Коли Роберт повернувся додому, я не стала згадувати горище. Він стомився після цілого дня занять, і ми мовчки сіли за обід — я приготувала суп з квасолею, — а Інгрид поряд з нами пускала бульбашки з яблучного пюре й моркви. Я нагодувала її, витерла їй ротик вологою серветкою і все намагалася зібратись із духом та спитати в Роберта хоч що-небудь про його роботу, але так і не наважилася. Він сидів, підперши голову рукою, під очима залягли темні кола, і я зрозуміла: для нього щось змінилося, хоча я й не знала, що саме і як саме. Мало не щохвилини він дивився повз мене на двері кухні, безпорадно блимав очима, немов очікував когось, хто так і не прийшов; я знову відчула колишній дрож замішання й неясного страху, не бажала простежувати його погляд.
Після обіду він ліг і проспав чотирнадцять годин. Я ж навела лад у кухні, поклала Інгрид спати, прокинулася разом з нею вночі, з нею ж прокинулася вранці. Поміркувала, чи не запропонувати Роберту прогулянку, але, повернувшись після короткого походу на пошту, побачила, що він уже пішов, ліжко залишилось неприбраним, а на столі стоїть тарілка з недоїденою вівсяною кашею. Щоб пересвідчитися, що його немає вдома, піднялася на щедро розмальоване горище, знову побачила калейдоскоп зображень тієї жінки, але Роберта там не було.
На третій день я вже не могла більше мовчати; подбала про те, щоб Інгрид уже спала, коли Роберт повернеться надвечір. Унаслідок того вона мала пізніше лягти спати вночі, це порушувало режим, але то була невисока плата, щоби для мене світ знову став на своє звичне місце. Коли Роберт увійшов, на нього вже чекав гарячий чай, тож він одразу сів за стіл. Обличчя в нього було дуже стомлене, посіріле, одна щока якось обвисла, немов він ось-ось засне або й розплачеться, якщо взагалі з ним не трапиться інсульту. Я заздалегідь знала, що він прийде стомленим, і здивувалася власному егоїзму, тому що зібралась влаштувати йому довгу й серйозну розмову. Зрозуміло, частково це було заради його власного блага: щось із Робертом було не так, як слід, я повинна була йому допомогти.
Поставила на стіл чай для нас обох і сіла, намагаючись зберігати спокій.
— Роберте, — почала я, — знаю, що ти втомився; проте, можна, ми кілька хвилин поговоримо?
Він подивився на мене, не опускаючи чашки, волосся з одного боку стирчало, вираз обличчя невдоволений. Тільки тепер я збагнула, що він не приймав душ — видно було, що він не тільки стомився, але й шкіра була масна. Прийдеться заявити, що він не повинен так перевтомлюватися — що викладанням у коледжі, що розписуванням стін на горищі. Він же просто виснажує себе. Роберт поставив чашку на стіл.
— Що я зробив не так на цей раз?
— Нічого, — одразу відповіла я, але в горлі уже піднімався клубок. — Ти нічого не зробив не так. Просто ти мене непокоїш.
— Не потрібно непокоїтися, — сказав він. — З якої речі ти мала б непокоїтися через мене?
— Ти виснажився, — наполягала я, стримуючи сльози. — Ти так багато працюєш, що виглядаєш виснаженим, а ми вдома тебе майже зовсім не бачимо.
— Так ти ж саме цього бажала, хіба ні? — пробурчав він сердито. — Ти бажала, щоб у мене була добра робота, аби я утримував тебе.
Мої очі почали наповнюватися сльозами, як я не намагалася їх стримати.
— Я хочу, щоб ти був щасливий, а бачу, як ти перевтомлюєшся. Весь день ти спиш, а всю ніч малюєш!
— А коли ж мені малювати, як не вночі? Втім, уночі я теж здебільшого сплю. — Він скуйовдив волосся на лобі. — Ти що ж — гадаєш, мені вдалося закінчити хоч одну справжню картину?
Раптом погляд на це занедбане, масне волосся теж розсердив мене. Врешті-решт, я працювала не менше: ніколи не могла поспати більше трьох-чотирьох годин поспіль, робила все по дому, мила й чистила, купувала й готувала. В мене не було можливості малювати, хіба що пожертвувати рештками сну, а цього я дозволити собі не могла, тож не могла й малювати. Проте саме завдяки мені Роберт мав змогу виконувати свою роботу, що б він там не малював. Йому ніколи не доводилося мити посуд, чистити туалет або готувати їжу — від цього звільнила його я. І все ж я час від часу знаходила можливість мити волосся, гадаючи, що інакше йому не сподобається, можливо.
— Є ще одна річ, — мимоволі це прозвучало в мене різко. — Я піднімалася на горище. Що це все має означати?
Він відкинувся на спинку стільця й уважно дивився на мене, потім завмер, розпрямивши могутні плечі. Уперше за весь час, що ми жили разом, я відчула страх — не тому, що він такий блискучий, талановитий, не тому, що він здатен якось зачепити мої почуття, а просто злякалася, як лякаються тварини, коли їм щось загрожує.
— На горищі? — перепитав він.
— Ти багато написав там, — сказала я, обережніше підбираючи слова. — Але не на мольберті.
Він хвилину помовчав, потім розкинув руки на столі.
— То й що?
Більше за все мені хотілося розпитати його, хто та жінка, але замість того я сказала:
— Мені просто здалося, що ти вже готовий до виставки.
— Так.
— Але ж ти закінчив тільки одне полотно й половину іншого, — зауважила я. Це було зовсім не те, про що мені хотілося говорити. Голос у мене знову затремтів.
— То що ж, ти тепер хочеш наглядати за моєю роботою? Хочеш наказувати мені, що писати? — Він раптом сів прямо на маленькому кухонному стільці, майже заповнивши собою все приміщення.
— Ні, ні, — вимовила я. Від його жорстоких слів, від жорстокості моєї власної зради самої себе сльози покотилися по моїх щоках. — Я не збираюся наказувати тобі, що писати. Я добре розумію, що ти повинен писати те, що потрібно тобі. Але я занепокоєна твоїм станом. Мені не вистачає тебе. Мені страшно бачити, який ти виснажений.
— Гаразд, побережи своє занепокоєння, — відказав він. — І не лізь у мої справи. Мені зовсім не потрібно, щоб хтось шпигував за мною, вистачає й інших клопотів. — Він сьорбнув чаю з чашки, відставив її, немов смак того чаю викликав у нього огиду, та й пішов з кухні.
Чомусь найбільший біль мені завдало саме те, що він пішов, відмовившись розмовляти далі. Ще ніколи мені не було так прикро. Мене з головою накрила гірка хвиля відчуття, нібито я сплю й бачу жахливий сон. Я виборсалася з тієї хвилі й стрибнула за Робертом.
— Роберте! Зачекай! Не можна так залишати. — Наздогнала його у передпокою й ухопила за лікоть.
Він скинув мою руку.
— Не чіпай мене!
Я остаточно втратила владу над собою.
— Хто вона? — проридала я.
— Хто — вона? — перепитав Роберт, а тоді його брови насупилися, він розвернувся й пішов до нашої спальні. Я все стояла в дверях, стежила за ним, заливаючись слізьми, хлюпаючи носом, схлипуючи вголос, що було вже зовсім принизливо. Він же влаштувався на ліжку, яке я заслала сьогодні вранці, й накрився стьобаною ковдрою. Заплющив очі. І так, із заплющеними очима, звернувся до мене:
— Дай мені спокій. Залиш мене.
На мій жах, він заснув відразу, коли я ще була в кімнаті. Стояла в дверях, намагаючись угамувати сльози, й бачила, як дихання в нього стає повільнішим, а потім — ледь чутним і рівним. Він спав, наче дитина, а нагорі прокинулася Інгрид й заплакала.
Я уявив собі садочок Беатриси. Він мав бути невеличким, прямокутним. У знайденій мною книзі з малюнками Парижа кінця дев’ятнадцятого століття не було жодної картини Клерваль, але там була репродукція з картини Берти Морізо, що зображувала її чоловіка та доньку на садовій лаві в затінку — суто сімейна сцена. У тексті пояснювалося, що родина Морізо мешкала в Пассі, новому великому передмісті. Я уявляв собі сад Беатриси наприкінці осені: листя вже жовте й брунатне, частково опале на доріжку, збите рясними дощами, а дикий виноград на дальній стіні зробився бордовим — vigne vierge (до замальовки схожої стіни була зроблена примітка: «справжній дикий виноград»). Мало бути ще декілька троянд — тепер, восени, від них залишилися тільки голі коричневі стебла та яскраво-червоні ягоди шипшини — навколо сонячного годинника. Поміркував над усім, врешті відкинув сонячний годинник. Замість нього вималював подумки намоклі клумби, зів’ялі хризантеми чи схожі важкі мертві квітки, потемнілі від дощів, а в центрі саду — дбайливо висаджені кущі й садову лаву.
Жінці, яка дивиться на цей пейзаж, сидячи за письмовим столом, має бути двадцять шість років — на той час зрілий вік; вона вже п’ять років одружена, проте дітей немає. Судячи з любові до племінниці, відсутність дітей засмучує її, це джерело потаємних страждань. Я бачив Беатрису за столом, розписаним її матір’ю, бачив широкі спідниці перлистого кольору, які хвилями спадають зі стільця — втім, хіба жінки тоді не носили різні сукні вранці й надвечір? Бачив мережива на її шиї й зап’ястях, сріблясту стрічку, що перехоплювала зібране у важкий вузол волосся. Сама вона може мати будь-який колір, крім сірого, риси обличчя чітко окреслені, чисті навіть у слабому світлі похмурого дня, волосся темне, але воно блищить, вуста червоні, очі з пристрастю зосереджені на сторінці паперу, яка цього вологого ранку слугує їй за найкращу подругу.
Улітку того року Роберт спав коли-не-коли: він викладав, малював у вільний час, зі мною ж тримався прохолодно. Незабаром я припинила плакати потай і почала звикати до нового стану речей. Усе ще закохана в нього, я дещо загартувалася й вичікувала.
У вересні відновилися повноцінні заняття в коледжі. Коли я ходила, разом з Інгрид, до подруг — дружин інших викладачів — попити чаю, побалакати, то вони зазвичай розповідали про своїх чоловіків. Я й собі додавала якісь невинні дрібнички про Роберта, щоб усі знали: у нас вдома все гаразд. У цьому семестрі Роберт проводить по три заняття на тиждень у студії. Він полюбляє чилі. Мені потрібно відшукати рецепт цього гострого соусу.
Потихеньку я також збирала інформацію про їхніх чоловіків — для порівняння. Виходило, що їхні чоловіки прокидаються вранці, разом з дружинами, або й раніше, щоб встигнути зробити пробіжку. У одної чоловік готував їжу увечері по середах, тому що в цей день у нього було менше занять. Почувши це, я подумала: а чи Роберт узагалі знає, коли середа, а коли який інший день тижня? І він точно ніколи не готував їсти, якщо не рахувати відкорковування пляшок. Чоловік іншої подруги замінював її двічі на тиждень: сидів з дитиною, а дружина мала змогу зробити щось для себе. Я й сама бачила одного разу, що він увійшов до кімнати якраз у слушну годину — забрати до себе їх дворічну дитину. Значить, він знав, котра година й де він повинен бути о цій годині. Я тримала свої думки при собі й посміхалася разом з іншими маленьким вадам їх чоловіків. «Він розкидає свій одяг по всьому будинку? — хотіла б я сказати їм. — То дрібничка». І вперше задумалася про тих жінок, які самі були викладачками коледжу — як вони пораються з усіма справами? Серед них, я знала, була мати-одиначка, й мені раптом зробилося сумно й ніяково: ми так приємно спілкувалися одна з одною, а вона тим часом проводила заняття зі студентами. Ми ніколи не робили навіть спроби прилучити її до нашої компанії. Взагалі життя всіх нас було досить вільним: ми рахували кожну копійчину, але самі не заробляли жодної. Втім, моє власне життя видавалося не таким вільним, як у моїх подруг, і я намагалася збагнути, як це сталося.
Одного дня восени Роберт прийшов додому надзвичайно пожвавлений, поцілував мене у тім’я й сповістив, що прийняв запрошення вести заняття протягом одного семестру на півночі — незабаром, починаючи з січня. То була солідна робота із солідним заробітком — у коледжі Барнетт, неподалік від Нью-Йорка. При коледжі був відомий музей образотворчого мистецтва, а викладачів живопису вони часто запрошували з інших навчальних закладів — Роберт перелічив мені декількох вельми славетних художників, які викладали там до нього. Він же матиме проводити заняття лише один раз на тиждень, а решту часу може присвятити малюванню. Тобто він зможе малювати цілими днями, навіть більше!
Я не одразу збагнула, що він має на увазі, хоча й зраділа разом з ним. Опустила руки із затиснутим у них рушником для посуду: