Ми ходитимемо на прогулянки з коляскою, а ввечері разом укладатимемо дитину спати. Я знов повернуся до живопису, ми зможемо робити це по черзі: один доглядає дитину, інший малює. Можливо, ми певний час триматимемо дитину в нашій кімнаті, а другу спальню використаємо під мою студію.
Я міркувала, як поділитися з Робертом цими думками, як попросити його про це, але почувалася надто стомленою, щоб відшукувати необхідні слова. Крім того, якщо він не збирається з власної волі робити всі ці речі разом зі мною й заради мене, тоді який же з нього батько? Мене вже не раз непокоїло те, що він ніколи не знав, скільки в нас грошей — чи багато, чи мало (а частіше за все їх було занадто мало) — або коли потрібно сплачувати рахунки. Я завжди сплачувала їх сама, облизуючи марки й наклеюючи їх рівно у верхньому кутку конверта з почуттям виконаного обов’язку, хоча й розуміла: коли адресат перетворить чеки на готівку, на нашому банківському рахунку майже нічого не залишиться. Роберт стис моє плече.
— Піду закінчувати картину. Гадаю, завтра можна її завершити, якщо я попрацюю як слід.
— Вона студентка? — спитала я відчайдушно, побоюючись, що пізніше вже не насмілюся запитати.
Його це запитання, здається, не налякало. Він взагалі не зрозумів, про що я питаю, й не відчував будь-якої провини.
— Хто?
— Жінка з картини, що на горищі. — І знов я примушувала себе промовляти слова, вже шкодуючи про свої запитання. Сподівалася, що він не відповість.
— A-а. Я не використовую модель, — сказав він. — Просто намагаюся уявити її собі. — Це звучало дивно: я не вірила йому, але й не схоже було, що він бреше. Зі страхом збагнула, що відтепер буду вдивлятися в обличчя всіх молодих дівчат з коледжу, в усіх, хто має кучеряве волосся. Втім, навіщо? Він же малював її, коли ми ще не залишили Нью-Йорк, принаймні, у той час, коли ми від’їжджали. У тому, що обличчя — те саме, не було жодного сумніву.
— Найважче там — вірно передати її вбрання, — зауважив Роберт за хвилину. Він насупився, почісував собі лоба, потирав носа — цілком нормальний, розгублений, задумливий. Боже мій, подумалося мені, я стаю шизофренічкою. Він же художник, справжній художник, зі своїм особливим баченням світу. Він пише те, що йому хочеться, що спадає йому на думку, а результати досі були блискучими. Ніщо не свідчить, буцімто він спить зі студенткою або з якоюсь моделлю в Нью-Йорку. Він навіть не їздив туди з того часу, як ми оселилися тут. І чого сумніватися, чи вийде з нього добрий батько?
Він підвівся, схилився зі своєї висоти до мене, поцілував, дійшов до дверей і зупинився.
— Зовсім забув тобі сказати: кафедра обрала мене для персональної виставки на факультеті. Взагалі, всім надають таке право по черзі, але я не гадав, що мене оберуть так швидко. Виставка проходитиме у міському музеї. А заодно мені підвищують заробітну плату.
Я підвелася на ліжку.
— Це ж чудово! А ти мені не сказав!
— Я тільки вчора дізнався про це. Може, позавчора. Я хочу, щоб ця картина була на виставці обов’язково, тож потрібно її закінчити. Можливо, і всю серію вдасться зробити.
Він пішов, а я лежала усміхнена й ще півгодини все підтягала ковдру. Напевно, я заслужила сон, як і Роберт.
Коли наступного разу я піднялася на горище в пошуках Роберта, то побачила, що він зішкріб з полотна геть усе, що було намальовано, й приготувався до нової картини — може, йому врешті не сподобалась ота сукня з червоними стрічками? У мене було враження, нібито я вдруге вигадала її обличчя, на якому ясно була написана сумовита любов до нього.
18 грудня
Mon cher oncle et ami!
Як же добре, що Ви вчора прийшли, щойно починався дощ, а він завжди віщує нудний вечір. Як чудово було бачити Вас і слухати Ваші розповіді! А сьогодні знову дощить! Шкода, що я не вмію написати дощ — як це взагалі можна зробити? Мсьє Моне, без сумніву, спромігся на таке. А в кузини Матильди, яка захоплюється всім японським, у вітальні є серія гравюр — французькі художники можуть лише мріяти з ними зрівнятися. Можливо, в Японії дощ веселіший, ніж у Парижі? Я була б така щаслива, якби знала, що моєму пензлю підвладна вся природа, як пензлю Моне — нехай деякі люди й ставляться вороже до нього, його колег та їх експериментів у мистецтві. Разом з ними виставляє свої картини подруга Матильди, Берта Морізо — Ви про це, напевно, знаєте, і взагалі вона вже досить добре відома (на публічних виставках вона носить надто відкриті вбрання; що ж, це потребує певної сміливості). Краще б скоріше знову пішов сніг, але цього року найкрасивіша пора зими чомусь не поспішає до нас.
На щастя, сьогодні вранці прийшов лист від Вас. Як ласкаво, що Ви написали не тільки татусеві, а й мені теж. Я не заслуговую на Ваші доброзичливі слова про мої успіхи, але «студія на веранді» дійсно багато чого мені дає. Я проводжу там час, коли татусь спить. Із сьогоднішньою поштою також прийшов лист від Іва: він мусить затриматися у справах і повернеться до Парижа не раніше, ніж за два тижні. Це вельми неприємна новина для нас, особливо для татуся. Напевно, краще взагалі не мати дітей, як у нас з Івом, аніж мати одну-єдину дитину, як у мого свекра, коли так любиш ту дитину, а вона весь час має виїжджати кудись далеко від дому. Я співчуваю татусеві; ми сидимо біля каміна, тримаємося за руки й читаємо вголос нашого улюбленого Війона. Його рука стала такою слабкою, що могла б слугувати Леонардо або комусь із давньоримських скульпторів для етюду «похилий вік». Як чудово, що Ваше велике полотно просувається вперед, а Ваші статті знайдуть тепер ширшу аудиторію читачів — я мушу наполягати на своєму праві пишатися цим, як і кревні родичі. Будь ласка, прийміть найщиріші поздоровлення відданої Вам племінниці
Інгрид народилася 22 лютого в пологовому будинку в Ґрінхілі. Для мене ніщо й ніколи не затьмарить ту хвилину, коли я пересвідчилася, що вона жива й здорова — насправді, довершена — і наступну мить, коли вона міцно ухопила мене своєю ручкою за палець. І я залишилася живою попри всі жахи й муки. Роберт стояв поряд, доторкався до неї (кінчик його пальця був завбільшки майже з її носик). Щоки в мене були мокрими від сліз, і я, поглянувши на Роберта, відчула таку палку, сліпучу любов до нього, що мала відвести погляд від його обличчя, яке сяяло, мов золота обручка. До тієї хвилини я не розуміла, що значить любити — я не могла вирішити, кого із цих двох люблю більше: малесеньку чи довготелесого. Чом я раніше не помічала божественності Роберта, відтвореної тепер у маленькій голівці, яка лежала на моїй груді, у світло-карих оченятах, що з цікавістю й недовірою роздивлялися навкруги?
Ми дали їй ім’я на честь моєї давно померлої бабусі з Філадельфії. Інгрид спала здебільшого спокійно, й після першої ночі в нас склалися певні звички: Роберт та Інгрид спали, а я лежала й милувалася ними або читала, або блукала будинком, або мила ванну кімнату, а то й спала разом з ними. Здавалося, Роберт надто втомився, щоб писати картини: дитина будила нас тричі за ніч — я запевняла його, що то зовсім небагато, але він говорив, що це його виснажує. Я запропонувала, щоб він сам годував її, а він сміявся спросоння й відповідав, що так би й зробив, якби був здатен — але його молоко навряд чи було б смачним, якби це молоко й з’явилося в нього.
— Забагато токсинів, — казав він. — То все від фарб.
Я відчула легке роздратування, скоріше від заздрощів: у його голосі промайнула нотка самозадоволення? У мене в крові не було фарб, тільки корисна їжа й вітаміни для молодої матері, які — я це знала — були нам не по кишені, та не хотілося позбавляти дитину того, що їй необхідно. Те почуття любові до Роберта, майже обожнення, що я відчула у пологовому залі, день від дня тануло, проходило разом з болем у животі й у м’язах ніг, а я спостерігала, як воно залишає мене й відчувала втрату. Це нагадувало кінець дитячих захоплень, тільки набагато сумніше, й рубець на душі залишився — адже тепер я знала, що саме здатна відчувати не в п’ятнадцять років, а в тридцять з гаком, а почуття пішло, пішло. Втім, я дивилась, як Роберт тримає малятко на одній руці (вже як досвідчений батько), а другою їсть сам, і любила їх обох. Інгрид якраз почала повертати голівку й дивитися на нього, в очах у неї був такий саме подив, як і в мене, коли я бачила цього показного чоловіка з вугластим обличчям і густим кучерявим волоссям.
Удома я жадала від Роберта небагато: він почав читати платний літній курс лекцій, щоб заробити трохи грошей додатково, і я була вдячна йому. Невдовзі він знову почав малювати ночами на горищі, а іноді залишався на ніч у коледжі й малював у студії факультету. Здається, він більше не спав удень — принаймні, я цього не помічала, — незважаючи на те, що вночі Інгрид будила нас, як завжди. Він показав мені декілька невеличких полотен — натюрморти з гілками й камінням: він задавав це студентам, малював і сам. Я посміхнулася й утрималася від зауваження, що виглядають вони, як на мене, мертвими. Вони нагадували мені значення французького терміна — nature morte. Кілька років тому я могла б посперечатися з ним про ці картини, подражнити злегка, обговорити деталі, тому що така увага була для нього приємною, могла б сказати, що для завершення полотна не вистачає лише забитого фазана. Тепер же я вбачала в цих картинах не дерево й каміння, а скоріше наш хліб з маслом, тому й проковтнула язика. Інгрид потрібний був дитячий харч, бажано натуральна морква й шпинат. Настане час, і, можливо, їй захочеться вступити до коледжу Барнарда. А минулого тижня протерлася на колінах моя єдина піжама.
Якось у червні, вранці, коли Роберт пішов на заняття, я вирішила поїхати до міста, хоча потреби в тому й не було — просто мені вже набридло гуляти з коляскою вуличками студентського містечка. Одягла Інгрид, поклала її у колиску, щоб вона погралася кілька хвилин сама, поки я візьму светр, ключі від машини, гаманець. На гачку біля вхідних дверей моїх ключів не було, й я одразу здогадалася, що їх узяв Роберт, поки я доїдала сніданок. Іноді він їздив до коледжу, якщо сильно спізнювався, а де його власні ключі — здебільшого не пам’ятав. Зараз це мене вмить роздратувало не на жарт.
Я зробила останню спробу й видерлася на горище — подивитися, чи не залишилися Робертові ключі на столі, в купі його особистих речей. Зазвичай там був справжній натюрморт з м’ятого паперу, ручок, серветок, телефонних карток, навіть грошей. Так зосередилася на своєму пошуку, що не збагнула одразу, що саме бачу. Я все ще дивилася на засмічений стіл у надії відшукати ключі й виїхати на прогулянку, коли зрозуміла, що на горищі панує напівтемрява. Повільно потягла за шнурок, увімкнула світло. Я не була тут уже два чи три місяці — ні, чотири, з народження Інгрид. Як я вже казала, то був старий сільський будинок. Внутрішній бік даху був не завершений, замість стелі — голі балки й поперечини. Горище було невеличким, влітку тут було спекотно, як у пеклі. На щастя, у нас у горах спекотних днів небагато. Я з безнадією поглянула на стіл, де лежав звичний мотлох, потім знов оглянула все навкруги.
Не можу сповна описати своє перше враження — хіба те, що воно змусило мене скрикнути вголос: всюди було обличчя жінки, жінка була на всіх поверхнях горища — частини, варіанти, повтори… Розсічена на частини, пошматована, нехай і без крові. Її обличчя я вже знала, й тепер бачила його в десятках примірників по всьому приміщенні: усміхнене, серйозне, різного розміру, з різним настроєм. Іноді волосся в неї було зачесане догори, іноді перевите червоною стрічкою або накрите темним бриликом чи капелюшком, ось вона в сукні з низьким декольте, а то з розпущеним волоссям і оголеними грудьми — це приголомшило мене вкінець. Часом була сама рука, окремо, прикрашена маленькими золотими каблучками, або старомодний високий черевик на ґудзиках, а то й етюд окремого пальця, босої стопи або, на мій жах, ретельно окреслений зморщений сосок, вигин оголеної спини, плеча, сідниці, глибока тінь між розсунутих стегон, і раптом — аж я здригнулася від несподіваного контрасту — ретельно застібнута рукавичка, похмурий чорний корсаж сукні, рука з віялом або з букетом квітів, закутане в плащ таємниче тіло, а потім знов її обличчя: в профіль, в три чверті, анфас — з чорними очима, сумне.
Дерево, на якому він малював, було відполіроване піском (горище не завершене, але поверхні рівні, оброблені), так що він мав змогу писати найменші деталі. Основу цього колажу він розписав ніжною сіро-блакитною фарбою, зробив рамочки з весняних квітів, не таких живих, як численні зображення жінки, проте витончених, їх легко було впізнати: троянди, яблуневий цвіт, гліцинії, — квіти, які росли в нас на території коледжу й подобалися нам з Робертом. Балки були прикрашені довгими скрученими стрічками, червоними й синіми — це створювало особливу оптичну ілюзію, що нагадувала мені шпалери у вікторіанських спальнях.
Дві короткі стіни горища були відведені пейзажам, написаним досить вільно, можна було вважати їх даниною імпресіонізму; і в кожному була присутня та сама пані. На одному було зображено берег моря, зліва здіймалися скелі. Жінка стояла сама, на певній відстані від глядача, і вдивлялася в морську далечінь. Тримала в руці парасольку, на голові був блакитний капелюшок, прикрашений квітами, і все ж мала прикривати очі ще й долонею, бо сонце, граючи на воді, засліплювало. На іншому пейзажі була сіножать, вкрита цятками різних кольорів, що мали зображувати квіти влітку; жінка напівлежала у високій траві під розкритою парасолькою й читала книжку, а на красивому обличчі грали відблиски рожевого візерунка сукні. На мій подив, поряд з нею була дитина, дівчинка років трьох-чотирьох, яка перебирала квіточки. Я тут же подумала, чи не пов’язана ця варіація з появою в нашому житті Інгрид. Від цієї думки моє серце трохи заспокоїлося.
Я присіла на рипуче крісло Роберта біля письмового стола. Дивлячись на те дівча серед квіточок, на її платтячко, капелюшок і кучеряву голівку, я згадала, що не можу більше залишати Інгрид, яка не спала, саму в колисці. На горищі залишався один вільний куток, скісне ребро даху, не вкрите живописом. Решта стелі й стін була насичена красою, вибухом кольорів, сповнена присутністю тієї жінки. Незавершені полотна на мольберті теж зображували її: на одному вона закутана в темну тканину, написану ще тільки наполовину (плащ? шаль?), обличчя затінено, а в очах — що? Кохання? Жах? Вона дивилася прямо на мене, і я відвела очі. Інше полотно лякало навіть ще більше. Там було зображено її обличчя поряд з іншим — мертвої жінки, яка привалилася до її плеча. Волосся у мертвої було сивим, одягнена вона в такий само старомодний студійний костюм, посеред лоба червоніє ранка — темна дірочка, маленька, глибока, чомусь жахливіша за будь-яку велику криваву рану. Тоді я вперше побачила той образ.
Ще одну довгу хвилину я сиділа. Горище, полотна — я розуміла, що то була найкраща робота його пензля, яку я тільки бачила. Видатна робота, в якій виявився весь його хист, вона справляла також враження пристрасті, готової вибухнути, пристрасті, яку він відчайдушно намагався стримати. Щоб написати це, потрібні були дні й ночі, тижні — можливо, місяці. Я згадала фіолетові набряки під очима Роберта й те, як шкіра на щоках і лобі пішла зморшками від напруги. Він уже двічі чи тричі говорив мені, що відчуває творчу наснагу, йому хочеться тільки писати й писати, а спати тепер зовсім не хочеться, я ж заздрила йому, бо сама цілими днями почувалася напівсонною — після того, як ночами колихала й годувала Інгрид. Неможливо було продати горище, переповнене живописом, проте, можливо, вдасться виставити ті два полотна? Якщо говорити відверто, я молилася, аби ніхто більше ніколи не побачив ту приголомшливу феєрію. Як потім пояснити це власнику будинку — коледжу? Ні, перш ніж ми колись залишимо цей будинок, Роберту прийдеться замазати все, що він намалював. Від цієї думки — що прийдеться зафарбувати таку чудову роботу, з якої бив, променився, лився через край величезний талант, — у мене засудомило в животі. Ніхто, крім мене, цього не зрозуміє.
Найгірше, що та жінка, хто б вона не була — то не я. І в неї, напевно, була дитина з кучерявим чорним волоссям, як в Інгрид. Робертове волосся — успадковане? То була безглузда думка, нічим не обґрунтована. Я так збентежилася, що не здатна була міркувати логічно. Врешті-решт, адже в тієї жінки волосся теж чорняве й кучеряве, майже таке, як і в Роберта. Тут мені спала на думку навіть гірша можливість: а що, як Роберт хоче бути цією жінкою? Можливо, це портрет його самого в образі жінки, якою він себе уявляє? Що я насправді знаю про свого чоловіка? Але цю гіпотезу я відкинула наступної ж миті, тому що Роберт завжди був таким незаперечно мужнім. Не знаю, що бентежило мене більше: та несамовита робота, яка заповнювала мало не кожний квадратний сантиметр простору, що оточував мене з усіх боків, чи той факт, що Роберт ніколи з власної волі не говорив зі мною про жінку, яка володіла всіма його думками.
Я підвелася й нашвидкуруч обшукала приміщення, руки в мене трусилися, коли я перегортала ковдри на канапі, де Роберт, здається, спав тепер нечасто. Що я сподівалася знайти? Жодна інша жінка не спала з ним, принаймні, в моєму домі. Не випало жодного любовного листа, тільки наручний годинник, який Роберт довго розшукував. Я пробіглася речами, що були навалені на столі, паперами — деякі виявились етюдами до портретів і рамок, що я їх бачила навколо себе. Знайшла таки ключі на кільці з мідними монетами, яке я подарувала йому за декілька років до того. Поклала їх у кишеню джинсів.
Біля канапи розповзлися лавиною кілька стосів бібліотечних книг, здебільшого великі альбоми з образотворчого мистецтва. Він завжди приносив з коледжу книги й фотографії — принаймні, це не викликало в мене подиву. Втім, зараз їх було так багато, і майже всі присвячені історії французького імпресіонізму; ніколи не знала, що він знаходить це таким принадним, хіба що у Нью-Йорку захоплювався творчістю Дега. А тут були книги про великих представників цього напрямку та їхніх попередників: Мане, Будена, Курбе, Коро. Деякі книжки виписані з університетів, розташованих далеко звідси. Були також книги з історії Парижа, описи узбережжя Нормандії, описи саду Моне в Жіверні, енциклопедії жіночого вбрання дев’ятнадцятого століття, книги про Паризьку Комуну, про імператора Луї-Наполеона, про паризьку Оперу, про забудову Парижа за планом барона Османа, про замки й полювання у Франції, про жіночі віяла й букети в історії живопису. Чому ж Роберт ніколи не обговорював ці свої інтереси зі мною? Коли саме ці книги опинилися в нашому домі? Невже він читав їх усі лише для того, щоб розписати горище? Наскільки мені було відомо, історією Роберт раніше не дуже цікавився, читав тільки каталоги мистецьких виставок та час від часу детективні романи.
Я сиділа, тримаючи в руках біографію Мері Кассат. Напевно, все це якимось чином потрібно для його виставки, для натхнення, можливо, й для нової серії, про яку він не потурбувався розповісти мені. Чи то я була надто заклопотана дитиною й не поцікавилася? А може, нова серія так тісно переплелася з його почуттями до цієї моделі, про яку він ніколи не розповідав, що не зміг примусити себе обговорювати це зі мною? Я знов окинула очима все горище, побачила ту велетенську хвилю зображень, немов уламки дзеркала, яке тримали перед вражаючою жінкою. Він ретельно одягав її у вбрання по моді, взятої з тих книжок: черевик, рукавичка, плісирована білизна. Але для нього вона була справжньою жінкою, живою часткою його власного життя. Я почула плач Інгрид і збагнула, що всього кілька хвилин промайнуло з тієї миті, коли я піднялася сходами на горище — коротким шляхом до страхітливих видінь.
Ми з Інгрид приїхали в місто, і я штовхала її візок, проходячи між пенсіонерами, туристами, людьми, що вийшли з роботи на обідню перерву. В бібліотеці я взяла для неї «Там, де страховиська живуть», аби мати задоволення читати вголос — кожного разу, коли я бачу цю обкладинку, знов відчуваю себе дитиною. Взяла ще біографію Ван Гога, що була виставлена на вітрині. Час уже був мені продовжувати свою освіту, а про Ван Гога я не знала нічого, крім розповсюджених байок. В одній крамниці купила собі літню сукню. Принаймні, вона була недорогою: фіалки на бавовні кремового кольору — старомодна, так несхожа на мої звичайні джинси й одноколірні футболки. Подумала попросити Роберта написати мене в цьому платті на нашому ґанку або на луці за будинками, що належали коледжу, а тоді змусила себе не згадувати те чорняве дівча на стіні горища.
— Бажаєте сьогодні щось іще купити? — запитала продавщиця, загортаючи й вкладаючи до мого кошика дві безкоштовні ароматні палички.
— Ні, ні, дякую. Більше нічого не потрібно. — Посадила Інгрид у візок, схилилась над нею — це допомогло спинити пощипування в очах.
22 грудня 1877
Mon cher oncle et ami!
Велике спасибі за Ваш чудовий лист, на який я навряд чи заслуговую, але який буду з любов’ю зберігати й перечитувати кожного разу, коли мені знадобиться заохочування у скромних моїх живописних спробах. Сьогодні дійсно похмурий день, і мені спало на думку, що можна розвіятися, пишучи до Вас. Зрозуміло, Ви прийдете до нас на Різдво, ми вже з нетерпінням на це чекаємо — приходьте у будь-який день, будь-яку годину, коли зможете. Ів сподівається повернутися на кілька днів сюди на свята, хоча довшу відпустку йому, скоріше за все, не нададуть, і він буде змушений повернутися на Південь, щоб закінчити свої службові справи на Новий рік. Гадаю, що святкуватимемо ми доволі стримано: татусь знову застудився — ні, нічого страшного, запевняю Вас, але він швидко втомлюється, а очі в нього болять сильніше, ніж зазвичай. Щойно я допомогла йому лягти у вітальні, приклала теплі компреси, а коли я востаннє зазирнула до нього, полум’я в каміні горіло так гарно, затишно, а татусь заснув. Я сьогодні й сама трохи стомилася, не можу ні до чого взятися, окрім як писати листа, а вчора мені добре малювалося, тому що я знайшла гарну натурницю, Еме, нашу іншу служницю. Одного разу вона сказала мені, зашарівшись — коли я спитала, чи знає вона Ваш улюблений Лувесьєн, — що сама з найближчого сусіднього села, яке зветься Ґрем’єр. Ів вважає, що мені не слід турбувати слуг і робити з них натурниць, проте де ж іще я знайду таку спокійну модель? Сьогодні, однак, вона пішла у господарчих справах, а мені потрібно прислухатися до татуся, поки я сиджу й пишу до Вас.
Ви бачили мою студію і знаєте, що там є не тільки мольберт і робочий стіл, але й цей письмовий стіл — він у мене з дитинства. Цей стіл належав моїй матері, й вона розписала всі його тумби й панелі власноручно. Я завжди пишу листи саме на ньому, часом поглядаючи у вікно. Впевнена, що Ви легко можете уявити собі, який промоклий стоїть сад сьогодні зранку — навіть не віриться, що саме тут улітку був той справжній рай, у якому я малювала. Але все одно, він і тепер прекрасний, незважаючи на голі дерева. Уявіть собі цей сад, мою зимову втіху, mon ami — уявіть заради мене, будь ласка.
З любов’ю