Раніше я ніколи не бував у Ґрінхілі, проте знайти його було неважко, щойно я подолав довгий гірський перевал — місто затишно розташувалося прямо переді мною, в долині. Весна тут дещо спізнилась порівняно з нашим Вашингтоном: дерева вздовж дороги були вкриті зовсім свіженьким зеленим листям, а кизил і азалія в садочках, повз які я проїжджав, ще буяли цвітом; товсті ж конічні бруньки рододендронів ще тільки набрякли. Не в’їжджаючи до центру міста, я поїхав навпростець — вершиною пагорба, усіяного червоними череп’яними дахами котеджів і невеличкими кількаповерховими будинками у готичному стилі — й далі звивистою вуличкою, яку друзі описали мені по телефону: Рік-Маунтін-роуд, житловий район з будиночків, які ховалися за стіною дерев тсуги, смерек і рододендронів, а ще — кизилу, вкритого невагомою піною цвіту, від якого очей не відведеш. Я опустив віконце машини й відчув запашну моховиту темряву, глибшу за сутінки, що вже наближалися.
У кінці брудної під’їзної доріжки стояв будинок Джен і Уолтера, позначений дерев’яною вивіскою: «Котедж Хедлі». Так зручно трапилося, що родина Хедлі зараз перебувала в Арізоні, лікуючи свою алергію. Я був задоволений, що не прийдеться пояснювати їм особисто, яка саме причина привела мене до Ґрінхілу. Я вийшов з машини, розминаючи занімілі ноги. Безсумнівно, потрібно більше часу приділяти бігу, але коли? Як встигнути це робити за безліччю повсякденних справ? Потім я попрямував до садочка поза будинком: мені здавалося, що звідти повинен відкриватися чудовий краєвид. Так воно й було. На кручі стояла лава, й звідти відкривався казковий пейзаж: будиночки вдалині, все місто в мініатюрі. Я присів на лаву, вдихнув свіже повітря й відчув, як від сосен піднімається до мене вгору сама весна. Чому ж родина Хедлі мешкає не тут, а десь в іншому місці, нехай і не весь рік? Збагнути цього я не міг.
Я думав про свої нудні щоденні поїздки на роботу, про довгий шлях до «Ґолденґров», про захаращені машинами дороги на околицях великого міста. А тут я чув, як вітер шелестить гілками сосен, здаля, приглушений відстанню, лунав шум автомобілів на федеральному шосе, злегка втручався в пісні птахів — яких саме, я не знав, але побачив кардинала, що вилетів з купи дерев трохи нижче садочка Хедлі. Десь унизу, в місті (де саме, я ще не знав, але обов’язково подивлюсь увечері по карті), була жінка з двома дітьми, жінка з ніжним голосом, нескінченними клопотами й розбитим серцем. Вона мешкала у якомусь будиночку (я навіть уявити його собі наразі не міг), на самоті, причиною — принаймні, однією з причин — якої був Роберт Олівер. Я не відав, чи розповідатиме вона мені щось взагалі. Така довга дорога — а раптом вона передумає й не схоче розмовляти з психіатром свого колишнього чоловіка?
Ключ від вхідних дверей знаходився там, де й було обіцяно: під ящиком для кімнатних рослин, забитим брудом, — але двері завдали мені клопоту, перш ніж я пхнув їх щосили стегном. Я підняв дві листівки з рекламою піци, що лежали на ґанку, у передпокої витер об мату ноги й розчинив двері, аби випустити з хати застояле ще із зими повітря. У невеличкій вітальні було не розвернутися: потерті килими, старезні меблі, вбудовані в стіну полиці, щільно забиті романами в паперових обкладинках і повним зібранням творів Діккенса із золотим тисненням на спинці, телевізора не видно — напевно, замкнений на ключ в одній з шаф, зате є канапа, вкрита подушечками для голок — на дотик ця канапа виявилася трошечки вологою. Я розчинив декілька вікон, а за ними — ще й двері чорного ходу, і поніс свою валізу на другий поверх.
Там були дві маленькі спальні: одна явно належала подружжю Хедлі, тож я розташувався в іншій — з двома двоспальними ліжками, накритими темно-синіми покривалами, й акварелями на стінах. Акварелі були оригіналами, до того ж зовсім непоганими. Я розсунув картаті завіси (вони теж виявилися вологими й неприємно вислизували з пальців) і розчинив вікна навстіж. Смереки та інші хвойні дерева затіняли весь будинок, та я принаймні провітрю його, перш ніж ляжу тут спати. Уолтер сказав мені, що краще буде запалити камін, і на першому поверсі, біля каміна, я дійсно знайшов акуратно складені поліна. Нехай почекають до вечора. У старенькому холодильнику не було нічого, крім кількох банок оливок та пакетиків дріжджів. Утім, я ще не встиг зголодніти. Пізніше поїду до магазину, куплю щось поїсти, свіжу газету та карту-схему міста й околиць. А познайомитися із самим містом буде, напевно, час завтра вранці.
Я переодягся й відправився на пробіжку дорогою нагору, радий, що позбавився довгого перебування в автомобілі, а ще — того, що на певний час забув про Роберта Олівера й про ту жінку, зустріч з якою призначена на завтрашній день. Повернувшись після бігу, я прийняв душ, подякувавши подумки Хедлі за те, що в їхньому котеджі, врешті-решт, була гаряча вода. Потім дістав свій мольберт і розташувався в садочку. З обох боків котеджу були такі самі будиночки, навіть сильніше затінені смереками. Здавалося, що о цій порі року ті будинки теж стояли порожні. Відверто кажучи, я не сподівався на справжню відпустку, але, засукавши рукава сорочки й відкривши скриньку з акварельними фарбами, на мить відчув, що все інше в житті посунулося кудись далеко. Вечір так чудово яснів, що мені подумалося: зараз я перевершу ті бляклі картини, які висять у спальні, й залишу, можливо, подарунок для Джен і Уолтера — весняний краєвид, образ їхнього міста, що розкинулося далеко внизу. Маленька платня за оренду.
Того вечора, вмостившись у двоспальному ліжку для гостей, я почав читати листи, що надіслала мені Зоя.
14 жовтня 1877
Cher Monsieur,
Сьогодні вранці ми отримали Вашого листа з Блуа, всі дуже задоволені, а найбільше — Ваш брат. Точніше кажучи, це я прочитала його татусеві й описала етюд в усіх подробицях, як уміла. Етюд пречудовий, проте я не насмілююся багато про нього говорити, інакше Ви побачите, яка я ще малоосвічена в живописі. Я прочитала йому також Вашу останню статтю про творчість мсьє Курбе. Він сказав, що деякі картини Курбе, немов живі, стоять у нього перед очима, а Ваші слова допомагають йому навіть ще краще згадати ці картини. Велика Вам подяка за доброту й увагу до нас! Ів переказує Вам щирі привітання.
З повагою,
Будинок, де мешкала місіс Олівер, як з’ясувалося наступного ранку, не мав нічого спільного з тим, що уявляв собі я. Подумки я малював перед очима високу білу споруду, характерну для Півдня, й вишукану; натомість я побачив просторий одноповерховий котедж з кедрового дерева й цегли, а перед домом їжачилися кущі самшиту й височіли стрункі смереки. Виходячи з машини, я постарався виглядати якомога елегантнішим, одягнений у вовняну спортивну куртку і з валізкою в руці. Дбайливо одягався перед тим у напівтемряві спальні, з усіх сил уникаючи думати, а чому, власне, я так стараюся. Перед дверима котеджу дійсно був ґанок, але зовсім маленький, а на лаві біля дверей хтось залишив пару забруднених садових рукавичок і відерце з мініатюрними садовими інструментами — іграшковими, як я здогадався. Вхідні двері були дерев’яні, з великим, чисто витертим віконцем, крізь яке я побачив порожню вітальню з усіма меблями й квітами. Подзвонив і став чекати.
Усередині — жодного руху. За кілька хвилин я вже почував себе дурнем через те, що бачив мало не все в домі, неначе займався шпигунством. То була проста, але затишна вітальня, яку прикрашали канапи теплих тонів, кілька ламп на столиках, що виглядали антикварними, блякло-оливкового кольору килим на стіні й дещо менший — на підлозі; цей був у східному стилі й, здається, досить вишуканий. Іще я бачив вази з нарцисами, засклену шафку з темного полірованого дерева, насамперед же — книжки, багато книжок у високих шафах, хоча звідси я не міг прочитати жодної назви. Я чекав. Почув, як ожили птахи на вітах дерев навколо будинку: вони каркали, співали, злітали з дерев, лопочучи крилами — ворони, шпаки, одна сойка. Ранок починався ясним, насправді весняним, але тепер небо затягли хмари, світло посіріло, а на ґанку зробилося холодно.
І тоді я уперше відчув безнадію. Місіс Олівер передумала. Вона має право на особисте життя, а я, напевно, припустився помилки. Я їхав дев’ять годин, як дурень — що ж, так мені й треба, якщо вона вирішила зачинити для мене свої двері (зрозуміло, я й не подумав натиснути на ручку) та й пішла кудись у своїх справах замість розмов зі мною. Можливо, я на її місці вчинив би так само. Я вдруге подзвонив у двері, нерішуче, й присягнувся більше вже до дзвінка не доторкатися.
Нарешті я повернув назад, валізка стукнула мене по коліну, а я пішов повільно сходинками вниз, відчуваючи, як піднімається в глибині душі хвиля обурення. На мене ще чекає довга подорож, часу на роздуми більше ніж вистачить. Я вже почав ті роздуми, тож не одразу почув, як позаду мене клацнув замок, рипнули двері. Я завмер, волосся на потилиці заворушилося. З якої б нагоди мав так лякатися цього звуку, якщо цілих п’ять хвилин я чекав на нього? Як би там не було, я обернувся й побачив, що вона стоїть біля дверей, прочиняючи їх до себе, ще не встигла відпустити ручку.
Вона була гарною жінкою, енергійною, зі сторожким поглядом, але, поза сумнівом, не тією музою, що надихала малюнки й картини Роберта у «Ґолденґров». Чомусь вона нагадала мені морське узбережжя: волосся пісочного кольору, біла-біла шкіра, посипана ластовинням, яке зазвичай вицвітає з віком, а сині, мов океан, очі дивилися на мене з підозрою. На мить я закляк на сходах, а тоді схопився й прожогом кинувся до неї. Опинившись поруч, я збагнув, що вона маленька на зріст, тендітна, мені до плеча, отже, Роберту Оліверу — до грудної кістки. Вона прочинила двері трошки ширше й відступила вбік.
— Ви доктор Марлоу? — запитала вона.
— Так. А ви місіс Олівер?
Вона спокійно потисла руку, яку я їй простяг. Рука в неї була маленька, як і вся вона, тому я очікував, що потиск буде слабким, мов у дитини, але пальці її виявилися дуже сильними. Нехай вона й скидалася виглядом на дівчинку, але то була сильна дівчинка, ще й з характером.
— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.
Обернулась і пішла в дім, а слідом і я увійшов до вітальні, яку вже бачив крізь віконце. Відчуття було таке, немов вийшов на сцену — ні, скоріше таке, немов я дивлюсь п’єсу, завісу вже піднято, а я сиджу серед глядачів у залі, тобто встиг уже роздивитись декорації, поки актори ще тільки починали. У будинку панувала цілковита тиша. Підійшовши ближче до книжок, я роздивився — то були переважно романи, написані за останні два століття, дещо з поезії, кілька історичних праць.
Місіс Олівер йшла на кілька кроків попереду. Одягнена вона була в сині джинси й сірувато-синій гольф, який вигідно облягав її фігуру: гадаю, вона не забувала, якого кольору в неї очі. Тіло виглядало гнучким — не так спортивним, як просто граціозним від природи, немовби в рухах воно набирало своєї форми. В ході цієї жінки відчувалась рішучість; вона тримала себе так, аби жодним жестом не викликати навіть натяку на жалість. Рукою вказала мені місце на канапі, а сама сіла на іншу, навпроти мене.
У цьому місці вітальня робила поворот, і звідси я побачив великі, від підлоги до стелі, вікна, крізь які відкривався вид на широкий лужок з буковими деревами, велетенським гостролистом і вкритими пишним цвітом кизиловими деревами. З під’їзної алеї цей лужок не видався мені таким великим, але її садиба, вся вкрита зеленню, оточена високими деревами, за розміром була удвічі з гаком більше звичайних ділянок. Цим видом колись насолоджувався Роберт Олівер. Я поставив валізку на підлогу біля канапи й спробував опанувати себе.
Дивлячись на місіс Олівер у протилежному кінці кімнати, я зрозумів, що вона вже цілком себе опанувала; зчеплені руки лежали на колінах. Взута була в схожі на дитячі кеди, які колись, цілком можливо, мали темно-синій колір. Волосся в неї було густе, пряме, підрізане на рівні плечей з якоюсь первісною вишуканістю; воно сяяло стількома відтінками лев’ячої гриви, пшеничного колосся й золотого листя, що мені дуже важко було б передати це фарбами на портреті, якби я його малював. На обличчі, по-справжньому красивому, майже не було косметики — так, трохи блідої помади, і ще на диво вміло підведені очі. Жінка не посміхалася, вона пильно придивлялася до мене, перш ніж розпочати бесіду.
— Вибачте, що вам довелось чекати, — нарешті промовила вона. — Я ледь не передумала. — Вона не вибачалася за свої вагання й не збиралася нічого пояснювати.
— Я не докоряю вам за це. — Одну мить я міркував щодо чемнішої форми, але зараз перебільшена чемність здалась мені недоречною.
— Так, — вона просто констатувала факт.
— Дякую, що ви погодились на зустріч, місіс Олівер. До речі, ось моя візитна картка. — Я простяг їй картку й відчув, що поводжуся занадто офіційно. Вона опустила очі.
— Може, вип’єте філіжанку кави або чаю?
Я розмірковував: може, відмовитись? Але у цій затишній кімнаті, в атмосфері Півдня, краще було погодитись.
— Дуже вдячний. Якщо ви вже зварили каву, то охоче вип’ю.
Вона підвелась і з тією ж скромною грацією вийшла з кімнати.
Кухня була зовсім поруч: я чув, як дзенькають тарілки, як стукотять шухляди столу, — а сам, поки не було господині, пильніше озирнув кімнату. Серед усіх тих ламп на підставках з розмальованої квіточками порцеляни не залишилося жодної ознаки того, що колись тут мешкав Роберт Олівер — хіба що книжки могли належати йому. Жодної ганчірки, якими витирають олійні фарби, жодного полотна новомодних пейзажистів. Усе мистецтво на стінах складалося з однієї побляклої вишивки, напевно, сімейної реліквії, та двох стареньких акварелей, які зображували ринок у Франції — а може, в Італії. Зрозуміло, тут не висіли яскраві портрети пані з чорними кучерями, взагалі жодної роботи Роберта Олівера або будь-якого іншого сучасного художника. Можливо, вітальня ніколи й не була його територією: зазвичай, це володіння дружини. А можливо, вона навмисно знищила все, що нагадувало про нього.
Місіс Олівер повернулася з дерев’яною тацею, на якій стояли дві філіжанки кави. Порцеляна була прикрашена тонким візерунком, що зображував ягоди ожини. На таці ще лежали мініатюрні срібні ложечки й стояли глечик з вершками та цукерничка, теж срібні. Поряд з її синіми джинсами й вицвілими кедами все це виглядало дуже вишуканим. Тепер я помітив на ній золотий гарнітур з кольє й сережок, прикрашений синіми самоцвітами — сапфірами або турмалінами. Вона поставила тацю на стіл біля мене, подала мені мою каву, а другу філіжанку понесла до свого місця й сіла, не розливши ні краплі. Кава була гарна, я відразу зігрівся після холоду на ґанку. Жінка мовчки дивилась на мене, так що я вже було почав запитувати себе, а чи не виявиться дружина такою ж неговіркою, як і її чоловік?
— Місіс Олівер, — почав я, намагаючись говорити невимушено. — Я розумію, що вам це може бути важко, тому хочу, щоб ви зрозуміли: я в жодному випадку не наполягатиму на вашій відвертості. Ваш чоловік виявився дуже нелегким пацієнтом, і я стурбований його станом — про це я вже казав вам по телефону.
— Колишній чоловік, — виправила вона мене, але я вчув у її тоні нотки гумору, легесенький натяк на те, що вона кепкує з мене, а може, із себе. Вона немов казала: «Я теж можу розмовляти з вами твердо». Я ще жодного разу не бачив, як вона посміхається, й не побачив цього тепер.
— Ви повинні зрозуміти: будь-якої безпосередньої загрози для життя й здоров’я Роберта не існує. Він нікому не намагався зашкодити: ні іншим, ні собі, — після того, що сталося в музеї.
Вона мовчки кивнула.
— Насправді він здебільшого виглядає цілком спокійним, але в нього трапляються напади люті та збудження. Втім, це збудження не виявляється у словах. Я збираюсь тримати його в нас, допоки сам не пересвідчуся, що він ні для кого не становить загрози й здатен сам про себе подбати. У телефонній розмові я вже згадував, що головна для лікаря проблема полягає в тому, що він не хоче розмовляти.
І вона не промовила на це ані слова.
— Я маю на увазі, що він взагалі не розмовляє. — Подумки я згадав, що одного разу він-таки заговорив до мене, саме щоб повідомити: мені дозволено бесідувати з жінкою, яка зараз сидить навпроти мене.
Її брови піднялися над філіжанкою кави — вона зробила ковточок. Брови були пісочного кольору, але темнішого, ніж волосся, й наведені стрілкою, наче їх малював… Я силкувався збагнути, манеру кого з портретистів мені це нагадує, та якого розміру пензель я сам узяв би, якби писав її портрет. Над чистим високим лобом блищала хвиля густого волосся.
— Він що, жодного разу з вами не заговорив?
— Тільки у перший день, — зізнався я. — Він підтвердив те, що накоїв у музеї, а потім додав, що я можу про нього розпитувати кого забажаю. — Я вирішив не розповідати — принаймні, одразу, — що він згадував якусь Мері, котру я можу розпитувати. Я сподівався, що місіс Олівер згодом сама мені розповість, хто ж це — можливо, навіть натискати на неї не треба буде. — Але з того часу він замовк. Упевнений, що ви прекрасно розумієте: неможливо довідатися, що саме його бентежить, якщо він не хоче розмовляти. Іншого способу виявити це лікар просто не має. І тільки шляхом бесіди з ним ми здатні з’ясувати, під впливом яких обставин його стан погіршується.