Він стояв і дивився у вікно своєї нової палати, безвольно опущені руки весь час сіпались. Коли почув, що увійшов, то обернувся. Мій новий пацієнт був високим на зріст — десь метр вісімдесят п’ять, — могутньої статури; дивлячись на мене згори вниз, він трохи горбився, немов бик, що ось-ось кинеться в бій. У руках і плечах відчувалася сила, яку він ледве стримував, на обличчі написані впертість та самовпевненість. Шкіра в зморшках, засмагла. Густе-прегусте хвилясте волосся майже чорного кольору, ледь припорошене сивиною, стирчало з одного боку далі, ніж з іншого, немов він його постійно куйовдив. Одягнений він був у мішкуваті оливкові штани з вельвету, жовту бавовняну сорочку й вельветовий піджак з латками на ліктях. Ноги взуті у важкі шкіряні черевики.
Одяг Роберта був забруднений олійними фарбами: плямами жовто-брунатного, небесно-блакитного й блідо-жовтого, — і ті кольори яскраво вирізнялися на підкреслено тьмяному тлі. Під нігтями також сліди фарби. Стояв він неспокійно, переступаючи з ноги на ногу, час від часу схрещуючи руки на грудях, так що латки ставали помітними. Пізніше дві жінки розповідали мені, що Роберт Олівер — найелегантніша людина з усіх, кого вони тільки знали, і я здивувався: що ж такого помічають жінки, чого я не помітив? На підвіконні за його спиною лежав стосик крихких на вигляд паперів. Я подумав, що то, напевно, і є «старі листи», які згадував Джон Ґарсіа. Я підійшов ближче, й Роберт подивився на мене впритул. Уперше, але не востаннє, у мене з’явилось таке відчуття, що ми з ним обоє вийшли на ринг. Очі його миттєво зробились яскравими й виразними, засяяли насиченим золотаво-зеленим кольором, але в той же час налилися кров’ю. І майже враз обличчя замкнулося, він відвернувся від мене.
Я назвав себе й простяг до нього руку.
— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Олівер?
Трішечки затримавшись, він потис мені руку, але нічого не відповів. Здавалося, ним оволоділи млявість і незадоволення; він склав руки на грудях і притулився до підвіконня.
— Вітаю вас у «Ґолденґров». Радий, що мені випала нагода з вами познайомитися.
Він подивився мені в очі, проте знову нічого не відповів.
Я сів у крісло в куточку й пильно роздивлявся його кілька хвилин, перш ніж знову заговорити.
— Я щойно прочитав вашу картку від доктора Ґарсіа. Наскільки я зрозумів, минулого тижня у вас був дуже важкий день, тому ви й опинились у лікарні.
На це він відповів усмішкою зацікавленості й уперше промовив до мене:
— Так. У мене був важкий день.
Досягнуто першої мети: він заговорив. Я опанував себе, намагаючись не виявляти ані задоволення, ані подиву.
— Ви пам’ятаєте, що саме сталося?
Він продовжував дивитися мені прямо в очі, але на обличчі не відбивалося будь-яких емоцій. Дивне було в нього обличчя — десь посередині між грубим і витонченим, дивною була кісткова будова цього обличчя, а ніс довгий і водночас широкий.
— Дещо.
— Можливо, ви хочете мені про це розповісти? Я тут задля того, аби вам допомогти: спершу тим, що буду слухати вас.
Він не відповів.
— Ви хочете мені про це розповісти? — повторив я. Він, як і раніше, мовчав, і я спробував по-іншому. — Про те, що ви у той день намагалися зробити, написали в газетах — ви це знаєте? Я не прочитав статтю відразу сам, але тепер хтось дав мені вирізку. Ви потрапили на четверту сторінку.
Він потупив очі.
— Заголовок, якщо не помиляюсь, — вів я далі, — був такий: «Художник вчинив напад на картину в Національній галереї».
Він несподівано розсміявся, і той сміх лунав на подив приємно.
— У певному сенсі, так і було. Але ж я її навіть не торкнувся.
— Охоронець устиг перехопити вас, так?
Він кивнув.
— А ви почали від нього відбиватися. Вам не хотілося, щоб вас відтягли від тієї картини?
Цього разу на його обличчі з’явився новий вираз: воно зробилося похмурим, він прикусив куточок губи.
— Дійсно.
— Здається, на картині зображено жінку. Що ви відчували, коли кинулися на неї? — Цим питанням я намагався захопити його зненацька. — Що саме налаштувало вас на такий вчинок?
Реакція Роберта була так само несподівана. Він сіпнувся, немов намагаючись струсити із себе дію м’яких транквілізаторів, тоді розправив плечі. В ту мить він здавався напрочуд владним, і я переконався, що він може налякати будь-кого, якщо його розлютити.
— Я зробив це заради неї.
— Заради тієї самої жінки? Ви бажали її захистити?
Мовчанка.
— Ви хочете сказати, — не відчіплявся я, — що якимось чином відчули її бажання, ніби хтось вчинив напад на неї?
Він опустив очі й зітхнув так, начебто йому було боляче навіть дихати.
— Ні. Ви не розумієте цього. Я не нападав на неї. Я зробив це заради жінки, яку кохаю.
— Заради іншої? Задля вашої дружини?
— Думайте, що собі хочете.
Я не зводив з нього погляду.
— Ви відчували, що робите це заради своєї дружини? Колишньої дружини?
— Можете з нею побалакати, — промовив він так, ніби йому було байдуже, розмовлятиму я з нею чи ні. — Якщо захочете, можете побалакати навіть із Мері. Можете дивитись на картини, якщо забажається. Мені байдуже. Можете розмовляти взагалі з ким хочете.
— А хто це — Мері? — спитав я. Його колишню дружину звали не так. Я трошки почекав, але він нічого не відповів. — Ті картини, які ви згадали — то її портрети? Чи ви маєте на увазі картину в Національній галереї?
Він стояв переді мною, не кажучи ні слова, і дивився кудись понад моєю головою.
Я чекав. Коли це потрібно, я здатен чекати, немов скеля. Хвилини за три-чотири я спокійно зауважив:
— Знаєте, я сам художник.