— І що ви йому призначили?
Джон прочитав увесь список: один нормотимічний препарат, один седативний, ще один — антидепресант, усі у великих дозах. Я взяв зі столу ручку й блокнот.
— Діагноз?
Джон назвав діагноз, і я не здивувався.
— На наше щастя, він підписав дозвіл на вільну інформацію — ще коли розмовляв, у відділенні невідкладної допомоги. Ми також отримали нещодавно копію його медичної картки від психіатра з Північної Кароліни, до якого він звертався близько двох років тому. То був, напевно, останній раз, коли він звертався взагалі до будь-кого.
— У нього сильні ознаки тривоги?
— Розумієш, він не хоче про це говорити, однак ознаки є. І, згідно з карткою, він уже не вперше приймає курс медикаментозного лікування. Навіть коли його сюди привезли, в кишені піджака у нього була пляшечка клонопіну, якій вже два роки. Гадаю, великої користі йому з того не було, тому що це потрібно приймати вкупі з нормотимічним препаратом. Нарешті нам вдалося розшукати в Північній Кароліні його дружину — колишню, якщо бути точним, — і вона розповіла трохи більше про те, як він лікувався раніше.
— Схильний до суїциду?
— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на лікування, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.
— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.
— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.
— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?
— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.
— Ну, гаразд. Нехай його привозять до «Ґолденґров». Завтра о другій, з медичними документами. Я його зареєструю.
Я поклав слухавку й постояв, гадаючи, чи зможу викроїти п’ять хвилин на малювання ескізів, поки їстиму — я люблю так робити, коли графік прийому хворих дуже напружений. Зараз у мене були призначені пацієнти о пів на другу, на другу, на третю, на четверту, а о п’ятій — збори. А завтра на мене чекає десятигодинний робочий день у «Ґолденґров», приватному реабілітаційному центрі, де я працював уже дванадцять років. Зараз же мені були потрібні суп, салат та олівець у пальцях на декілька хвилин.
А ще я подумав про те, що давно забув, хоча колись згадував частенько. Коли мені виповнився двадцять один рік, відразу по закінченні Колумбійського університету (який напхав мене знаннями з історії, англійської мови, а також із природничих наук), і я вже збирався вступати до медичного факультету Віргінського університету, мої батьки з власного бажання дали мені достатньо грошей, аби ми з моїм товаришем по гуртожитку поїхали на місяць до Італії та Греції. Вперше я виїхав за межі Сполучених Штатів. Живопис у церквах та кляшторах Італії, архітектура Флоренції та Сієни схвилювали мене. На грецькому острові Парос — там, де видобувають напівпрозорий мармур, найпрекрасніший у світі, я опинився якось на самоті в місцевому археологічному музеї.
У цьому музеї була тільки одна по-справжньому цінна статуя, і стояла вона сама в окремій залі. Дійсно вона: то була Ніка, десь метр п’ятдесят на зріст, з відбитими шматками, без голови й рук, а на спині — там, де колись були крила, — залишилися тільки шрами; вона так довго перебувала в землі острова, що мармур укрився червоними плямами. Утім, і досі можна було бачити, як майстерно вона вирізьблена, як тонка тканина огортає її тіло, немов струмені води. Одну маленьку ніжку, відбиту, було знов приставлено до статуї. Я був у залі сам, замальовував її, як зазирнув на мить охоронець і гукнув: «Незабаром зачиняємо!» Коли він пішов, я зібрав своє приладдя, а тоді, навіть не гадаючи про наслідки, в останній раз наблизився до Ніки й нахилився поцілувати їй ніжку. За мить охоронець був поряд, він закричав і вхопив мене за комір сорочки. З бару мене ніколи не викидали, але того дня мене викинули з музею, де був усього один охоронець.
Я знову підняв слухавку й зателефонував Джонові. Той усе ще був у себе в кабінеті.
— Яка то була картина?
— Що?
— Картина, на яку кинувся твій пацієнт… містер Олівер.
Джон розсміявся.
— Розумієш, мені й на думку б не спало про це питати, але в поліцейському протоколі про неї згадувалось. Називається «Леда». Здається, з грецької міфології. Принаймні, мені в голову приходить саме це. У протоколі сказано, що то була картина із зображенням оголеної жінки.
— Одна з тих, кого звабив Зевс, — пояснив я. — Він з’явився їй у вигляді лебедя. Хто написав картину?
— Схаменися! Через тебе я почуваюся, немов на іспиті з історії мистецтв. Який, до речі, ледь не завалив. Не знаю, хто це намалював, і гадаю, поліцейський, який заарештував Олівера, не знав так само.
— Гаразд, повертайся до своєї роботи. Щасти тобі, Джоне, — сказав я, намагаючись розтирати затерплу шию й водночас тримати слухавку.
— Тобі теж, друже!
Уже зараз мені кортить розпочати цю історію знову, наполягаючи на тому, що вона суто особиста. І не тільки особиста — вона побудована на моїй уяві не менше, ніж на фактах. Мені знадобилося десять років, щоб упорядкувати свої нотатки про цю справу й власні думки. Мушу визнати, що спочатку я збирався написати дещо про Роберта Олівера в одному з фахових психіатричних журналів, який найбільше поважаю, і де вже друкував свої статті раніше. Утім, хто ж надрукує матеріал, який врешті-решт може свідчити про компроміс у професійній справі? Ми живемо в епоху численних ток-шоу та неймовірного базікання, проте наша професія особливо сувора в своїй стриманості; вона вимагає обережності, законності, відповідальності — щонайменше. Звичайно, трапляються випадки, коли потрібно керуватися не правилами, а здоровим глуздом. Кожному лікарю знайомі такі випадки екстреної необхідності. Я вдався до особливої остороги й змінив усі імена й прізвища, пов’язані з цією історією, в тому числі своє власне — за винятком одного імені, настільки поширеного, а тепер ще й такого милого мені, що я не бачу нічого поганого в тому, щоб зберегти його як є.
У дитинстві я зростав зовсім не серед лікарів, мої батьки були обоє проповідниками; мати навіть першою жінкою-проповідником у їхній невеличкій секті. Мені було одинадцять, коли її посвятили в цей сан. Мешкали ми у найдавнішій споруді нашого міста в штаті Коннектикут — червоно-брунатному дерев’яному будиночку з низьким дахом. Двір перед будинком був схожий на англійський цвинтар: уздовж вимощеної шифером доріжки змагалися за простір тисові дерева, туї, плакучі верби та інші дерева, що ростуть на кладовищах.
Кожного дня, о чверть на четверту, я повертався до цього будинку зі школи і ледь тягнув ранець, повний книжок та крихт хліба, бейсбольних м’ячів та кольорових олівців. Відчиняла мені двері мати, зазвичай у синій спідниці та светрі, а згодом інколи в чорному вбранні з високим білим коміром, якщо вона перед тим відвідувала хворих, — літня жінка, замкнена в собі, завжди готова спокутувати гріхи. Я був буркотливим хлопцем, малюком з поганою статурою та постійним відчуттям того, що життя розчаровує мене: воно було зовсім на таким, яким обіцяло бути. Вона ж була суворою матір’ю — суворою, з прямою поставою, бадьорою, дбайливою. Коли вона побачила, що у мене виявився хист малювати й ліпити (а я тоді був ще зовсім малим), то почала заохочувати мене, спокійно й упевнено, день за днем, ніколи надмірно не хвалила, але й ніколи не дозволяла мені сумніватися в успіху моїх зусиль. Неможливо уявити, щоб ми відрізнялися один від одного ще більше, ніж це було, гадаю, з тієї хвилини, як я народився, і ми любили один одного до нестями.
Дивно — хоча моя мати померла доволі молодою, а може, саме тому, я в середньому віці побачив, що стаю все більше схожим на неї. Багато років я залишався не те щоб самотнім — скоріше, неодруженим, хоча врешті виправив це становище. Усі жінки, кого я любив, нагадують (або нагадували) мене самого в дитинстві: примхливі, вперті, цікаві. Поряд з ними я потроху ставав таким, як моя матуся. Моя дружина — не виняток із загального правила, проте ми пасуємо один до одного.
Частково у відповідь моїй дружині та жінкам, яких я кохав колись, а частково, без сумніву, відповідно до моєї професії, яка щоденно показує мені зворотній бік розуму (безсилля усталених стереотипів, притаманні розуму примхи), я переглянув своє дитяче ставлення до життя, і тепер намагаюсь сприймати його тільки доброзичливо. Кілька років тому ми з життям заприятелювали. Це не та зворушлива дружба, про яку я палко мріяв хлопчиком, це приязне замирення, втіха від того, що я кожного вечора повертаюсь до своєї оселі на Калорама-роуд. Час від часу трапляється така мить — наприклад, коли я чищу помаранч і несу його з кухні до столу, — що я відчуваю майже болісне задоволення, може, просто від його свіжого кольору.
Цього я зміг досягти, лише ставши дорослим. Вважається, що діти радіють з дрібничок, але насправді я пам’ятаю, як малюком мріяв лише про великі речі, а пізніше ці мрії звужувалися до чогось одного, тоді до іншого, аж поки всі мої мрії не зосередилися на біології та хімії, а метою став медичний факультет. Нарешті мене цілком поглинули найменші явища життя: нейрони, спіралі, безупинне обертання атомів. Я вперше навчився малювати дійсно добре в біологічних лабораторіях — саме такі крихітні форми й тіні, а зовсім не великі речі, як гори або люди, чи вази з фруктами.
Якщо я тепер і мрію про щось велике, то лише заради моїх пацієнтів: нехай вони нарешті відчують звичайну радість від кухні й помаранчів, від того, що можуть задерти ноги вгору перед телевізором і дивитись документальний фільм. Уявляю для них навіть ще більші втіхи: нехай вони не втрачають роботу, повертаються здоровими до своїх родин і бачать реальні речі в кімнаті замість жахливої панорами привидів. Для себе ж я навчився мріяти про дрібниці: про листя, про новий пензель, про м’якоть помаранча, про прекрасні риси моєї дружини, про іскорки в куточках її очей, про те, як лампа в нашій вітальні висвітлює м’якеньке волоссячко на її руках, коли дружина сидить і читає.
Я казав, що в дитинстві був далекий від лікарського товариства, проте не так уже й дивно, мабуть, що я обрав своєю професією саме психіатрію. Мої мати й батько були далекими від науки, але їх особиста дисциплінованість і звичка до порядку передалися мені з ранковою вівсянкою й чистими шкарпетками, з тим, як вони піклувалися про свою єдину дитину. Це стало мені у великій пригоді, коли я долав суворість біології в коледжі, пізніше — ще більшу суворість навчання на медичному факультеті, rigor mortis безсонних ночей, коли я тільки вчив та запам’ятовував, учив та запам’ятовував, а ще пізніше — дещо легші безсонні ночі, коли я чергував у лікарні й мусив бути спритним.
Мріяв я і про те, щоб стати художником, але коли настав час обирати собі постійне заняття в житті, я обрав медицину, й від початку знав, що це буде саме психіатрія, тому що в ній, на моє переконання, поєднуються вміння лікувати та найголовніша наука — знання життя. Якщо вже розповідати все до кінця, то після закінчення коледжу я подав заяви й на факультети мистецтв і був дуже задоволений, що мене прийняли відразу до двох, досить добрих. Тепер мені хотілося б сказати, буцімто вибір дався ціною великих страждань, а художник у мені збунтувався проти медицини. Насправді ж я відчував, що як живописець не принесу суспільству великої користі, а в душі побоювався тієї непевності й постійної боротьби за шматок хліба, що невідривно пов’язані зі способом життя митця. А психіатрія — то прямий шлях служіння стражденному людству, й вона не заважатиме мені малювати задля власної втіхи; досить з мене, вирішив я, й усвідомлення того, що я дійсно міг би стати професійним художником.
Мої батьки глибоко замислилися над моїм вибором професії, коли я згадав про це в черговій телефонній розмові, з отих, що були в нас щонеділі. Вони надовго замовкли, перетравлюючи новину про шлях, що ним я вирішив іти далі по життю, й про те, чому я обрав саме його, а не щось інше. Тоді матуся м’яко зауважила, що кожній людині потрібно відкрити комусь душу, й у такий спосіб вона поєднала їхнє покликання з моїм власним. А батько сказав, що існує багато способів виганяти демонів.
Насправді батько не вірить у демонів: їм немає місця в його сучасній прогресивній діяльності. Навіть тепер, коли він уже дійсно старий, йому подобається кпити над ними, і хитати головою, читаючи про демонів у проповідях давніх священиків Нової Англії (Джонатана Едварда, наприклад) або у книгах тих середньовічних богословів, які також його приваблюють. Він нагадує читача романів жахів: читає тому, що вони його лякають. І коли він згадує слова «демони», «пекельний вогонь» та «гріх», то використовує їх з іронією, відтінком обридження. Натомість парафіянам, котрі ще приходять у нашу домівку (а батько так ніколи й не відійде остаточно від своєї справи), він змальовує таку картину їхніх власних мук, де переважає суцільне прощення. Батько погоджується, що хоча він має справу з душами, а я з діагнозами, впливом середовища, наслідками поведінки, генетичним кодом, ми з ним обоє прагнемо одного — допомогти людям подолати страждання.
Коли матуся також стала проповідником, у нас вдома зробилося вельми багатолюдно, і я став багато часу проводити на самоті, розвіюючи поганий настрій книжками, мандрівками парком, до якого вела наша вулиця: там я сідав під деревом і читав або робив малюнки гір і пустель, хоча, звісно, ніколи їх не бачив. Найбільше мені подобалися книжки про пригоди на морі або про пригоди винахідників та дослідників. Я прочитав геть усі видані для дітей біографії, які зміг дістати: Томаса Едісона, Александра Грейама Белла, Елі Уїтні та ін. Пізніше я відкрив для себе пригоди дослідників-медиків, наприклад, повість про Йонаса Солка та поліомієліт. Я був не надто жвавим хлопцем, але мріяв про героїчні вчинки. У мріях рятував чиїсь життя або в слушну мить проголошував якісь одкровення, що рятували багатьох людей. Навіть і тепер, коли я читаю будь-яку статтю в науковому журналі, кожного разу відчуваю дещо схоже: захват від рятівного відкриття та легкий укол заздрощів до того, хто зробив це відкриття.
Не стану стверджувати, нібито в дитинстві я тільки й бажав, щоб рятувати людські життя, хоча зараз бачу, це могло б прикрасити мою розповідь. Насправді ж у мене не було тоді покликання, і до того часу, коли я навчався в старших класах, я майже позабував усі оті біографії. Я виконував домашні завдання добре, але без надмірного захвату, набагато приємніше було почитати Дікенса або Мелвіла поза програмою, а ще я брав уроки малювання, бігав кроси, так і не встановивши жодного рекорду, й полегшено зітхнув, коли у дев’ятому класі втратив свою незайманість завдяки більш досвідченій дівчині, старшокласниці, яка сказала, що їй завжди подобалося дивитись у класі на мою потилицю.
Батьки мої власними силами досягли певного становища в нашому місті, захистивши й успішно відновивши у правах якогось бездомного, що прийшов сюди із самого Бостона й зробив своїм притулком наші парки. Вони відвідували місцеву в’язницю й проповідували там удвох, вони не дозволили розібрати будинок, майже такий само давній, як і наш (його було збудовано 1691 року, а наш 1686 року): на його місці дехто намагався побудувати новий супермаркет. Вони приходили на спортивні змагання, де я брав участь, наглядали за нашими шкільними вечірками, запрошували моїх друзів на піцу, збираючи за столом віруючих усіх релігій, а також відправляли служби на спомин своїх друзів, які померли молодими. В їхній релігії не було поховальних обрядів, жодної відкритої труни на підставці, вони не молилися над тілом померлого, тому я не торкався трупа, доки не опинився на медичному факультеті, й ніколи не бачив мертвими тих, кого знав особисто — допоки я не взяв руку моєї матусі, вже зовсім безсилу, але ще теплу.
Утім, за багато років до смерті моєї матусі, коли я ще навчався у школі, я подружився з хлопцем, якого вже згадував і який подарував мені найвизначніший випадок у моїй медичній кар’єрі (якщо ми домовимося називати це так). Джон Ґарсіа був серед небагатьох моїх друзів, коли мені виповнилося двадцять років. То були друзі з коледжу, з ними разом ми готувалися до тестів з біології та іспитів з історії або просто грали у футбол по суботах. Тепер вони всі почали лисіти. Був він і серед тих, з ким я навчався на медичному факультеті, відразу пізнаючи їх швидкі кроки й колихання білих халатів у лабораторіях та лекційних залах, і ще пізніше, коли ми невпевнено намагалися разом протистояти нападам, від яких страждав той чи інший хворий. На той час, коли Джон мені зателефонував, ми всі вже трохи посивіли, боки в нас покруглішали або занадто схудли від мужніх спроб боротися проти надлишків жиру. Я радів з того, що все своє життя займався бігом, і це допомагало мені залишатися відносно струнким і міцним. А долі я був удячним за те, що волосся в мене залишалося густим, наполовину русявим і лише наполовину — сріблястим, а жінки й досі задивляються на мене на вулицях. Та попри все це я беззастережно належав до них, до когорти своїх старих друзів, які досягли середнього віку.
Ось чому я відповів «так», коли Джон зателефонував мені того вівторка й попросив зробити йому послугу. Мене зацікавило те, що він розповів про Роберта Олівера, проте не менше мене цікавив мій обід та можливість сісти зручніше й перепочити після вранішнього клопоту. Ми ніколи не чуємо по-справжньому, коли нас кличе доля, еге ж? Так би висловився мій батько, сидячи в своєму кабінеті в Коннектикуті. І наприкінці робочого дня, коли збори були вже позаду, я майже не згадував про розмову з Джоном. Замість граду йшов дрібненький дощ, під стіною саду бігали білки, перестрибуючи через декоративні вази.
Я швидко повернувся з роботи додому, скинув у передпокої пальто — тоді я ще не був одружений, тому ніхто не вітав мене біля дверей, а в ногах ліжка не висіла запашна блузочка, яку дружина носить удень. Я залишив сушитися в передпокої свою парасольку, з якої так і струменіла вода, помив руки й зробив собі бутерброд з лососиною на грінці. Потім пройшов до студії й узяв свій пензель — і тільки тоді, тримаючи в пальцях тоненький і гладенький дерев’яний інструмент, я згадав про свого майбутнього пацієнта, художника, який замість пензля схопив у руки ніж. Я поставив свою улюблену музику — сонату для скрипки ля-мажор Франка — й змусив себе забути про пацієнта. День видався довгим і дещо порожнім, доки я не почав заповнювати його кольором. Але завжди буває завтра, якщо ти ще не помер, і назавтра я зустрівся з Робертом Олівером.