— Свята правда, — підтвердила Маріс.
— Тоді нам слід зробити дві речі, — оголосила Вельма. — По-перше, натопити піч до білого жару. По-друге… — Її погляд ковзнув по нерухомій копистці в руці Маріс. — Ми повинні вимішувати тісто, аж поки воно стане пухке, наче піна. — Її очі прищулились. — Воно вже стало, як піна? — запитала трольчиха.
Маріс зазирнула в миску. Тісто розмазалося по стінках.
— Ще не зовсім, — трохи засоромлено відповіла дівчина.
— О, вимішуй, дитино! Вимішуй! — наказала Вельма. — А я тим часом кину оком на лісові яблука.
Маріс кивнула головою, обхопила миску рукою і заходилася щосили повертати кописткою в масній суміші. З самого малку з-поміж усіх тістечок, печив та іншої печеної смакоти, яку вони випікали у парі з Вельмою, найбільше їй подобалися духмяні ячні коржі. Вони були смачні й так, а з традиційною для Окострільної ночі начинкою з лісових яблук, викачаних у меді й покритих вершками, видавалися просто неперевершені. Власне, то Маріс запропонувала напекти трохи коржів для Квінта. А тепер, відчуваючи, як їй болить права рука і терпне ліва, вона вже починала каятися у своєму пориві великодушності.
— Ну, як там у вас із юним нащадком капітана небесних піратів? — поцікавилась Вельма, ворушачи в горщику тушковані лісові яблука.
Маріс здригнулася. Ось уже вкотре вона запитувала себе, чи її стара нянька не читає часом чужих думок. І якби її обличчя не пашіло вогнем від жару, вона зашарілася б від збентеження.
— У нас усе гаразд, — відказала дівчина.
— Я б сказала, краще не буває, — поправила Вельма. — Бо з якого б то дива ми готували для нього духмяні Окострільні коржі?
Маріс іще з більшим запалом заходилася місити тісто. Бризки липкої маси ляпали на неї, на стіл, на підлогу.
— Здається, я тобі вже сказала, — знизала вона плечима, — у нас усе гаразд.
— А хіба ти не сказала, ніби він тобі видається… — Вельма знову опустила накривку на запінений горщик, — …трохи загрубим і зарізким.
— Ну, видається, — шморгнула носом Маріс.
— Хм-м-м, — задумливо протягла Вельма. — А твій батько начебто високої про нього думки, — додала вона.
Маріс закопилила губи.
— Та невже? — здивувалась вона і заходилася місити тісто так несамовито, що добрячий його кавал ляпнув їй просто межи очі. — Ой! — скрикнула дівчина, миска вислизнула їй з руки і брязнула об долівку, наробивши чималого грюку.
— НІ! — закричала Маріс і залилася слізьми. — Ні, нянечко, — ридаючи, проказала дівчина. — Я така безпорадна! Така недотепа! Що не зроблю — усе не так!
— Маріс, яблучко моє солоденьке, — втішала її Вельма, заклопотано морщачи обличчя. Відтак підійшла до дівчини, обійняла її за стан, і міцно, але лагідно пригорнула до себе. — Ну-ну, — шепотіла вона, втираючи обличчя Маріс фартухом. — Не варто так побиватися. Це жменька тіста, тільки й того.
— Але я все зіпсувала, — не вгавала Маріс. Пекучі сльози струменіли по її щоках. — Нам доведеться починати все спочатку. Знову добирати снігунові яйця, просівати ячмінне борошно, молоти присмаки…
Вельма відхилилася від дівчини і глянула на долівку.
— Ні, — проголосила вона, похитавши головою, — не доведеться. Диви!
На свій подив, Маріс побачила, що миска, зроблена з твердого, мов залізо, дерева, впала сподом донизу. Жодної крапельки тіста — яке вже було легке, як піна — не розбризкалося. Вона підібрала миску, поставила її на стіл і втерла очі.
— Ось бачиш, — усміхнулась Вельма, беручи Маріс за обидві руки, — справи йдуть куди краще, ніж здавалося спершу.
Маріс здригнулася. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Ці слова громом озивалися у неї в голові. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Вона випручала руки.
— Ні, не краще, — гірко промовила дівчина. — Гірше! Йдуть так, що гірше не буває!
— Як? Чому? — розгубилася Вельма. — Сили небесні, що ти городиш, дитино? Що саме йде гірше?
— Усе! — зойкнула Маріс. — Цебто, я так стараюся… — Вона захлипала. — Стараюся з усієї сили. Та батько мене, здається, навіть не помічає. Хоч би що я робила. Я знаю, він тут не винний. Він… він стільки часу присвячує своїй Великій справі, але… О Вельмо, далебі, я так за нього переживаю. Здається, він забув, що таке сон…
Трольчиха співчутливо кивнула головою. Ніхто не знав краще за неї, як у юної панночки болить серце за свого батька.
— А потім з’являється він. Він! Отой самовпевнений син небесного пірата, нікчемний усевіда — Квінт!
— Але ж ти казала, ніби ти з ним ладнаєш, — відповіла Вельма, погладжуючи дівчину по руці.
— Так, — відповіла Маріс, — але тепер у батька ще менше часу для мене. Тільки й чуєш: «Квінте, чи не зробив би ти оцього? Квінте, чи не зробив би ти отого?» — вона відвернулась. Так наче він волів би мати сина, а не дочку…
— Годі, Маріс, — урвала Вельма. І похитала головою. — Перестань дутися! Я не хочу сказати, ніби робота не поглинає у Найвищого Академіка забагато часу. Бо таки поглинає. Та хіба це означає, ніби він любить тебе бодай на крихту менше? Робота — це робота, сім’я — це сім’я, а…
— А Квінт — і те і те, — перебила дівчина. — Робота і сім’я.
— Ні, — не погодилася Вельма.
— Так, — не здавалася Маріс. — Батько втаємничує його геть у все. Посилає в якихось справах, дає завдання… — Вона підвела сердитий погляд. — Він ніколи не давав мені жодних завдань!
— Батько взяв його за учня, — лагідно пояснила Вельма. — А учні те все й роблять.
— А що він казав отоді Вітроногому Шакалові? — не вгавала Маріс, ковтаючи сльози. — «Поки Квінт лишатиметься тут, він буде мені як рідний син». Його рідний син! Ти розумієш? Робота і сім’я. Він — і те і те! А я? Куди поділась я?!!
— Маріс, золотко моє, — сказала Вельма, — послухай стару Вельму і згодься, що ти трохи ревнуєш.
— Ревную? — вибухнула Маріс. — Не сміши людей! Ревную до цього неотеси? — Я не ревную, я… я… — Її спідня губа засіпалась. — Я самітна, — озвалася вона нарешті непевним, кволим голосом.
— О, Маріс, — прошепотіла Вельма, скрушно хитаючи головою.
— І я нічого тут не вдію, — випалила дівчина. — Я просто відчуваю це — і край…
— «Твої відчуття — це твої відчуття», — так кажемо ми, лісові тролі. — Вельма поплескала Маріс по плечі. — І коли ти знаєш, що відчуваєш, — це вже перший крок до того, щоб змінити відчуття, — сказала вона. — Якщо ти справді цього хочеш.
Маріс стенула плечима. Вона ще не оговталася після сліз.