Я нечасто кажу про це, зрозуміло, і тим паче при першому знайомстві. Але тут я вирішив, що варто піти на ризик.
Він кинув на мене швидкий погляд, чи то із цікавістю, чи то з відразою, а потім опустився на ліжко, простягся на весь свій зріст на простирадлі, не скинувши черевиків, і поклав голову на руки, дивлячись угору, немов на чисте небо.
— Я впевнений, що тільки якісь надто складні обставини змусили вас вчинити напад на картину, — таке твердження теж було ризикованим, але я й тут вирішив, що воно того варте.
Роберт заплющив очі й перекотився на інший бік, спиною до мене, начебто збираючись перепочити. Я почекав. Згодом, переконавшись у тому, що він не розмовлятиме далі, я підвівся.
— Містере Олівер, я тут у будь-який час, якщо буду вам потрібний. А ви тут для того, щоб ми могли про вас піклуватися й допомогти вам одужати. Будь ласка, не вагайтеся викликати мене через сестру. Незабаром я знов прийду до вас. Можете мене просто покликати, якщо вам набридне бути на самоті. А розмовляти більше немає сенсу, доки ви не будете до цього готові.
Не було змоги здогадатися, повірить він моїм словам чи ні. Коли я прийшов назавтра, сестра доповіла, що він не розмовляв з нею весь ранок, утім, трохи поснідав і виглядав спокійним. У мовчанку він грав не тільки зі самими сестрами — зі мною він також не розмовляв, ні того дня, ані наступного, ані наступні дванадцять місяців. Протягом усього того часу колишня дружина жодного разу його не відвідала. Взагалі ніхто його не відвідував. Як і раніше, Роберт виявляв багато ознак клінічної депресії, а часом траплялися напади мовчазного збудження і, можливо, тривоги.
Майже весь час, поки він був у нашій лікарні, я ніколи не розглядав серйозно можливість звільнити Роберта від мого нагляду — частково тому, що не був упевненим, чи не становить він небезпеки для себе самого та для інших, частково ж через свої власні почуття, які час від часу міцнішали; про них я ще згодом розповім — я вже визнав раніше, що маю причини вважати цю розповідь особистою справою. У перші тижні я продовжував давати йому той нормотимічний препарат, який призначив іще Джон, продовжував і лікування антидепресантом.
У єдиній медичній картці від попереднього психіатра, що її переслав мені Джон, зазначалося, що в хворого виявлено важкий поворотний афективний розлад і те, що його намагалися лікувати літієм — від цього препарату Роберт відмовився за кілька місяців, пояснивши, що ліки викликають сильну втому. Поряд із цим, у картці було сказано, що хворий зазвичай буває цілком адекватним, працював викладачем у невеличкому коледжі, продовжував роботу над новими картинами, намагався порозумітися зі своєю родиною та колегами. Я сам зателефонував його попередньому психіатру, але той виявився дуже заклопотаним і небагато мені розповів, окрім одного: свого часу він виявив, що Олівер — незацікавлений хворий. Він з’являвся до лікаря виключно на прохання своєї дружини і припинив ці відвідування ще до того, як розлучився з нею, а це трапилося вже понад рік тому. Роберт жодного разу не проходив тривалого курсу психотерапії і не лікувався в стаціонарі. Його лікар навіть не знав, що Роберт більше не живе в Ґрінхілі.
Тепер Роберт приймав ліки без заперечень, з таким само відсутнім виглядом, як і їжу — незвичний прояв співпраці з лікарями у хворого, який так уперто тримався за свою «обітницю мовчання». Їв він мало, із цілковитою байдужістю, але попри всю депресію суворо дотримувався чистоти. З іншими хворими не спілкувався зовсім, проте щоденно гуляв під наглядом медсестри — і коридорами, й на лікарняному подвір’ї; часом він сідав у великій вітальні, займаючи стілець у сонячному кутку.
У періоди збудження, які спершу повторювалися щодня або через день, він вимірював кроками палату, стискав кулаки, тіло його помітно тремтіло, а обличчя тіпалося. Я пильно стежив за ним і вимагав того самого від персоналу лікарні. Одного ранку Роберт розбив кулаком дзеркало у ванній кімнаті, хоча сам не поранився. Іноді він сідав на краєчок свого ліжка, сховавши обличчя в долонях, і кожні декілька хвилин підскакував, щоб подивитися у вікно, а потім знову сідав, піддаючись відчаю. Коли ж він не був збудженим, то ставав млявим.
Єдина річ, яка, здається, цікавила Роберта Олівера, — то був стосик старих листів, які він постійно тримав під рукою, часто відкривав їх і читав. Не раз і не два, коли я приходив до нього, він тримав перед собою листа. Якось у ті перші тижні я помітив, перш ніж він устиг скласти листа й повернути його до вицвілого конверта, що сторінки вкриті чітким красивим почерком, а чорнило коричневого кольору.
— Мені впало в око, що ви частенько читаєте одне й те саме — ці листи. Це щось старовинне?
Він накрив стос листів рукою й відвернувся вбік, а на обличчі відобразилося таке страждання, яке я нечасто бачив за багато років роботи з пацієнтами. Ні, виписувати його не можна, незважаючи на те, що він іноді кілька днів поспіль був цілком спокійним. Іноді вранці я пропонував йому поговорити зі мною — безуспішно, — а іноді приходив просто посидіти з ним разом. Кожного дня (крім вихідних) я питав, як він почувається, й з понеділка по п’ятницю він дивився убік, на найближче вікно.
Така поведінка малювала яскраву картину душевного неспокою, але що викликало такий нервовий зрив? Звідки було дізнатися, коли мій пацієнт відмовлявся обговорювати це зі мною? Серед багатьох припущень було в мене й таке: Роберт, на додаток до основного діагнозу, міг страждати від посттравматичного стресу. Але, якщо це й так, що то була за травма? Чи могло так статися, що тією травмою стали його відчайдушний вчинок і арешт у музеї? У небагатьох медичних документах, які потрапили до мене, ніщо не вказувало на якусь трагедію в минулому, хоча розлучення з дружиною повинно було його засмутити. Дуже обережно, коли видавалася слушна нагода, я намагався підштовхнути його до розмови. Він продовжував мовчати, так само як і вперто перечитувати оті листи. Одного ранку я спитав, чи не погодиться він дозволити мені поглянути на ті листи, суто між нами, тому що вони вочевидь так багато для нього значать.
— Слово честі, я не залишу їх у себе, ясна річ, а якщо ви мені їх позичите, я можу зробити копії, а самі листи поверну вам цілими й неушкодженими.
Він обернувся до мене, й на обличчі промайнуло щось схоже на зацікавленість, але вже за мить він знов похмурнів та заглибився в себе. Він старанно зібрав листи, більше не дивлячись мені в очі, і повернувся на ліжку спиною до мене. Ще хвилина, і мені не залишалось нічого іншого, як залишити палату.
Коли на другому тижні перебування Роберта в нашій лікарні я завітав до його палати, то побачив, що він малював у своєму альбомі. То був просто начерк жіночої голівки у три чверті з ледь наміченим кучерявим волоссям. Я відразу визнав легкість та виразність малюнка, ці якості були помітні з першого погляду. Легко сказати, від чого ескіз стає слабким, значно важче пояснити ті злагодженість і внутрішню силу, які роблять його живим. Малюнки Олівера були живими, навіть більше, ніж просто живими. Я спитав, чи він малює з власної уяви, чи то портрет реальної особи, але він проігнорував мене так відверто, як ніколи раніше — закрив альбом і відклав подалі. Коли я прийшов до нього наступного разу, він вимірював кроками палату, і я побачив, як він раз за разом стискає щелепи.
Спостерігаючи за ним, я знов подумав: його небезпечно виписувати, доки ми не пересвідчимося, що він не впаде знову в агресію від якихось поштовхів буденного життя. Я не знав навіть, з чого саме складалося це життя для нього. Секретарка з реєстратури «Ґолденґров» на моє прохання зробила попередні розшуки, але ми не знайшли поблизу Вашингтона жодного місця, де він міг би влаштуватись на роботу. А чи були в нього гроші, аби сидіти вдома й малювати цілими днями? У телефонній книзі федерального округу Колумбія Роберта Олівера не було, а та адреса, яку Джон Ґарсіа отримав від поліції, виявилася адресою колишньої дружини Роберта в Північній Кароліні. Він був розлючений, пригнічений, він наближався до справжньої слави й, напевно, в нього не було власної домівки. Випадок з малюнком в альбомі сповнив мене надією, але потому він виявив ворожість глибшу, ніж будь-коли.
Мене зацікавила його очевидна майстерність у малюнку, як і той факт, що він був дійсно відомим художником. Хоча зазвичай я уникаю зайвих пошуків в Інтернеті, все ж подивився, що є про нього там. Виявилось, що Роберт одержав ступінь магістра мистецтв в одному з провідних художніх закладів Нью-Йорка, короткий час викладав там, а також у коледжі Ґрінхіла та ще в одному коледжі у штаті Нью-Йорк. Він посів друге місце на щорічному конкурсі Національної портретної галереї, був обраний членом двох асоціацій образотворчого мистецтва США, мав персональні виставки в Нью-Йорку, Чикаго та Ґрінхілі. Його роботи з’являлись на обкладинках декількох відомих часописів з мистецтва. Було в Інтернеті й кілька фотографій картин, проданих ним за багато років: портрети й пейзажі, у тому числі два портрети без назви — чорнявої жінки, схожої на ту, кого він малював тоді в палаті. Мені здалося, що в цих портретах було щось від манери імпресіоністів.
Жодних заяв або інтерв’ю художника я не знайшов. У Інтернеті, подумав я, Роберт був таким само мовчазним, як і наодинці зі мною. Мені спало на думку, що його творчість може стати надійним містком до нашого спілкування, тож я забезпечив його великою кількістю гарного паперу, вуглин, олівців та пер — все це я власноруч приніс йому зі своїх запасів. Він скористався усім тим, щоб знов і знов малювати ту жіночу голівку, коли не перечитував листи. Він почав розставляти ці малюнки по палаті; я залишив йому клейку стрічку, тоді Роберт розвішав їх на стінах без ладу, створивши цілу галерею. Як я вже зауважив, його малюнки були надзвичайними. У них я бачив і тривале навчання, і величезний природний хист, який згодом ще побачу в його живописі. Невдовзі він змінив ракурс малюнків — тепер він малював жінку анфас. Її тонкі риси й великі чорні очі привернули мою увагу. На деяких малюнках вона посміхалась, на інших здавалася сердитою, причому таких була переважна більшість. Зрозуміло, я дійшов висновку, що це обличчя є відображенням його власної мовчазної люті. Я навіть почав фантазувати, чи не уявляє мій пацієнт себе особою протилежної статі, хоча відповідей на запитання із цього приводу — не те що словами, а хоча б найменшим натяком, жестом, поглядом — я від нього так і не дочекався.
Коли Роберт Олівер перебував у «Ґолденґров» уже понад два тижні, зберігаючи свою мовчанку, мені спало на думку перетворити його палату на студію художника. Для цього потрібно було отримати дозвіл керівництва на експеримент, а також ужити в самій палаті деяких заходів безпеки: у такому кроці був певний ризик, але Роберт до того вже довів, як відповідально він ставиться до олівців та інших знарядь малювання. Щоправда, спершу я збирався обладнати йому куточок у кімнаті працетерапії, однак пізніше подумав, що Роберт, з огляду на його стан, навряд чи малюватиме фарбами там, де багато людей. Я власноруч обладнав його палату, поки він був на черговій прогулянці, і почекав його повернення, аби подивитися на реакцію.
Палата на одну особу була сонячною; я посунув ліжко ближче до стіни, аби звільнити місце для великого мольберта. Полиці я заставив олійними фарбами, акварелями, гіпсом, ганчірками, баночками з пензлями, уайт-спірітом і розчинниками фарб, поклав дерев’яну палітру й шпателі. Дещо з цього я приніс із дому, зі своїх власних запасів: вони були вже не новими, й саме це створювало атмосферу справжньої студії, де працює художник. Уздовж однієї стіни я розклав чисті полотна різноманітних розмірів і додав стіс акварельного паперу.
Нарешті я сів, як завжди, у своє крісло в кутку, щоб подивитися на Роберта, коли він повернеться. Він побачив усе оте начиння, що я туди приніс, і закляк на місці, вочевидь приголомшений. А потім на його обличчі промайнула лють. Він рушив до мене, стиснувши кулаки, а я сидів якомога спокійніше й мовчав собі. На мить мені здалося, що ось зараз він щось скаже, а може, й стусоне мене, проте він, здається, передумав робити і те, й інше. М’язи в нього дещо розслабилися, він відвернувся від мене й почав розглядати свої нові знаряддя. Помацав акварельний папір, пильно придивився, як налаштований мольберт, пробігся поглядом по тюбиках із фарбами. Нарешті крутнувся на п’ятах і знов зиркнув очима на мене. Цього разу Роберт, схоже, збирався запитати мене про щось, але не міг себе примусити. Мені вже вкотре спало на думку: можливо, він не стільки не хоче розмовляти, скільки зробився чомусь неспроможним до цього?
— Сподіваюся, вам сподобаються ці речі, — промовив я заспокійливим тоном.
Він дивився на мене, насупившись. Я пішов з палати, більше не намагаючись заговорити до нього.
Минуло два дні, й я побачив, що він цілком заглибився в живопис, малюючи на першому полотні, — без сумніву, він приготував його напередодні ввечері. Він зробив вигляд, наче й не помічає мене, проте не заважав за ним спостерігати та роздивлятися картину — то був портрет. Я пильно вдивлявся в картину з величезною цікавістю: я сам здебільшого портретист, хоча люблю малювати також пейзажі, і мене дуже засмучує те, що довгий робочий день зрідка дозволяє мені писати живі моделі. Коли немає іншої змоги, я пишу з фотокарток, хай це йде проти мого природного пуризму. Краще це, ніж нічого взагалі, а досвід приходить, лише коли працюєш.
Але ж Роберт, наскільки я знав, написав це полотно, не маючи навіть фотокартки, а картина так і випромінювала життя! На ній було зображено ту ж саму жіночу голівку — тепер, звісно, у кольорі — у тому самому традиційному стилі, що й малюнки олівцем. Обличчя жінки було надзвичайно реальним, чорні очі дивилися з полотна прямо на глядача; погляд був упевнений, але замислений. Кучеряве волосся було чорнявим, лише подекуди відблискувало каштановим кольором. Класичний ніс, прямокутне підборіддя з ямочкою справа, спокусливі вуста усміхаються, а лоб високий, білий. Одягу на картині майже не було видно, але те, що я бачив, мало зелений колір, із жовтим мереживом шлярок уздовж глибокого декольте й плавного вигину шиї. Сьогодні її вигляд був майже щасливим, немов їй подобалось з’явитися нарешті в кольорі. Зараз мені це видається дивним, проте ані тоді, ані багато місяців потому, я й гадки не мав, хто вона.
Це сталося в середу, а у п’ятницю, коли я прийшов до Роберта, в палаті його не було — напевно, він пішов на прогулянку. Портрет чорнявої жінки був на мольберті, майже завершений, як на мене, і він просто притягував! На кріслі, в якому я зазвичай сиджу, лежав конверт, підписаний недбалим почерком і адресований мені. У ньому я знайшов Робертові старовинні листи. Я витяг один з них і деякий час тримав у руці. Папір на вигляд був дуже старий, а вишукано виписані рядки на зовнішньому боці, на мій подив, виявилися французькою мовою. І раптом я відчув, у яку далеку подорож мені, можливо, знадобиться вирушити, аби зрозуміти людину, що довірила мені ці листи.
Спершу я не мав наміру виносити листи за межі «Ґолденґров», але наприкінці дня поклав їх до своєї валізки. У суботу вранці я зателефонував своїй подрузі Зої — вона викладає французьку літературу в Джорджтаунському університеті. Зоя була однією з тих жінок, яким я призначав побачення, коли вперше опинився у Вашингтоні багато років тому, й ми дотепер залишилися добрими друзями, особливо після того, як сильні почуття вгамувалися, і я більше не сумував через те, що вона поклала край нашим близьким стосункам. Коли я час від часу запрошую її до театру або на концерт, мені дуже приємно в її товаристві; здається, що й вона відчуває те саме стосовно мене.
Вона відповіла вже після другого дзвінка телефону.
— Це ти, Марлоу? — Як завжди, тон був діловим, але в голосі відчувалися нотки приязні. — Як чудово, що ти зателефонував. Минулого тижня я згадувала тебе.
— Чому ж ти мені тоді не зателефонувала? — спитав я.
— У мене ж дипломники, — пояснила вона. — Я взагалі нікому не дзвоню останнім часом.
— Якщо так, то вибачаю, — сказав я насмішкувато, бо між нами так прийнято. — Радий, що ти закінчила з тими дипломами, тому що в мене є для тебе, начебто, робота.
— Ой, годі, Марлоу! — Було чути, що вона, розмовляючи зі мною, водночас порається в кухні, а кухня в неї, мабуть, збереглася ще з часів війни за незалежність, за розміром вона не більша за шафу в моєму передпокої. — Марлоу, мені не потрібна будь-яка робота, я пишу книгу, і тобі це відомо, якщо за останні три роки ти приділяв мені хоч трішечки уваги.
— Мені це відомо, люба, — підтвердив я, — але в мене є дещо таке, що тобі сподобається, якраз із твоєї улюбленої епохи… наскільки я розумію… я прошу, аби ти подивилася на це. Завітай до мене сьогодні вдень, я запрошу тебе на обід до ресторану.
— Значить, для тебе це дуже важливо, — вирішила вона. — На обід у мене не вистачить часу, але о п’ятій я завітаю до тебе, а після цього мені потрібно бути на Дюпон-серкл.
— Ага, то в тебе призначено побачення, — промовив я ствердно. Я навіть відчув якусь прикрість, згадавши, що сам уже дуже давно не ходив на побачення. Як багато часу спливло повз мене, а я й не помітив!
— Ще б пак! — відгукнулася Зоя.
Ми з нею сиділи в моїй вітальні й розгортали листи, які Роберт завжди носив із собою, навіть під час нападу, вчиненого в музеї. Зоїна кава потроху вистигала, а вона навіть ще не зробила жодного ковтка. З того часу, як я бачив її востаннє, вона трохи постарішала — смаглява шкіра зів’яла, а волосся виглядало надто сухим. Але очі в неї залишалися веселими та яскравими, якими були завжди, а я згадав, що постарів для неї теж.
— Звідки ти взяв ці листи? — запитала вона.
— Мені їх прислала кузина.
— Кузина-француженка? — Вона поглянула на мене з недовірою. — У тебе що, є французьке коріння, про яке я нічого не чула?
— Не зовсім так, — а треба ж було це продумати ретельніше! — Здається, вона побачила їх у антикварній крамниці, а може, десь іще — ну, й вирішила, що вони можуть мене зацікавити, тому що я люблю історію.