6 жовтня 1877
Cher Monsieur,
Дякую Вам за люб’язну записку, відповісти на яку випадає мені. Нам усім було дуже приємно бачити Вас учора ввечері. Між іншим, і тому, що Ваша присутність розважила мого свекра, а з того часу, як він переїхав жити до нас, було майже неможливо викликати в нього бодай легку посмішку. Мені здається, він дуже сумує за власною домівкою — попри те, що вже декілька років вона все одно що порожня: так не вистачає там його коханої дружини. Він завжди повторює, який Ви для нього добрий брат. Ів переказує Вам свої привітання. Його підбадьорює те, що Ви повернулися до Парижа. (Він стверджує, що життя значно краще, коли поблизу є рідний дядько!) Я щаслива, що нарешті познайомилася з Вами особисто. Сподіваюсь, Ви мені пробачите, якщо цей лист не буде довгим, тому що мені потрібно сьогодні вранці багато чого зробити. Щасти Вам у дорозі до Луари! Я щиро бажаю, щоб Ваше перебування там було приємним, і впевнена в тому, що вся Ваша робота виявиться успішною. Заздрю Вам, тому що Ви, безперечно, намалюєте чудові пейзажі. А ще я обов’язково прочитаю своєму свекрові ті нариси, які Ви нам залишили.
З повагою,
Прочитавши цього листа, я сидів і гадав, що міг побачити там Роберт, що змушувало його перечитувати у своїй палаті, на самоті, цей лист — та інші — знову й знову. А якщо вони для нього такі дорогоцінні, чому ж він взагалі дозволив мені побачити їх?
Узагалі ми воліємо не зустрічатися й бесідувати з колишніми дружинами (або чоловіками) наших пацієнтів. Але минав тиждень за тижнем, і щоразу я бачив, як на полотнах Роберта Олівера виникає оте вражаюче обличчя, а жодного пояснення від самого Роберта я так і не діждався. Це я сприймав як своєрідну моральну поразку. До того ж, він і сам одразу сказав мені, що я можу побесідувати з Кейт.
Колишня дружина Роберта жила, як і раніше, у Ґрінхілі, я мав телефонну розмову з нею в один з перших днів перебування Роберта в нас. Тоді у слухавці лунав її тихий голос, стомлений, а новина про те, що Роберта поклали у «Ґолдеґров», не додала йому бадьорості. Іще було чути, як неподалік гомонять діти, лунав чийсь голос. Розмова тривала недовго: вона тільки підтвердила, що їй відомий діагноз, який встановили Роберту ще раніше, й повідомила, що їхнє розлучення було остаточно оформлене більше року тому. Мало не весь той рік, сказала вона, Роберт перебував у Вашингтоні, й додала, що їй важко обговорювати цю тему. Якщо її чоловікові — колишньому чоловікові — ніщо не загрожує безпосередньо та якщо в мене є медична картка від психіатра з Ґрінхіла, то, будь ласка, можна припинити розмову?
Таким чином, коли я зателефонував їй удруге, я пішов проти своїх звичайних правил і проти її прямого прохання. Неохоче я розшукав номер її телефону в картці Роберта. Хіба це буде слушний вчинок? Утім, а хіба слушно навіть не спробувати? Того дня, під час вранішнього візиту, Роберт здався мені пригніченим сильніше, ніж перед тим; я спитав, чи він колись роздумував над картиною «Леда», тоді він просто вирячився на мене, немов був занадто виснажений навіть для того, щоб образитися на моє безглузде запитання. Були дні, коли він писав фарбами або малював (завжди оте живе обличчя жінки), в інші ж — як у той день — він не підводився з ліжка, зціпивши щелепи, або сидів у тому кріслі, де зазвичай влаштовувався під час своїх візитів я, тримав у руці листи й сумно дивився у вікно. Одного разу я ввійшов до палати, Роберт розплющив очі, на мить посміхнувся до мене й щось пробурмотів, неначе побачив когось любого йому, а тоді зіскочив з ліжка й замахнувся на мене кулаком. Тож його дружина може принаймні розповісти мені, як він реагував на лікування раніше та які засоби допомагали йому краще.
О пів на шосту я набрав номер: Ґрінхіл, у західних горах штату Північна Кароліна. Про ці місця мені розповідали друзі, які відпочивали там улітку. Відповів той самий тихий голос, проте цього разу виникало враження, буцімто вона щойно сміялася, з кимось про щось розмовляючи, й мені стало цікаво. Мені здалося, що я розмовляю саме з тією жінкою, прекрасне обличчя якої кожного дня малює Роберт. Її голос ще якусь мить бринів від радощів.
— Алло, слухаю! — промовив цей голос.
— Місіс Олівер, це доктор Марлоу з реабілітаційного центру «Ґолденґров», — почав я. — Кілька тижнів тому ми з вами розмовляли про Роберта.
Коли її голос залунав знову, радості в ньому вже не було, а тільки прихований страх.
— Що трапилося? Роберту зле?
— Немає чого непокоїтися, місіс Олівер, усе в межах норми. З ним усе, як завжди. — Тепер було чути, як сміється дитина, щось вигукує здаля, потім — хрускіт, наче щось впало на підлогу поблизу телефону. — Втім, не все так добре. Він, здається, й досі у стані депресії, поведінка нестабільна. Я бажав би побачити його у набагато кращій формі, перш ніж виписувати. Найгірше те, що він уперто не хоче розмовляти — ані зі мною, ані з будь-ким іншим.
— Зрозуміло, — відгукнулась вона, і я вловив у її голосі іронію, яка могла пасувати до тих променистих чорних очей, до тих усміхнених або сердито стулених уст, що їх невпинно малював Роберт. — Що ж, зі мною він теж не багато розмовляв, особливо протягом останніх одного-двох років, коли ми ще були разом. Зачекайте… вибачте мене. — Напевно, вона на хвилину відійшла від телефону. Я почув: «Оскаре! Діти! Будь ласка, йдіть до тієї кімнати».
— Коли Роберт ще розмовляв, у перший день його перебування в нас, він надав мені дозвіл обговорювати з вами його стан. — На це вона не відповіла нічого, але я наполягав. — Мені стало б у великій пригоді, якби ви розповіли, як він поводився раніше — наприклад, як на нього впливали ті ліки, що він приймав. І ще декілька питань.
— Докторе… Марлоу, так? — повільно вимовила вона, її голос тремтів, а здаля знов лунали вигуки дітей, сміх, якийсь гуркіт. — Мені, м’яко кажучи, вистачає клопоту. Я вже мала справу з поліцією та двома психіатрами. В мене двоє дітей, а чоловіка немає. Ми з матір’ю Роберта збираємося сплатити частину рахунків з лікарні, коли його страховка закінчиться, це гроші зі спадщини, його й моєї — більше з його, але я теж трохи допомагаю. Напевно, вам це відомо. — Я цього не знав. Мені почулося, що вона глибоко зітхнула. — Якщо ви бажаєте, аби я витрачала час на розмови про трагедію мого життя, доведеться вам самому приїхати сюди. А зараз, бачте, я намагаюся приготувати обід. Перепрошую. — Її голос тремтів, тому що ця жінка не звикла посилати людей під три чорти, вона звикла бути чемною, але зараз її припекли обставини.
— Прошу вибачення, — відповів я. — Я добре розумію, що ви у скрутному становищі. Мені ж потрібно допомогти вашому чоловікові — колишньому, розумію. Зробити все, що в моїх силах. Я його лікар, і на даний момент я відповідаю за його безпеку й стан здоров’я. Цими днями я вам ще зателефоную — можливо, ви знайдете конкретний час для розмови.
— Вам це справді так потрібно? — здивувалась вона й раптом кинула: — До побачення! — І тихо поклала слухавку.
Того вечора я повернувся до своєї квартири й ліг на канапу в зелено-золотавій вітальні. День був напрочуд важким, і почався він з Роберта Олівера та його звичного вже небажання розмовляти зі мною. Очі, налиті кров’ю, сповнені майже цілковитого відчаю — я навіть подумав, чи не варто приставити до нього наглядача на ніч. А не станеться так, що я прийду вранці й почую, що він проковтнув усі свої олійні фарби, мій подарунок, або порізав чимось собі вени? Може, слід повернути його до Джона Ґарсіа, де лікарняний нагляд суворіший? Урешті-решт, можна зателефонувати Джону й сказати, що цей випадок не зовсім з мого фаху. Я витрачаю на нього забагато часу, а не маю ні результату, ні навіть певних надій на результат. Ми вивели Роберта зі стану високого ризику, і все ж він мене непокоїть. А цікаво, зможу я розповісти Джону ще й про те, що мене й інше непокоїть: моя власна поведінка? Наприклад, про те, як у мене закалаталося серце, коли я почув по телефону голос Кейт Олівер? Я дійсно дзвонив до неї так неохоче — чи, може, прагнув цього?
Я почувався надто стомленим, аби наповнити водою пляшку та йти на вечірню пробіжку, як завжди роблю увечері. Натомість лежав з напівзаплющеними очима, роздивляючись картину, яку написав, щоб повісити над каміном. Звичайно, ніхто не вішає написану олією картину над вогнем, але я нечасто запалюю камін, а простір над ним просто вимагав, аби його чимось заповнили — це я помітив, щойно в’їхав сюди. Можливо, саме так почувається Роберт Олівер або будь-який хворий, вкрай виснажений депресією. Я примружив очі сильніше й став мляво примощувати голову то так, то інакше на бильці канапи.
А щойно розплющив очі, то знов побачив ту ж картину. Я вже зазначав, що люблю писати олією портрети, але живописне полотно над каміном — це краєвид, показаний через вікно. Зазвичай я пишу пейзажі з натури, особливо на півночі Віргінії — її сині пагорки з відстані виглядають так спокусливо! Ця ж картина зовсім не схожа на інші, її я писав під враженням одного з полотен Вюйяра, а також із власних спогадів про краєвид у Коннектикуту який у дитинстві було видно з вікна моєї спальні. Тоді в рамі вікна й зеленого підвіконня я бачив важкі верхівки дерев, дахи старовинних будинків, а поза деревами здіймався високо-високо вгору шпиль конгрегаційної церкви, осяяний ніжно-ліловим та золотим кольорами заходу сонця навесні. Усе, що мені запам’яталося, я переніс на це полотно широкими рішучими мазками — усе, крім хлопчика, який перехилявся з вікна й жадібно вбирав у себе те, що бачив.
Лежачи на канапі, я вже укотре замислився: а чи не варто було перенести той церковний шпиль трохи правіше? Насправді він-таки був у самісінькому центрі того краєвиду, що я бачив з вікна мого дитинства, так я й намалював, але через те картина вийшла надто збалансованою, надто симетричною, це мене дещо дратувало. Хай йому грець, тому Роберту Оліверу, дідько б його взяв — насамперед за небажання розмовляти, яке завдає шкоди найбільше йому! Чом людині так хочеться робити із себе жертву, коли цій людині й так паскудно через хімічні процеси, що протікають у нервових клітинах? На це запитання ніколи немає відповіді: як саме ота хімія впливає на людську волю. Колись у нього було двоє дітей та дружина з ніжним голосом. Крім того, він навіть тепер залишався непересічною людиною, очі якої здатні все помічати, пальці — все робити, а від спритності й точності його пензля в мене паморочиться в голові. Чому ж він не розмовляє зі мною?
Назавтра я ще раз зателефонував місіс Олівер — наприкінці робочого дня. На цей раз вона, піднявши слухавку, відповіла серйозним тоном.
— Місіс Олівер, це доктор Марлоу, я телефоную вам з Вашингтона. Вибачте, що знову вас потурбував. — Вона мовчала, тож я продовжив сам. — Це не зовсім звичайно, розумію, але мені здається, що ми з вами обоє піклуємося про здоров’я вашого чоловіка. Мене цікавить, чи ви дозволите мені спіймати вас на слові. — Мовчання у відповідь. — Я згоден приїхати до Північної Кароліни й побесідувати з вами про мого пацієнта.
Було чутно, як вона затамувала подих. Здається, жінка була вражена й не одразу вирішила, що ж відповісти на це.
— Обіцяю, це ненадовго, — квапливо додав я. — Усього кілька годин. Я зупинюсь у своїх давніх друзів, які мають там свій котедж, і якомога менше турбуватиму вас. Розмова наша залишиться тільки між нами, а отримані від вас відомості я використаю тільки для лікування вашого чоловіка.
— Не зовсім розумію, — нарешті відповіла вона, — що ви сподіваєтесь від того виграти. — В її голосі чулися доброзичливі нотки. — Але якщо ви так сильно піклуєтеся про здоров’я Роберта, то згодна, звичайно. Я працюю кожного дня до четвертої години, після того мені потрібно забрати дітей зі школи, тож я не впевнена, коли саме ми зможемо поговорити. — Вона трохи помовчала. — Гадаю, я зумію викроїти якийсь час. Проте я вже вам казала, що мені не завжди так легко про нього розповідати, тому, будь ласка, не очікуйте від мене занадто багато.
— Я вас розумію, — запевнив я. Серце у мене калаталося, як скажене. Смішно сказати, але вже факт того, що вона взагалі погодилась на зустріч, сповнив мене якимось дивовижним відчуттям радості.
— А ви скажете Робертові, що збираєтесь сюди? — Схоже, це запитання щойно спало їй на думку. — Він знатиме, що я буду обговорювати його справи з вами?
— Так, звичайно в таких випадках я повідомляю пацієнтів… можливо, Роберту я скажу про це пізніше… а якщо ви не схочете, аби він довідався про якісь речі, то я, зрозуміло, збережу їх у таємниці. Ми можемо обговорити все делікатно.
— Коли ви плануєте приїхати? — Тепер її голос звучав прохолодно, неначе вона вже шкодувала, що дала згоду.
— Можливо, на початку наступного тижня. Ви матимете змогу поговорити зі мною у понеділок або вівторок?
— Я спробую це якось зробити, — підтвердила вона. — Подзвоніть мені завтра, я вам скажу точніше.
Майже два роки я нікуди не виїжджав, якщо не брати до уваги законні відпустки. Останнього разу я подорожував до Ірландії, малювати — цю подорож влаштувала місцева школа мистецтв. Звідти я повернувся з полотнами, на яких була мало не сама лише яскраво-зелена барва: опинившись удома, я й сам не вірив, що малював це з натури. Тепер же я розшукав свою колекцію дорожніх карт, заповнив машину пляшками води й касетами із записами Моцарта та своєї улюбленої сонати для скрипки Франка. Я підрахував, що на дорогу піде десь близько дев’яти годин. Коли я повідомив співробітників лікарні, що беру відпустку за свій кошт на кілька днів, ті були дещо спантеличені. Напевно, вони подумали: «Бідолашний доктор Марлоу! Він перевтомився», — тому ні про що мене не питали. Відповідно я переніс час прийомів, призначених моїм приватним пацієнтам. У лікарні залишив вказівки щодо посиленого нагляду за Робертом Олівером на час моєї відсутності, а у п’ятницю прийшов до нього попрощатися. Він перед моїм візитом малював — кучеряву жінку, як завжди, але було на малюнку й дещо новеньке: щось схоже на оточену деревами садову лаву з високою різьбленою спинкою. Бездоганна техніка малюнка, подумав я вже вкотре. Альбом і олівець було кинуто на ліжко, а сам Роберт лежав горілиць і дивився у стелю. Зморшки на лобі, як і щелепи, рухались, а волосся стирчало в різні боки. Коли я ввійшов до палати, він перевів на мене погляд почервонілих очей.
— Як почуваєтеся сьогодні, Роберте? — запитав я, сідаючи у крісло. — Вигляд у вас стомлений. — Він знов уставився на стелю. — Я збираюся кілька днів перепочити, — сказав я йому тоді. — Мене тут не буде до четверга, може, аж до п’ятниці. Помандрую трохи. Якщо вам буде щось потрібно, зверніться до будь-кого із сестер або санітарок. А відвідувати вас буде замість мене доктор Краун. Я всім сказав: коли вам знадобиться будь-хто, та людина до вас зараз же з’явиться. Маю одне тільки запитання: ви будете приймати ліки за призначенням?
Він поглянув на мене красномовно, майже з докором. На мить мені стало навіть соромно — ліки він приймав акуратно, ніколи не виявляв найменшого спротиву щодо цього.
— Ну що ж, на все добре, — сказав я. — Сподіваюсь побачити вашу роботу, коли повернусь. — Я підвівся з крісла, зупинився на порозі, махнув йому на прощання рукою. Часом найважче — це розмовляти з людиною, на боці якої сила мовчання. Того разу я також відчув дивний спалах сили, але негайно придушив його: «До побачення. Я вирушаю в дорогу — на зустріч з вашою дружиною».
Повернувшись того вечора додому, я знайшов у поштовій скриньці пакунок з перекладами від Зої — вона, здається, часу на гаяла. Я поклав їх у свій багаж: прочитаю в Ґрінхілі, нехай це буде частина мого короткого відпочинку.
Я полюбив Віргінію ще з тих часів, коли навчався в університеті цього штату. Багато разів проїжджав її шляхами, прямуючи в інші місця, бував тут і спеціально, щоб відпочити на зеленій траві й зануритись у блакитні води, щоб малювати її краєвиди, а часом просто на вилазку. Люблю довгу стрічку федерального шосе 66 — коли виїжджаєш на неї, безладно забудовані околиці великого міста лишаються десь позаду (втім, зараз, коли я пишу ці рядки, Вашингтон вже простягнув свої щупальця до самого Фронт-Ройяла, а спальні райони ростуть, як гриби, вздовж федерального шосе й місцевих автошляхів). У цій подорожі, пізнього ранку, коли на швидкісній автостраді панує спокій, я забув про свої ділові справи ще до того, як проїхав перевал Манасас.
Інколи, подорожуючи цим шляхом, я зупинявся в Національному парку «Поле бою Манасас» — сам, а одного разу (нещодавно) з дружиною, несподівано вирішивши звернути на під’їзну алею. Якось у вересні, одного вогкого ранку, ще задовго до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, я купив у касі квиток, пішов через поле й зупинився на одному з тих місць, де відбувалися найзапекліші сутички. Я стояв на пагорбі, а далі місцевість ішла нижче й нижче — до старої ферми, побудованої з каменю, й усе було оповите напівпрозорою завісою туману. На півдорозі росло одне-єдине дерево, й воно, здається, благало мене підійти й стати на пост під його вітами — а може, замалювати його з того місця, де я вже стояв. Я не ворушився, спостерігаючи, як туман повільно рідшає, і все гадав: через що люди вбивають один одного? Я був наодинці з собою, жодної тобі живої душі навколо. Тепер, уже одружений, я водночас і шкодую, що більше не можу на самоті пережити такі моменти, і здригаюся від цих споминів.
Неподалік Роанока я загальмував і поснідав у придорожньому ресторанчику. Його вивіску я побачив на автостраді, але під’їхавши до похмурого фасаду, біля якого притулилися чотири чи п’ять вантажівок, я впізнав це місце — тут я вже бував колись давно, можливо, коли їздив малювати. Просто забув назву. Офіціантка не приховувала своєї втоми, вона подала мені каву, не промовивши й слова. Втім, коли вона принесла яйця, то посміхнулася до мене й навіть показала на гарячий соус, який стояв на столику. Двоє плечистих чоловіків у куточку розмовляли про роботу — роботу, якої в них не було або яку вони не змогли отримати, — а дві жінки, вичепурені, хоча й без смаку, саме розраховувалися з офіціанткою.
— Не уявляю, чого він хоче, та й сам того до пуття не знає, — голосно завершила одна з них свою розповідь подрузі.
На якусь мить, мало не запаморочений гарячою парою від кави, струменями сигаретного диму, бляклим променем сонця, що пробивався з вікна поруч зі мною, я подумав, що вона говорить це про мене. Я згадав, як повільно підводився з ліжка ще вдосвіта, аби вирушити в дорогу, з розумінням того, що порушую не тільки розклад свого прийому хворих, а й кодекс професійної етики. А ще відчув напад бажання, коли прокинувся й згадав жінку на полотнах Роберта Олівера.