. Літера «д» точно була та сама, як і твердо виписане, коротке «т». Чому дорослий чоловік, до того ж такий високий, мав би лягати на підлогу, аби щось написати на стіні свого робочого кабінету?
Я дбайливо повернув листа до схованки в своїй кишені (він уже нагрівся від тепла мого тіла) й заходився розшукувати будь-який чистий клаптик паперу. Згадав жовті зошити на дні нижньої шухляди, поліз, видрав звідти аркуш і старанно скопіював на ньому напис, зроблений на стіні. Слово «Етрета» видавалося знайомим, та однаково я перевірю пізніше за словником.
Пошуки паперу наштовхнули мене ще на одну думку: я взявся за кошик для непотрібних паперів — може, щось і там знайдеться? Рився й поглядав щохвилини на двері. Цікаво, хто так напхав цей кошик — Роберт або ж Кейт? Мабуть, Кейт, це ж вона наводила тут лад. Там були ще клаптики з його почерком, а також з якимись карлючками, деякі розірвані навпіл — то могли бути етюди оголених моделей, а може й просто мазанина від нічого робити — нарешті, хоча б щось свідчило, що тут жив художник! Жодна з нотаток Олівера, зроблених ним для себе, мені ні про що не говорила: кожна з кількох слів, до того ж записи про суто практичні справи. Я перегорнув чергову таку нотатку: «Взяти вина й пива на вечір завтра». Я не наважився забрати щось із цього собі: Кейт почула б шурхіт у мене в кишенях, то було цілком вірогідно й дуже принизливо. А якщо й ні, я сам би чув той шурхіт, і мені було б ніяково. Вистачить і одного сорому — я намацав листа в своїй куртці. «Ти весь час була зі мною, музо моя». Хто була ця муза? Кейт? Жінка з його портретів у «Ґолденґров»? Загадкова Мері?
Схоже, що так. І, можливо, Кейт розповість про неї, якщо я запитаю обережно, щоб не виявляти свого інтересу відверто.
Швидко пробігся рештою книжок, беручи по декілька одразу, весь час прислухаючись до дверей. Знайшов хіба що чисті вузькі смужки паперу, використані як закладки — на улюблених сторінках, а можливо, вони позначали якийсь абзац тексту або репродукцію, потрібні Роберту в його викладацькій праці. Одна така смужка лежала на кольоровій репродукції «Олімпії» Мане. Багато років тому в Парижі я бачив оригінал. Прибрав закладку — Олімпія дивилась на мене, оголена й відверто безжурна. За книжками на верхній полиці я знайшов довгу білу шкарпетку, зім’яту в жмуток. Більше шукати не було де, хіба що зняти килим. Позаглядав за полиці й стіл, іще раз поглянув на той напис на стіні. Етрета — це французьке слово, географічна назва. Що ж такого відбувалося у Франції 1879 року, якщо назва й дата пов’язані між собою, принаймні, в уявленні Роберта? Спробував згадати, але у французькій історії я ніколи не був добре обізнаний, а те, що вчив на уроках з історії західної цивілізації, швидко забув після школи. Хіба не тоді була Паризька Комуна? Чи це трапилося раніше? А коли барон Осман розробив план великих бульварів у Парижі? У 1879 році імпресіонізм вже існував і процвітав, нехай його й критикували з усіх боків, — це я пам’ятав зі своїх візитів до музеїв і прочитаної якось випадково книжки. Тож можливо, це був рік миру й добробуту?
Я відчинив двері кабінету, радий, що Кейт не вдарила мене ними з іншого боку. Після напівтемряви кабінету кухня видавалася неприродно яскравою: сонце визирнуло з-за хмар, і на деревах заіскрилися крапельки води. Отже, поки я переривав папери в кабінеті Роберта, на вулиці йшов дощ. Кейт стояла біля кухонного столу, струшуючи в полумиску салат. На ній поверх гольфа й джинсів був синій кухарський фартух, обличчя розчервонілось. Тарілки — блідо-жовтого кольору.
— Сподіваюсь, вам подобається лосось, — сказала вона так, немов підбивала мене посперечатися.
— Подобається, — сказав я чисту правду. — Я його дуже люблю. Але я й гадки не мав, що завдаю вам такого клопоту цим ленчем. Спасибі вам велике.
— Для мене це не клопіт. — Вона викладала скибочки хліба у вистелений серветкою кошик. — Мені тепер нечасто доводиться готувати для дорослих, а малюки не їдять багато, хіба що макарони із сиром та шпинат. На моє щастя, їм дійсно подобається шпинат. — Вона обернулася й посміхнулась мені, а мене вразила дивність ситуації: ось колишня дружина мого пацієнта, жінка, з якою я познайомився дві-три години тому, жінка, якої майже зовсім не знаю і якої дещо побоююся, й вона готує мені їсти. Посмішка в неї була приязна, невимушена, і наче зближувала нас. Мені захотілося похилити винну голову.
— Спасибі, — повторив я.
— Можете віднести ці тарілки на стіл, — наказала вона, подаючи мені тацю своїми тендітними руками.
30 жовтня 1877
Mon cher oncle!
Пишу до Вас сьогодні вранці, щоб висловити подяку від нас усіх — за те, що Ви прийшли до нас вчора й зробили нам велику приємність. Хочу також подякувати Вам за теплі слова заохочення щодо моїх малюнків: я нізащо Вам би їх не показала, якби на цьому не наполягали мій свекор з Івом. Щодня по обіді я наполегливо працюю над новою живописною картиною, але її слід вважати лише скромною спробою. Мені приємно думати про те, що Вам так сподобалась моя jeune fille — я ж Вам писала раніше, що позувала мені племінниця, а вона справжня маленька фея. Я сподіваюся написати картину за цим малюнком, але це потрібно робити на початку літа, щоб можна було використати наш сад як тло: він такий розкішний о тій порі року, тоді у ньому пишно цвітуть троянди.
З найкращими побажаннями,
Після ленчу, який проходив у мовчанні (втім, у приязному мовчанні, як мені здалося), Кейт сказала, що їй скоро потрібно братися за роботу. Я зрозумів натяк і відкланявся, але перед тим ми домовилися про зустріч наступного ранку. Вона зачинила за мною великі парадні двері, тож коли я обернувся на доріжці, вона все ще дивилась крізь віконце мені вслід. Посміхнулась до мене, потім нахилила голову, немов ховаючи ту посмішку, махнула рукою та зникла, перш ніж я встиг махнути у відповідь. Цегляна пішохідна доріжка яскравіла від дощу, і я обережно перейшов на під’їзну алею з гравію. Сідаючи в машину, доторкнувся до нагрудної кишені, пересвідчився, що аркушик паперу досі там.
І все ж на серці у мене чомусь був такий смуток, якого я давно не відчував. Коли я зустрічався зі своїми пацієнтами, це завжди траплялося в звичайному оточенні лікарського кабінету або в нав’язливо-бадьоро обставлених палатах «Ґолденґров». Тепер же я мав бесіду з жінкою, яка була самотньою — не просто самотньою, а ще й настільки пригніченою, що мала всі підстави сама зробитися моєю пацієнткою. Натомість я побачив цю жінку в оточенні її власного життя: того велетня-гостролиста біля вхідних дверей, клумб із квітучими тюльпанами, меблів, що залишила їй у спадщину бабуся, запаху лосося й кропу в кухні, а за плечима в неї маячила руїна життя її чоловіка, це впадало в око відразу. І все ж вона була ще здатна посміхатися, прощаючись зі мною.
Я сидів за кермом машини, їхав весняною дорогою й інтуїтивно відшукував дорогу, якою дістався сюди. У цьому районі густо росли дерева, з-за них визирали цікаві будиночки. Подумки я бачив, як Кейт вдягає полотняну куртку, знімає з гачка ключі від автомобіля, замикає за собою двері. Уявляв собі, як вона нахиляється поцілувати дітей перед сном, коли вони вже в ліжках. А вузенька талія під її синіми джинсами така гнучка! Діти мають бути обоє біляві, як вона сама, або одне біляве, а інше з важкою гривою чорнявих кучерів, як у Роберта — аж у цьому місці моя уява починала гальмувати. Вона їх цілує, напевно, кожного разу, як бачить знову, нехай розлука була й недовгою. У цьому я був переконаний. Не міг збагнути, як це Роберт здатен жити без отих трьох чудових людей, яких з власної волі зробив такими близькими собі? Втім, хіба мені все відомо? Можливо, він якраз не здатний жити без них. Чи ж він забув, які вони чудові? У мене самого ніколи не було ані дружини, ані дитини, тим більше двох дітей, не було старого просторого будинку із залитою сонячним промінням вітальнею. Я згадав, як брав з рук Кейт тарілки — вона не носила жодної каблучки, лише тоненький золотий ланцюжок на одному зап’ястку. То що ж мені відомо?
Повернувшись до котеджу Хедлі, я знов настіж відчинив усі вікна, тоді поклав на секретер уривок листа, взятий з кабінету Роберта, влаштувався у потворному двоспальному ліжку й задрімав. У якийсь момент навіть дійсно заснув на кілька хвилин. Десь у глибинах мого сну з’явився Роберт Олівер, він щось розповідав мені про своє подружнє життя, але я не чув ні слова й усе прохав його говорити гучніше. Уві сні ховалося щось іще: Етрета — назва приморського міста у Франції (а де саме?); там Моне писав свої знамениті пейзажі зі скелями, культовими арками, синьо-зеленою водою, зелено-пурпуровими рифами.
Нарешті, так і не відпочивши, я підвівся з ліжка, вдягнув стареньку сорочку, прихопив із собою біографію Ньютона, яку тепер читав, і поїхав униз, до міста, розшукати чогось попоїсти. Знайшов кілька пристойних ресторанів, ув одному з них біля кожного вікна були розвішані малесенькі білі ліхтарики, неначе зараз Різдво. Саме там я замовив собі таріль картопляних оладок з різноманітними гарнірами. Жінка, яка сиділа біля стойки бару, посміхнулася мені й схрестила ніжки, дуже показні. За хвилину-другу до неї підійшов чоловік, який виглядав, як нью-йоркський бізнесмен. Дивне це маленьке місто, подумав я, а ще більше воно мені сподобалося, коли почало діяти випите «Піно нуар».
Прогулюючись вулицями після обіду, я гадав, чи не зустрінусь випадково з Кейт. Що я їй тоді скажу, як вона відреагує на таку зустріч після нашої ранкової бесіди? Потому я пригадав, що вона зараз має бути з дітьми вдома. Уявив собі, як я знов поїду до її кварталу й потай зазирну крізь величезні вікна. Вони будуть м’яко освітлені, кущі навколо будинку вже поринуть у темряву, а понад усім пливтиме в небі дах. Усередині будинку — справжні перлини: Кейт, яка грається з обома дітьми, її волосся сяє у світлі лампи. А може, я побачу її крізь вікно кухні, де вона готувала мені лосося? Діти вже полягали, а вона миє посуд і насолоджується тишею. Далі уява підказала мені, як вона почує, що я пробираюсь крізь кущі, як зателефонує до поліції, тоді — наручники, безпорадні пояснення, її гнів, моя ганьба.
Щоб опанувати себе, я на хвилинку зупинився перед вітриною крамниці, де було багато кошиків і хусток — здається, ручної роботи. Стоячи там, я відчув нудьгу за домом. Якого біса, врешті-решт, я роблю тут? У цьому містечку було самотньо, дома ж я звик бути на самоті. Знову спливли перед очима ті написані олівцем слова на стіні Робертового кабінету. Чому в його бібліотеці так багато книг про імпресіоністів? Я примусив себе пройти трохи далі, удаючи, буцімто ще не махнув рукою на вільний вечір. Незабаром я піду додому, себто до котеджу Хедлі, вмощуся в ліжку й читатиму про Ньютона, який, на щастя, жив у іншому світі, в епоху, коли не існувало сучасної психіатрії. Ну, звичайно — на жаль, не існувало. Задовго до Моне, Пікассо, антибіотиків, задовго до мого народження. Ньютон, якому так добре на тому світі, складе мені куди краще товариство, ніж ці вулиці в надвечір’ї, відреставровані будинки, столики кафе, молоді парочки — рука в руці, шарфи та сережки, хмара парфумів, що оповиває кожну пару. Як же далеко була моя власна молодість, а я навіть не помітив, коли й чому відійшла вона в ту далечінь.
У кінці кварталу крамниці поступалися місцем паркувальному майданчику, а далі, досить несподівано, я побачив весело розмальований клуб, який зрештою виявився стриптиз-баром. Незважаючи на те, що перед дверима стовбичив викидайло, бар мав зовсім не такий огидний вигляд, як схожі заклади у Вашингтоні.
Не те, щоб я був добре в них обізнаний — був у такому років тридцять тому, ще студентом, до того ж лише одного разу, — але проїжджав повз них знов і знов і принаймні знав, що такі бари існують. Я трохи вагався. Чоловік біля дверей був одягнений ошатно, як годиться джентльмену, наче у цьому місті ушляхетнили навіть стриптиз. Він обернувся до мене з посмішкою, що висловлювала одразу люб’язність, очікування й розуміння. Просто радник-консультант у солідному банку! Чи було це запрошенням увійти? Мені що, дійсно необхідно звертатися по іпотеку?
Я стояв і розмірковував: дійсно я хочу ввійти до бару чи ні, — й не бачив жодних підстав відмовитись. Пригадав єдину по-справжньому красиву модель, яку ми малювали на заняттях Спілки студентів художніх навчальних закладів. Цілком спокійна, відсторонена, вона сиділа оголена перед групою студентів, а її думки блукали десь далеко-далеко: можливо, вона думала про своє домашнє завдання в коледжі, а може, про черговий візит до стоматолога. Тримала вона себе суто професійно: груди ледь-ледь здіймалися, і лише легке тремтіння виказувало її потребу хоч трохи змінити позу — а сиділа вона дуже, дуже довго.
— Ні, дякую, — звернувся я до хлопця біля дверей, голос мій прозвучав придушено через мій вік та ніяковість. Він же не запросив мене увійти, не дав рекламної листівки, чого ж я взагалі звернувся до нього? Я міцно затис під пахвою біографію Ньютона й пішов собі далі, на найближчому розі повернув, щоб не проходити знову повз того хлопця й ті веселі двері. Можливо, він так давно звик до видовищ, музики й вигуків усередині, що вже не сприймає свою роботу як важкий обов’язок: знаходитися назовні, в сутінках, а потім у темряві, й не бачити самого шоу? Можливо, його думки теж витають десь далеко, а те, що повинно було б збуджувати, викликає лише нудьгу?
У тиші котеджу Хедлі я довго лежав у двоспальному ліжку поряд з іншим, порожнім, і не міг заснути. Чув, як смереки, рододендрони, тсуги зачіпають вітами напіввідчинене вікно, відчував, як квітне вночі вкритий зеленню пагорб, як наливаються силою бруньки — вся природа буяла навколо мене. Тільки я сам, здається, не належав до природи. А коли ж саме, наполегливо запитував мій стривожений мозок у стомленого тіла, я погодився бути виключеним з природи?
Стоячи наступного ранку на ґанку Кейт і натискаючи кнопку дзвінка, я відчував не наростаючу нерішучість, а щось близьке до звички, почувався вільно, немов завітав до старого друга або був старим приятелем родини. Вона відчинила двері одразу, і мені знов здалося, що я потрапив у декорації на сцені, хіба що один раз я вже п’єсу подивився й тепер знав, що й де повинно знаходитись. Сонце сьогодні сяяло на чистому небі, й уся вітальня була буквально залита яскравим світлом. Крім цього, лише дві речі в інтер’єрі відрізнялися від учорашнього: по-перше, на столі біля вікна — велика ваза з плаваючими в ній рожевими й білими квітами, а по-друге — сама Кейт, яка сьогодні була в шафрановій блузі, у джинсах і з тим самим турмаліновим намистом. Учора мені здалося, що очі в неї сині, сьогодні ж вони були бірюзовими, чистими й широко розкритими. Вона посміхалась, але то була стримана посмішка ввічливості, визнання того, що існує проблема, й ця проблема полягає в мені самому, в тому, що я знов прийшов до неї з новими запитаннями про її чоловіка, який тут більше не живе.
Вона приготувала нам каву й присіла на канапу навпроти мене.
— Гадаю, нам потрібно так побудувати бесіду, аби закруглитися з цим сьогодні, — вона сказала це дуже м’яко; напевно, заздалегідь вирішила, як саме сказати, щоб ані моїх почуттів не образити, ані своїх не виказати.
— Звичайно, так, — я хотів показати, що приймаю її натяк з готовністю. — Звичайно. Ви вже виявили неабияку гостинність. Крім того, мені потрібно повернутися до Вашингтона завтра ввечері, якщо вдасться.
— Отже, ви не збираєтеся відвідати коледж, де він викладав? — Вона акуратно притримувала філіжанку на своєму коліні, немов бажала показати мені, яке це робиться. Розмовляла вона чемно, як годиться для світської бесіди. В мене з’явилося передчуття, що сьогодні я почую від неї менше, а не більше, ніж учора.
— А ви вважаєте, що це потрібно? І що я там зможу відшукати?
— Не знаю, — зізналася вона. — Просто я впевнена, що там і досі багато людей, які його знають, проте мені не зовсім зручно знайомити вас з ними. Потрібно враховувати ще й те, що в коледжі Роберт не дуже розповідав про себе. Але там зберігається його найкраща картина. Вона повинна була б висіти у музеї серед найвідоміших, він міг продати її за великі гроші. І не я одна вважаю цю картину його найкращим твором, хоча мені вона ніколи не припадала до серця.
— Чому ж?
— А ви подивіться її самі.
Я сидів і розглядав Кейт, яка сиділа навпроти мене, така мініатюрна, така елегантна. Час минав, а мені потрібно було з’ясувати, як у Роберта вперше проявилися симптоми захворювання. До того ж, мені було потрібно — принаймні, цікаво — довідатися, хто ж така та чорнява муза.
— Не заперечуєте почати з того, на чому ми зупинилися вчора? — Я намагався говорити якомога лагідніше. Навіть якщо не вдасться одразу довідатися про витоки Робертової недуги й про перший курс лікування, нехай вона почне розповідати — тоді буде легше скерувати її до дійсно важливих питань. Вона збиралася з думками, а я мовчки кивнув головою. За вікном кардинал присів на залите сонцем дерево; хитнулася гілочка.
Життя наше в Нью-Йорку йшло, ні, краще сказати — летіло. За п’ять років ми мешкали у трьох місцях: спершу в моїй квартирі у Брукліні, після того в неймовірно маленькій кімнаті на Західній Сімдесят другій вулиці, поблизу Бродвея — вона була крихітною, кухонний стіл висувався зі ще меншого приміщення, — а наприкінці на задушливому верхньому поверсі будинку в Ґрініч-вілідж. Мені подобалися всі ці помешкання з їхнім оточенням: пральнями-автоматами, бакалійними магазинчиками, навіть з місцевими бомжами. Все-все ставало таким знайомим і близьким.
А потім одного ранку я прокинулась і подумала: «Бажаю вийти заміж. Бажаю народити дитину». Дійсно, це сталося так просто: увечері я лягла спати молодою та вільною, безтурботною, зі зневагою до тих, хто жив звичайним буденним життям, а о шостій годині наступного ранку, коли підвелася з ліжка, прийняла душ і вдяглася, щоб іти на свою роботу в редакції, я вже була зовсім іншою. А може, ця думка майнула в голові, поки я висушувала волосся й одягала спідницю: «Бажаю вийти за Роберта, мати на своєму пальці обручку й народити дитину. У дитини буде Робертове кучеряве волосся, мої маленькі долоні й ступні — й тоді життя зробиться краще, ніж будь-коли». Ці мрії раптом так заволоділи мною, що залишалося зробити зовсім небагато, аби вони перетворилися на дійсність. А яка ж я буду тоді щаслива! Мені навіть не спадало на думку, що можна було просто завагітніти й народити дитя кохання (як сказала б моя матуся з властивим їй гумором) на Манхеттені. Дітей я уявляла тільки в шлюбі, а шлюб — обов’язково міцним, тривалим; діти повинні зростати на трьохколісних велосипедах, серед клумб з квітами: врешті-решт, саме таким було моє дитинство. Мені хотілося робити так, як моя мати: вона завжди нахилялася, щоб одягти нам шкарпетки й зашнурувати бордові полуботки. Я б навіть не відмовилася носити ті самі сукні, що вона носила в молодості — аби їх одягти, потрібно було присісти навпочіпки, та ще й повернути вбік зсунуті ноги. І мені хотілося, щоб у дворі була підвішена до дерева гойдалка.
Як мені не спадало на думку народжувати дітей без того, щоб спершу надягти обручку, так само я не уявляла, що можна ростити дитину у величезному гомінкому місті, яке вже встигла полюбити. Важко пояснити такі речі, бо ж до того я була впевнена, що не хочу іншого життя, ніж те, яке ми вели на Манхеттені: живопис і зустрічі з нашими друзями в кафе після роботи, розмови про картини. Звикла спостерігати, як Роберт у своїх синіх бавовняних шортах пише на полотні олією в студії когось із друзів, а я тим часом малювала, примостивши на коліна невеличку дошку. Вранці ж підводилася з ліжка, позіхаючи перед тим, як іти на роботу, а прокидалася вже дорогою, коли крокувала під деревцями до станції метро. Таким був мій реальний світ, доки ось ці малесенькі кучеряві істоти, які навіть не народилися, і не мали ще жодного права заволодівати моїми мріями, раптом наказали мені покинути все, до чого я звикла. Тепер, коли минуло багато років, вони залишаються — попри все горе й страх, попри втрату Роберта, попри перенаселення нашої планети й відчуття моєї власної провини в цьому — мої діти залишаються тим єдиним, про що я ніколи не шкодувала.
Роберт не бажав відмовлятися від будь-чого з того життя, яке ми вели в Нью-Йорку. Гадаю, що нарешті поклик природи змусив його таки відмовитися, немовби заради мене. Чоловіки теж хочуть мати дітей, нехай і стверджують, що їхні почуття щодо цього зовсім інші, ніж у жінок. Напевно, його підштовхнуло моє захоплення новою мрією. Насправді йому не хотілося жити у маленькому зеленому містечку, працювати викладачем у маленькому коледжі, але він не міг не розуміти, що рано чи пізно його аспірантське життя, яке він поділяв зі мною, мусить змінитися на щось інше. Він уже дечого досяг: пройшла його — разом з викладачем кафедри — виставка, він успішно продав у Ґрініч-віліджі чимало своїх картин. Його мати, вдова, мешкала у штаті Нью-Джерсі. Вона все ще в’язала йому светри й називала сина Бобі, з наголосом на останньому складі, як у французькій мові. Так ось, вона вирішила, що він нарешті зробиться видатним художником, і почала висилати сину дещо з батькової спадщини, щоб той мав змогу займатися живописом.
Здається, Роберт, якому так поталанило від самого початку, вважав себе непереможним. І талант виявився від самого початку: його обдарування визнавали всі, хто бачив картини, незалежно від того, подобалась їм традиційна манера художника чи ні. Він викладав на підготовчому відділенні свого факультету й день за днем писав ті ранні картини, яких тепер чимало в музеях. Знаєте, вони дійсно чудові. Я так і досі вважаю.
Якраз перед тим, як я завела мову про дітей, Роберт працював над картинами, які цілком серйозно називав серією у стилі Дега: дівчата, що розминаються у поперечини в Американській балетній школі, граціозні й сексуальні, з напруженими стрункими ногами й руками. Тієї зими він цілими днями не виходив з музею «Метрополітен», вивчаючи маленьких балерин Дега, тому що бажав зробити своїх такими самими, і в той же час іншими. На кожному полотні Роберта були одна-дві аномалії: великий птах, що намагався влетіти у вікно балетної студії за спинами дівчат, або дерево гінкго, яке виростало зі стіни й відбивалося в безлічі дзеркал. Одна галерея в Сохо продала дві такі картини й замовила ще. Я також писала картини, тричі на тиждень після роботи, незважаючи ні на що — пригадую, якою тоді була дисциплінованою. Відчувала, що рівня Роберта можу й не досягти, але з кожним тижнем просуваюсь уперед. Час від часу ми брали свої мольберти і йшли разом до Центрального парку. Ми були закохані, кохалися двічі на день (по суботах і неділях), тож чому не народити дітей? Упевнена, що його теж захопило, як по-новому я поводилася з ним у ліжку, бо для нього цей бік нашого життя завжди був надзвичайно важливим. Його захоплювало відчуття того, як його сім’я переходить до мене, зав’язуючи плід нашого кохання. Ми обвінчалися у невеличкій церкві на Двадцятій вулиці. Я хотіла просто піти до мирового судді, але замість того ми скромно обвінчалися по католицькому обряду, щоб догодити матері Роберта. Моя матуся приїхала з Мічигану разом з двома моїми найкращими подругами, які разом зі мною навчалися в школі. Дві мами, обидві вдовиці, сподобалися одна одній і сиділи разом під час чужої нам меси, а в Робертової матері на додаток до єдиного сина з’явилася ще одна дитина. Свекруха зв’язала мені в подарунок на весілля светр; це звучить досить жахливо, але протягом багатьох років він був одним з моїх скарбів — майже біленький, з коміром, який нагадував кульбабу. Я полюбила свекруху з першої зустрічі. То була висока, худорлява, жвава жінка, якій я сподобалася не знати чого, й яка була впевнена: ті десять-дванадцять слів, що я розуміла її рідною французькою, можна перетворити на вільне володіння мовою, якщо наполегливо працювати. Батько Роберта, який після війни був співробітником американського представництва з реалізації плану Маршалла, вивіз її з Парижа, і здається, вона не шкодувала. Ніколи більше вона туди не їздила, а все її життя зосередилося на роботі медсестри, на яку вона вивчилася вже у Штатах, та на її блудному синові.