— Залишила, — погодилася вона. — Весь час збираюся щось там прибрати, але, здається, так і не знаю, що саме потрібно прибрати, а що ні. Мені не хочеться просто перенести все до комірчини або викинути геть. Коли Роберт врешті десь оселиться, я зможу запакувати всі ці речі й вислати йому, аби він створив собі студію на новому місці. Якщо він взагалі де-небудь оселиться. — Кейт уникала зустрічатися поглядом зі мною. — Незабаром дітям будуть потрібні окремі спальні. Можливо й те, що я влаштую нарешті студію для себе. В мене ніколи не було студії. Завжди брала мольберт і йшла на природу, але ж так можна працювати лише коли дозволяє погода. А потім народилися діти… — вона не закінчила речення. — Інколи Роберт запрошував мене працювати в кутку його студії або казав, що може сам працювати в коледжі, а студію залишити мені, але куток не влаштовував мене. А тим більше я не бажала, щоб він стільки часу знаходився в коледжі.
Щось у її тоні підказало мені: не потрібно уточнювати, чому саме цього вона так не бажала. Я спускався сходами за нею слідом, мовчки. Її спина в золотавій сорочці виглядала прямою й стрункою, тіло напружене, немов Кейт тільки й чекала, аби я виявив до неї жадання або й просту цікавість, просто озирнув її, і тоді вона, напевно, могла б миттєво зігнати на мені ту шляхетну ворожість, яка сьогодні відчувалась у ній. Замість того я визирнув у вікно, поглянув на бук, що кидав на сходи рожевий відблиск. Вона провела мене до вітальні й сіла на свою канапу з цілеспрямованим виглядом. Я зрозумів, що вона вирішила продовжити нашу бесіду, сів навпроти неї та спробував опанувати себе.
14 грудня
Mon cher oncle!
Учора ввечері в нас був таки невеличкий раут, і я вельми шкодувала, що Ви не змогли прийти й розважитися разом з нами. Крім своїх звичних друзів, Ів запросив до нас Жільбера Тома, художника зі шляхетної родини. Його вважають талановитим, хоча минулого року Салон відхилив його картини, й він це сприйняв дуже боляче. Мсьє Тома, напевно, років на десять старший від мене, тобто йому має бути близько сорока. Він чарівний і вельми розумний, проте мені не подобається, що час від часу в ньому проглядає якась злість, особливо коли він веде мову про інших художників. Він люб’язно просив показати мої роботи, й Іву, як я гадаю, спало на думку, що мсьє Тома може мені допомогти, подібно до Вас. Йому, здається, дійсно сподобався портрет юної Маргарити (нової служниці, про яку я Вам розповідала) — в неї така біла шкіра й золоте волосся. Мушу зізнатися, мені було вельми приємно слухати його схвальні відзиви про картину. Мсьє Тома сказав, що я здатна, на його думку, досягти неабияких висот, беручи до уваги мій талант. Особливо він хвалив, як я зобразила поставу моделі. Тоді я визнала його доброю людиною, хіба що трошки самовпевненою (не скажу «пихатою», щоб Ви не докоряли мені за снобізм). Вони з братом збираються започаткувати нову велику галерею-магазин — не стану приховувати, що він охоче виставив би там Вашу роботу. Він пообіцяв Іву завітати до нас цими днями разом зі своїм братом; у такому разі потрібно буде прийти й Вам.
Серед гостей був іще вельми приємний чоловік на прізвище мсьє Дюпре, теж художник, він малює для ілюстрованих газет. Нещодавно мсьє Дюпре повернувся з країни, яка зветься Болгарія, там була революція. Я чула, як він розповідав Іву, що знайомий з Вашими роботами. Він приніс показати нам деякі свої гравюри, вони дуже ретельно виконані, на них зображено всілякі сутички й битви, кавалерію, пишні мундири, а часом і мирні сцени — селяни в національному вбранні. Він розповів, що це країна гірська, на той час вельми небезпечна для газетярів, але багата на мальовничі краєвиди. Мсьє Дюпре зараз працює над серією, яку він назвав «Балканські замальовки». Він навіть одружився на болгарській дівчині, яка має чудове ім’я — Янка Георгієва, — і привіз її до Парижа, вивчати французьку мову. Вчора вона почувалася зле й не змогла відвідати нас, але він записав для мене її ім’я. Мені спало на думку, як гарно було б і мені подорожувати до таких країв, побачити їх на власні очі. Насправді в нас досить нудно тепер, коли Іву доводиться так багато працювати, тому я зраділа нагоді влаштувати обід для гостей під власним дахом. Від усього серця сподіваюся, що наступного разу Ви теж прийдете.
Зараз мені потрібно йти, але я з нетерпінням чекатиму на будь-які листи, що Ви, можливо, надішлете відданій Вам
Нашим новим домом став великий котедж, оточений зеленню — його надав коледж. Розпочалися заняття, Роберт майже весь час був на роботі, а ночами він писав картини в нас на горищі. Мені не подобалося підніматися туди до нього — через запахи, тож бачила я його мало. Якраз тоді я переживала такий період, коли постійно хвилюєшся за дитя — можливо тому, що почала вже відчувати, як воно борсається й б’є ніжками. «Починає відчувати життя», — як сказала мені дружина одного з викладачів. Якщо воно не ворушилося, я одразу хвилювалася, що дитя захворіло, а вірніше, померло. Я більше не купувала собі банани у бакалійному магазині, коли сяк-так вибиралася туди на нашому новому автомобілі (старезній руїні) — вичитала, що в них міститься якась жахлива хімічна речовина, здатна заподіяти страшні вади в новонароджених. Замість того я зрідка виїжджала до Ґрінхіла з великим порожнім кошиком і наповнювала його екологічно чистими фруктами та йогуртом, який для нас був дещо дорогим. Як же ми збираємося віддати дитину до коледжу, якщо неспроможні купувати навіть натуральні ягоди та фрукти?
Для мене то було загадкою. Я знову втратила надію і бачила себе в майбутньому лише жахливою матір’ю — нудною, знервованою, яка весь час ковтає валіум. Уже шкодувала, що нам вдалося зачати дитину — шкодувала з вищих міркувань, зі співчуття до нещасної дитини, яка незабаром мусить задовольнятися тим, що можу дати я, й тим жалюгідним майбуттям, що на неї чекало з батьком-художником… Боже, а що, як його сім’я піддалося мутаціям від усіх тих фарб, якими він дихав багато років? Я не подумала про це раніше. Я забралася в ліжко з книгою й заридала. Мені був потрібний Роберт. Коли ми вечеряли разом, я переповіла йому всі мої страхи, а він міцно обійняв мене й поцілував. Переконував, що боятися немає чого. Втім, завтра по обіді в них на кафедрі мистецтв збори: потрібно запрошувати на роботу нового фахівця з ремесел горян. Здається, мені його ніколи не вистачало, а він, зі свого боку, ніколи тим не переймався.
Фактично Роберт усе частіше піднімався на горище, коли не був у коледжі, тому я довго й не знала, де саме він спить. Якось вранці я помітила, що він не спускався поснідати — значить, вирішила я, він усю ніч писав, таке з ним траплялось, а спати ліг, коли зійшло сонце. Я встигла звикнути до того, що прокидаюсь вранці, а його поряд немає — він переніс до студії стареньку канапу майже одразу, як ми в’їхали в той будинок. У день, про який ідеться, він з’явився десь опівдні, волосся з правого боку стирчало прямо вгору. Ми були за ленчем разом, а потім він пішов до коледжу.
Гадаю, що той день мені запам’ятався тільки тому, що незабаром мені вранці зателефонували з його кафедри. Цікавилися, чи не захворів Роберт, бо студенти поскаржилися, що він пропустив два вранішніх заняття з живопису поспіль. Я спробувала пригадати, чим саме він займався останніми днями, але не змогла: почувалася перевтомленою, все навкруги було, неначе в тумані, а живіт зробився таким великим, що я ледве нахилялася для того, щоб застелити ліжко. Я відповіла: обов’язково спитаю у нього, коли побачу, але зараз він не вдома.
Насправді трапилось так, що того ранку я сама прокинулася запізно й гадала, що він пішов з дому, поки я ще спала. Тепер, після дзвінка, я не була в цьому впевнена. Підійшла до підніжжя коротких сходів, що вели на горище й відчинила двері. Сходи виглядали для мене, мов гора Еверест, але я трошки підтягла свою сукню й почала підйом. Майнула думка, що такі зусилля можуть спричинити початок пологів — то й що? Я вже й без того збиралася, чи скоріше, дитя збиралося народитися: акушерка ще минулого тижня бадьоро сказала мені, що дитина може народитися «щойно я сама забажаю». Мене роздирали нетерплячка побачити личко нашого сина (або доньки) й палке бажання відкласти той неминучий день, коли моє дитя подивиться мені в очі й дізнається, що я навіть не усвідомлювала наслідків своїх дій, які привели до його появи на світ.
Нагорі не було дверей, усе горище я побачила ще з передостанньої сходинки. Зі стелі звішувалися дві лампочки, обидві залишилися ввімкненими. Крізь засклене віконце видно було бліде світло похмурого дня. На канапі спав Роберт, одна рука звісилася на підлогу, долоня вивернулася — так витончено, мов на полотнах у стилі бароко, — обличчям він зарився в подушки. Поглянула на годинник — одинадцята тридцять п’ять. Що ж, напевно, він працював до світанку. Мольберт стояв, повернутий у протилежний від мене бік, а запах фарб був ще досить сильний. Мене занудило, немов я раптом повернулася в перші три місяці вагітності, коли постійно непокоїв шлунок, тому я пошкандибала сходами вниз. У кухні на столі залишила Роберту записку, щоб він зателефонував на кафедру, поснідала й вирушила на прогулянку з Бріджит, моєю подругою. Вона теж була вагітна, вже вдруге, але живіт у неї на той час був не такий великий, як мій. Ми давно домовилися, що ходитимемо пішки не менше трьох кілометрів на день.
Коли повернулась додому, на столі були залишки Робертового сніданку, а записка зникла. Він подзвонив мені й повідомив, що змушений затриматись у коледжі надовго для консультування студентів, а до того ж потрібно показатися на товариській вечері. Я зійшла на перший поверх до їдальні, але обідати мусила сама, він так і не прийшов додому. Уві сні я чула, як риплять сходинки, що ведуть на горище; назавтра вночі знов чула й наступної ночі — теж. Часом я поверталась у ліжку на інший бік і відчувала Роберта на відстані простягнутої руки, часом прокидалась пізно вранці, а його вже не було поряд. Я чекала на дитину й на Роберта — за дитину я хвилювалася більше. Нарешті мене почало непокоїти те, що перейми можуть початися, коли поряд зі мною не буде Роберта. Я молилася, щоб він опинився на горищі — хоч малював, хоч спав, коли почнуться перейми. Тоді я змогла б дістатися підніжжя сходів і заволати, покликати його.
Одного разу, в другій половині дня, коли я повернулася з прогулянки (почувалася так, немов ми пройшли не три кілометри, а всі тридцять), знов зателефонували з кафедри. Може, я знаю, де Роберт? Вони дуже перепрошують. Відповіла, що знайду його. Почала пригадувати, й виходило, що він уже кілька днів не спав — принаймні, у нашому ліжку; взагалі майже не приходив додому цими днями. Я таки чула ночами скрип сходинок і вирішила, що він штурмом закінчує картину, щоб встигнути до народження дитини; можливо, ще й підробляє, поки є час. Я знову видерлася на горище й побачила Роберта: він лежав горілиць на канапі, важко й повільно дихав, навіть трошки хропів. Була четверта година дня, а я не була впевнена, чи ж він так і спав зранку, не прокидаючись? Він що, не знає, що йому потрібно проводити заняття, ще й утримувати дружину з велетенським животом? На мене напала лють, я кинулася до канапи, аби потрясти його як слід і збудити, та раптом зупинилася. Мольберт було повернуто до віконця, й тільки тепер я побачила, що там намальовано, побачила розкидані по підлозі етюди.
Я одразу її впізнала, наче ми певний час не бачились, а тепер випадково зустрілись на вулиці. Вона посміхалася мені, губи трохи опущені, очі сяють — той самий вираз, що був на малюнку, який я кілька місяців тому витягла у Роберта з кишені в зоні відпочинку на трасі. Це був портрет до пояса, модель одягнута. Тепер можна було побачити, яка чудова в неї фігура — струнка, міцна, з повними грудьми, плечі дещо ширші, ніж зазвичай у жінок, шия вигнута. Зблизька я побачила, що живопис не зовсім чіткий, поверхня дещо груба, хоча всі форми реалістичні й сповнені життя — імпресіоністична манера або щось на межі цього стилю. На ній була складчаста сукня, бежева з малиновими смужками, що спускалися вздовж ліфа, вигідно окреслюючи груди — одяг з іншої епохи, костюм для портрета в студії художника. Волосся зачесане догори і перев’язане червоною стрічкою — мій улюблений колір, оранжево-червоний, я навіть знала точно, з якого тюбика Роберт узяв фарбу для цієї деталі. Начерки, розкидані на підлозі, були етюдами до цього портрета. Я миттєво оцінила — то була одна з найкращих картин серед усіх, які Роберт будь-коли писав. Вона була вишуканою і водночас сповненою прихованої дії. Мені нечасто доводилося бачити, щоб вираз людського обличчя було схоплено так блискуче — здавалося, вона зараз почне рухатись, тихенько розсміється, опустить очі під моїм поглядом.
Я повернулася до канапи, шаленіючи від люті, хоча важко було б пояснити, що саме так мене розлютило: чи то жінка на портреті, чи величезний талант Роберта, чи те, що він спав, коли йому дзвонили з роботи, а від неї ж залежали йогурти й памперси. Струсонула його. Аж тоді згадала, що він попереджав: не слід його торсати, коли він спить — казав, це його лякає, тому що колись він чув розповідь із життя, про одну людину, що збожеволіла, коли її раптом збудили. Втім, у ту хвилину мені було байдуже. Я несамовито торсала його з ненавистю до його могутніх біцепсів, до його забуття, до того світу, в якому він спав, бачив сни, писав картини й милувався іншими жінками — такими, в кого тонка талія. Навіщо я вийшла заміж за цього чоловіка — неохайного, до того ж егоїста? Вперше мені спало на думку, що я сама в цьому й винна, тому що не роздивилась як слід.
Роберт поворушився вві сні й пробурмотів:
— Що там?
— Що — що? Вже четверта година дня, й ти прогуляв вранішнє заняття. Знов прогуляв.
Із задоволенням я побачила, що він виглядає переляканим.
— Чорт забирай! — вигукнув він, сідаючи з чималим зусиллям. — Котра, кажеш, година?
— Четверта, — повторила я ущипливо. — Що ти збираєшся робити: зберегти свою роботу чи виховувати цю дитину в злиднях? Вибирай!
— Та годі тобі! — Він повільно стягнув із себе старенькі ковдри, немов вони важили кілограмів двадцять кожна. — Не потрібно повчати мене.
— Я тебе не повчаю, — парирувала я. — Це зробить кафедра, коли ти туди зателефонуєш.
Він зиркнув на мене, потер обличчя, скуйовдив волосся, але нічого так і не сказав, і я відчула, як клубок піднімається мені в горлі. Я могла залишитися сама (як воно врешті-решт і сталося), а може, тоді я вже й була сама. Він підвівся, взув черевики й пішов сходами вниз, а я за ним, обережно, щоб не впасти, невпевнена, нещасна. Мені хотілося бути якомога ближче до Роберта, поцілувати його кучеряву потилицю, спертися на його плече, щоб не спіткнутися й не впасти, а ще — вилаяти його й почесати нігтями йому спину. На мить у мене спалахнуло навіть забуте вже бажання: я відчула, як набрякли груди й низ живота. Але він значно випередив мене, я тепер тільки чула, як він поспішає до кухні. Коли я дісталася туди, він розмовляв по телефону.
— Дякую, дякую, — повторював він. — Так, гадаю, це якийсь вірус, але не страшний. Упевнений, що назавтра я вже з ним упораюсь. Дякую, обов’язково. — І поклав слухавку.
— Ти сказав їм, що в тебе грип? — Узагалі я збиралася підійти до нього, обійняти за шию, вибачитися за свою невитриманість, розігріти йому суп і все залагодити. Замість того мої слова пролунали відчужено й недоброзичливо.
— Тебе не обходить, що я їм сказав, якщо ти розмовляєш зі мною таким тоном, — відрізав він і поліз у холодильник.
— Ти не спав, тому що писав картину?
— Зрозуміло, писав. — Дістав з холодильника мариновані огірки й пиво, що роздратувало мене ще більше. — Не забула часом, що я художник?
— І що ти хочеш цим сказати? — Я мимоволі схрестила руки, хоча могла покласти їх на стіл, він був вільний.
— Сказати? Що хотів, те й сказав.
— А що, бути художником означає малювати весь час одну й ту саму жінку?
Я сподівалася, що Роберт обернеться до мене похмуро, скаже холодно, що й гадки не має, про що я базікаю, — що заманеться, те й малює, коли йому потрібно малювати. Але, на мій жах, він відвів погляд, обличчя скам’яніло. Не сказавши ні слова, заходився відкорковувати пиво. Здавалося, про огірки він забув. Ми сварилися, зрозуміло, не вперше за шість років, що прожили до того разом, навіть не вперше за останній тиждень. Але вперше він уникав дивитись мені в очі.
Не могла уявити собі нічого гіршого, ніж цей вираз провини на його обличчі, те, як він уникав мого погляду, але за мить сталося ще страшніше — він підвів очі, а мене, здавалося, взагалі не бачив, дивився в якусь точку за моїм плечем. І одразу погляд його пом’якшав. Це було страхітливо, я з жахом відчула, немов хтось нечутно з’явився у дверях за моєю спиною. У мене насправді волосся почало ставати дибки. Я примушувала себе не обертатися, а він тим часом дивився, не бачачи нічого навколо себе, дивився так лагідно… Раптом я злякалася того, про що можу довідатися ще. Якщо він закохався в якусь іншу, я й без того невдовзі довідаюся. Мені хотілося лише одного: лягти в ліжко, обійняти свою дитину й заснути.
Я пішла з кухні. Якщо він втратить роботу через власну безвідповідальність, переїду знов до матусі й житиму з нею в Анн-Арборі. Народиться дівчинка, і ми всі троє, три покоління жінок, житимемо тихо й спокійно, піклуватимемося одна про одну, доки вона не зросте й не зможе знайти собі кращої долі. Пішла у спальню, лягла (ліжко застогнало під моєю вагою) й натягла на себе теплу ковдру. Сльози жалю до себе потекли з очей, покотилися по щоках, я витирала їх рукавом.
За кілька хвилин почула, що Роберт підійшов до спальні, й заплющила очі. Він присів на краєчок ліжка, від чого те провисло ще дужче.
— Пробач мені, — вимовив він. — Я не хотів поводитися брутально. Просто заняття в коледжі й робота ночами виснажили мене остаточно.
— Чого ж ти тоді не зупинишся, не перепочинеш? — запитала я. — Я тебе більше не бачу вдома. А втім, здається, ти більше спиш, ніж працюєш. — Крадькома подивилася на нього. Обличчя знов виглядало нормально. Я подумала, що той дивний вигляд мені примарився.
— Сплю, але не вночі, — відповів Роберт. — Ночами не можу спати. Я натрапив на багатий матеріал, дуже багатий, і мені необхідно використати його весь, без залишку. Я мрію про нову серію картин, велику кількість портретів, і просто не можу спати, доки не завершу принаймні кілька з них. А потім я втомлююся, мені потрібно заснути. Здається, я три ночі не спав.
— Ти міг би спинитися, — повторила я. — Все одно, коли народиться дитина, будеш змушений спинитися. — І подумки додала: «А це може статися кожної хвилини». Але вголос не сказала — бодай не наврочити чого!
Роберт погладив мене по голові.
— Так, — погодився він, а голос звучав відсторонено, і я відчула, що він знову поринув у свої мрії. Деякі мої приятельки, в яких були маленькі діти, розповідали, що чоловіки часом «з’їжджають з глузду» перед народженням дитини, й сміялися, начебто в тому не було нічого серйозного. «Але коли вони побачать ту дитину…» — додавали звичайно, і всі дружно піддакували. Ясно, що перший погляд на дитину здатен був усе залагодити. Можливо, й Роберт прийде до тями. Зробиться «жайворонком», малювати буде в слушний час, без проблем залишиться на роботі, а спати лягатиме в один час зі мною.