Зоя тим часом пробігала очима по рядках першого листа, вдивляючись у текст і обережно розгладжуючи аркуш.
— Вони всі написані між 1877 і 1879 роками?
— Не знаю. Я ще не всі розібрав. Боявся, бо вони такі крихкі, до того ж я небагато зрозумів з тих, які продивився.
Вона розкрила наступного листа.
— Мені знадобиться певний час, аби прочитати їх як слід; треба ж почерк розібрати, проте мені здається, це листи від якоїсь жінки до її дядька та його відповіді на них, як ти й сам здогадався. У деяких іде мова про живопис і малювання. Може, саме тому твоя кузина й вирішила, що це може тебе зацікавити?
— Напевно, так, — я стримував себе, щоб не зазирати через її плече.
— Давай-но я візьму із собою один з тих, що у кращому стані, й перекладу для тебе. Ти маєш рацію, це може тебе розважити. Але навряд чи я зможу перекласти їх усі — розумієш, це займе чимало часу, а мені конче потрібно повернутися до своєї книги.
— Якщо казати брутально, я тобі щедро заплачу.
— Он як! — Вона замислилась над моєю пропозицією. — Що ж, змушена визнати, це було б непогано. Дозволь, я спершу все ж спробую перекласти один чи два з них.
Ми обговорили її гонорар, і я щиро їй подякував.
— Тільки переклади їх усі, — попросив я. — Будь ласка. Надсилай мені переклади не електронною поштою, а звичайною. Можеш кожного разу надсилати два листи, у тій послідовності, в якій перекладатимеш. — Я не знав, як пояснити їй, що хочу мати саме листи, справжні листи — тому й не намагався пояснювати. — І якщо тобі для перекладу не потрібні саме оригінали, ходімо на ріг вулиці й зробимо з них фотокопії — про всяк випадок. Фотокопії ти візьмеш із собою. Є в тебе час на це?
— Ти завжди був обачним, Марлоу, — сказала вона. — Нічого з ними не трапиться, а втім, твоя пропозиція розумна. Давай спершу я вип’ю свою каву й розповім тобі в подробицях про свою affaire de coeur.
— А про мої послухати не хочеш?
— Звичайно, хочу, але тобі немає чого розповідати.
— Так, — погодився я. — Починай тоді ти.
Ми розпрощалися біля крамниці канцелярського приладдя: вона взяла хрусткі фотокопії, а я свої листи — точніше, Робертові, — потому я повернувся додому й подумав, що непогано було б підсмажити собі грінки, випити півпляшки вина та й піти самому в кіно.
Я розклав листи на журнальному столику, потім згорнув їх по заяложених складках і вклав знову в конверт, акуратно, аби вони не терлися один об одний своїми ламкими краями. Подумалося про ті руки, які торкалися їх — колись у давнину, ніжні жіночі руки й руки чоловіка (він мав бути старшим за віком, звичайно, якщо він дійсно був її дядьком). Тоді згадав руки Роберта, великі, засмаглі й доволі спрацьовані. Невеличкі допитливі руки Зої. Та мої власні.
Я підійшов до вікна вітальні, звідки відкривався мій улюблений вид на вулицю, з мереживом переплетених гілок, які затіняли її протягом десятиріч, ще задовго до того, як я тут оселився, з брунатними кам’яними ґанками будинків на протилежному боці, з розкішно різьбленими огорожами й балконами — ці будинки спорудили в 1880-ті роки. Після багатьох днів дощу сьогоднішній вечір був золотавим; персикові дерева щойно відцвіли й тепер укрилися пишним зеленим листям. Я відкинув думку про кіно. У такий чудовий вечір гарно посидіти вдома, у спокої. Якраз я працював (із фотографії) над портретом мого батька, — щоб надіслати йому до дня народження. Можливо, вдасться ще попрацювати. Я поставив свою улюблену скрипкову сонату Франка й пішов на кухню за чашкою супу.
Останнього разу я відвідував Національну художню галерею, як це не прикро визнавати, вже понад рік тому. Сходинками стрибали школярі, вони так і юрмилися навкруг мене в своїх одноманітних формених костюмчиках — мабуть, з якоїсь католицької школи або з такої державної, де потрібно носити плісировану темно-синю форму чи невиразну шотландку: спроба відновити якусь подобу давно втраченого порядку. Обличчя в дітлахів сяяли; у хлопчиків здебільшого надто короткі зачіски, дехто з маленьких дівчаток прикрашав косички пластиковими кульками, а колір шкіри в них був свіжим і найрізноманітнішим — від біленького або вкритого ластовинням яскраво-рожевого до абсолютно чорного. На мить мені подумалося: «Демократія». То було давнє романтичне почуття, ще з уроків суспільствознавства у початковій школі в Коннектикуті, коли я читав про Джорджа Вашингтона Карвера й Лінкольна, про тих, хто мріяв, аби Америка належала всім американцям. І ось разом з дітлахами я підіймаюсь величними сходами в музей, вхід до якого безкоштовний і, принаймні теоретично, відкритий будь-кому, хто тільки забажає. Там усі ці діти можуть спілкуватися один з одним, зі мною, з картинами — жодного обмеження.
Потім казкова ідилія розвіялася: дівчата й хлоп’ята штовхали одне одного, чіпляли комусь на волосся жувальні гумки, вчителі ж намагалися приборкати їх самими тільки лагідними словами. А ще мені було відомо: більшість жителів столиці ніколи не вибереться до цього музею, та й далеко не всім тут радітимуть. Я затримався й пропустив малюків поперед себе, оскільки було запізно пропихатися крізь їхній натовп, притискаючи їх до дверей. Цей маневр дав мені також змогу підставити обличчя теплим весняним променям сонця, яке повільно котилося на захід; я також із задоволенням подивився на вкриту зеленню Еспланаду. Мій пацієнт, призначений на третю годину (примежовий розлад особистості, довгі вагання), скасував попередню домовленість, а після нього ніхто не був записаний, що трапляється дуже нечасто. І я вирішив піти з лікарні прямо до музею, почуваючи себе вільним, як птах. Сьогодні мені взагалі не потрібно більше працювати!
За столом інформаційно-довідкової служби поважно сиділи дві жінки: одна молоденька, з шапкою густого чорнявого волосся, друга — пенсіонерка, яка працювала, напевно, волонтером; у неї було нездорове обличчя, накрите піною посивілих кучерів. Саме до неї я й вирішив звернутися із запитанням.
— Добридень! Будьте ласкаві, чи не допоможете мені знайти картину, яка називається «Леда»?
Жінка поглянула на мене й посміхнулася. Вона за віком могла бути бабусею своєї молодшої колеги, а очі в неї були блакитні, вицвілі майже до прозорості. На її значку було написано: «МІРІАМ».
— З приємністю, — відповіла вона.
Молодша жінка посунулася ближче до неї і спостерігала, як та щось шукає на моніторі комп’ютера.
— Натисніть «За назвою», — підказала вона.
— О, я вже майже знайшла її, — Міріам важко зітхнула, немов із самого початку знала, що всі її зусилля виявляться марними.
— Та ну, ви ж її знайшли якраз, — наполягала дівчина, але їй прийшлося власноруч двічі натиснути на клавішу, перш ніж Міріам посміхнулась.
— Ах, «Леда»! Її написав Жільбер Тома, француз. Ви знайдете її в залах дев’ятнадцятого століття, відразу перед імпресіоністами.
Дівчина вперше поглянула на мене.
— Це та сама картина, на яку минулого місяця вчинив напад той тип. Про неї тепер запитує сила-силенна людей. Тобто… — Вона замовкла й поправила чорне як воронове крило пасмо волосся, що вибилося із зачіски. Тоді я тільки второпав, що волосся в неї пофарбоване чорним, аби виглядало немов вирізьбленим, азіатським, хоча обрамовувало воно бліде личко й зеленаві очі. — Ну, не те щоб сила-силенна, але декілька відвідувачів справді забажали її побачити.
Тут я відчув, що пильно дивлюся на неї і несподівано хвилююсь. Вона стояла за столом, погляд у неї був проникливий, тіло під щільно застібнутою на блискавку курткою — струнке й гнучке. Поміж курткою та чорною спідницею можна було помітити тоненьку смужку шкіри — можливо, найбільше оголення шкіри живота, дозволене співробітникам у цій галереї, де повно жінок і чоловіків, оголених з голови до п’ят, усміхнувся я подумки. Можливо, вона студентка якогось мистецького навчального закладу і працює тут у вільний час, щоб заробити гроші на навчання, можливо, талановита граверка або дизайнер ювелірних прикрас, судячи з блідих рук і довгих пальців. Я уявив, як вона сидить тут годинами за столом, а під дуже короткою спідницею немає будь-якої білизни. Вона ще була майже дитиною. Я відвів погляд. Вона дійсно ще дитина, і я їй не пасую, зрозуміло — такий собі підстаркуватий Казанова.
— Я була приголомшена, коли почула про це, — Міріам похитала головою. — Проте я не знала, що йдеться саме про цю картину.
— Що ж, — промовив я, — я теж читав про цей випадок. Дивно, що хтось може накинутися на картину, хіба ні?
— Хтозна, — дівчина терла рукою краєчок столу; на великому пальці в неї була широка срібна каблучка. — Тут у нас вистачає божевільних.
— Саллі! — ледь чутно, з докором, промовила старша жінка.
— Вистачає, вистачає, — наполягала на своєму дівчина.
Вона дивилась мені прямо в обличчя, немовби заохочувала зробитися одним з тих божевільних, яких вона щойно згадувала. Я мріяв: а може, я їй сподобався, може, вона чекає, аби я запросив її на філіжанку кави та розпочав обережні залицяння, під час яких вона скаже щось подібне до своєї фрази «Тут у нас вистачає божевільних»? Мені згадався образ жінки на малюнках Роберта Олівера — вона була теж молодою, але та взагалі ніколи не постаріє: на її обличчі було написане глибоке розуміння й знання життя.
— Той, хто вчинив напад на картину, здається, все розповів у поліції, коли його заарештували, — обережно зауважив я. — Тож можливо, він не такий і божевільний?
Погляд дівчини залишався важким, суворим.
— А хто ж, крім божевільного, захоче пошкодити витвір мистецтва? Охоронець мені потім розповідав, що картину ледве вдалося захистити.
— Дякую, — сказав я, відразу перетворившись на чемного літнього чоловіка зі схемою музею в руці.
Міріам взяла на хвилиночку схему й синіми чорнилами обвела кружальце, позначаючи потрібну мені залу. Саллі вже відсунулась подалі, це тільки я тремтів від хвилювання.
Але в моєму розпорядженні була ще вся друга половина дня. Відчуваючи легкість, я піднявся сходами й опинився у велетенській мармуровій ротонді нагорі; кілька хвилин я блукав серед її блискучих строкатих колон, зупинився в центрі й затамував подих.