— «Небесні»! — радісно скрикнув Квінт. — Ось що було сказано! Я… — Вузька «гілка» задриготіла й увігнулася, хлопець застогнав од нападу раптової нудоти і корчовито обійняв брус, припавши щокою до деревини. Поступово хилитання вщухло. Квінт роззирнувся довкола. Поглянув угору. Далі вниз. — Дякувати Небові, обійшлося! — прошепотів хлопець.
У сріблястому світлі Квінт побачив, що залишатися на «дереві» далі вже не було жодної потреби. Він опинився високо вгорі, в добре провітрюваному, вільному від шкідників середовищі, — з п’янким від соснової живиці повітрям, — де висіли берестяні сувої. Тут, де працювали старожитні бібліотекарі, ще збереглися щаблі, а з линв звисали кошики, призначені сполучати між собою дерева і відкривати доступ до сувоїв, які він бачив знизу.
Полегшено зітхнувши, Квінт ледь відсунувся назад і опустився у найближчий кошик. З линви, на якій він висів, знялася хмаринка пилу і замерехтіла в місячному сяйві.
Тягнучи за напрямну линву, Квінт посував кошика усе далі й далі вздовж неї, оглядаючи дорогою кожен схожий на гілку відросток, а також, принагідно, кожен берестяний сувій. Та що далі він посувався і що більше бачив, то дужче його інтригували ті вчені-землезнавці, які не тільки розробили таку мудровану систему класифікації, а й почувалися в ній як риба у воді. Пошуки тривали, аж поки Квінт радісним криком сповістив лунку порожнечу про жадану знахідку.
— «Легендарні», — прочитав він, — і «небесні». Хлопець підвів голову і побачив — достоту, як пояснював професор, — що під розсохою двох галузок сиротів висячий сувій. — Так ось ти де! — мимохіть усміхнувся Квінт.
Провівши стільки часу в пошуках, він, зрештою, знайшов те, за чим шукав. Квінт шарпнув за линву, підтягуючи кошика вперед. Той сіпнувся, але з місця не зрушив. Квінт знову смикнув за линву, цим разом дужче — марно. Потяг ще раз. Знову марно.
— А бодай тобі! — пробурмотів хлопець, не зводячи погляду з сувою, який висів у нього під самим носом і наче дражнився. — Може, якби спробувати дотягтися…
Він видряпався на край кошика і, тримаючись за напрямну линву, сягнув уперед. Але до сувою було ще далеченько. А внизу під ним зяяло глибоке провалля. Вершок за вершком, пересуваючи по линві тремтячі руки, Квінт тягнувся усе далі й далі. Ось-ось його пучки діткнуться сувою. Нарешті вони ковзнули по його краю, і сувій закрутився в повітрі.
— Ну, ще трохи, — муркнув хлопець.
Сувій і досі крутився, але так сповільна, аж Квінт розізлився. Він увесь подався вперед і завмер, чекаючи, поки той повернеться так, що стане досяжний. Його очі були вирячені, руки трусилися, а сухожилля на шиї понапиналися. Коли сувій наблизився, Квінт рвонувся вперед. Його пальці обхопили шкіряний циліндр. Він його таки запопав! Берестяний сувій у нього в жмені!
— Хух! — відвів подих Квінт і обережно, не відпускаючи линви, повернувся в кошик. — Це пропаще місце. Не місце, а…
Зненацька за його спиною пролунав різкий звук — ніби щось рвалося. Крутнувшись, Квінт побачив, як вузол линви, застряглий у блокові, рвався просто на очах — волоконце за волоконцем. За лічені секунди нитки розкошлалися, наче головка деревного реп’яха. Квінтові радощі змінилися розпачем.
— О, тільки не це, — простогнав він, чуючи, як надсадно стугонить його серце. — Ні! — Запхавши сувій за пазуху, Квінт учепився за линву та стінку кошика. Розірвалися останні волоконця. — Ґвалт! Рятуйте! — заверещав він, коли кошик шугонув униз.
Кошик із хлопцем падав усе нижче й нижче — б’ючись об балки, зриваючи в’язки сувоїв і розкидаючи їх урізнобіч. Той увесь час Квінтом так підкидало і крутило, що врешті стінка кошика випорснула йому з рук і він випав зсередини.
Униз! Він загув униз — назустріч певній загибелі… коли раптом, узявшись невідь-звідки, його спіймала за плесно чиясь рука.
— Тримайся! — просто у вухо прошипів чийсь голос.
Квінт спробував повернути голову, щоб побачити свого рятівника. Усе відбулося надто швидко. Він ще встиг почути якийсь сухий тріск і густий вільготний запах, схожий на дух прілого листя.
Із переляку Квінт замружився. На мить йому здалося, ніби він знову на борту «Приборкувача ураганів», яким жбурляє велика буря. Потім, кудись бухнувши, він відчув під ногами щось тверде, а коли поглянув униз, то виявилося, що він на висотній повітряній платформі одного з «дерев».
Але хто закинув його сюди?
Зіп’явшись на ноги, Квінт понишпорив очима між деревами-колонами, сподіваючись побачити того, хто зупинив його падіння. Ніде ні душі.
Квінт нахмурився.
— Ти врятував мені життя, — пробуркотів він і, погладивши рукою згорнутий сувій, надійно схований у нього за пазухою, всміхнувся. — Я міг би уже вбитися сто разів.
Квінт знав, що забарився, хоч уявлення не мав, скільки тривали його пошуки. Коли він ступив на поріг Палацу тіней, рожево-червона лінія обрію вже звістувала початок нового дня.
Він повернув величезну мідяну клямку і штовхнув важкі вхідні двері. Кругла зала відлунила жалібний скрип. Хлопець зайшов усередину.
— Де ти пропадав? — запитав чийсь голос. Квінт обернувся і побачив Маріс, яка, взявши руки в боки, стояла посередині вхідного вестибюлю.
— Я… я ходив виконувати одне доручення, — відповів хлопець, — для твого батька. — Він сягнув за пазуху і вийняв сувій. — Батько просив принести йому оце. — Квінт ступив крок уперед. — Я повинен негайно передати.
— О, ні, не повинен, — заперечила Маріс. — Ти ж бачив, який він стомлений.
— Але…
— Він знову працював цілісіньку ніч, — сказала дівчина з притиском. — І зараз його в жодному разі не можна турбувати.
— Але ж, Маріс! — не вгавав Квінт. Далебі, він її не розумів. Осоружний він їй абощо? Хоч би що він зробив, — усе не те, принаймні, так подеколи йому здавалося.
— Можеш віддати мені, — нетерпляче сказала дівчина і простягла руку. — Батько прокинеться — і я йому вручу.
Квінт неохоче скорився.
— Дякую, — бришкливо сказала Маріс. — А тепер піди вмийся і перевдягнись. Не являтися ж тобі в клас у такому вигляді. Нестуляйгуба як розсатаніє — буде нам непереливки, і моєму батькові, й мені.
— Клас? Нестуляйгуба? — спантеличено перепитав Квінт. — Котра зараз година?
Ту ж мить дзиґарі на ратушній вежі вибили три чверті.
— За чверть шоста, — відповіла Маріс. — До початку лекцій залишилося п’ятнадцять хвилин!
На кухні можна було задихнутися від паркої жароти. Повітря над розпеченою плитою хвилювало, наче вода, а під високою склепінчастою стелею клубочилися цілі хмари густої пари. Та ба, Вельмі й цього було замало.
— Піддай-но жару, — пихтіла вона, безнастанно помпуючи пічні міхи — спочатку однією ногою, потім другою. Один-два, один-два. У рурах сичало стиснуте повітря. Ревіло полум’я.
Маріс відкинула пасмо зі спітнілого чола і звела голову. Цілий ранок вона тремтіла з холоду у відкритому для всіх протягів класі Нестуляйгуби, чи ж випадало тепер ремствувати на густий жар, яким пашіло від палахкої печі?
— Вона що, справді має бути така гаряча? — запитала дівчина.
— Якщо ми… хочемо, щоб наші запашні коржики були ячні… а не камінні, — засапано відповіла Вельма. — Що полум’я жаркіше…
— … то тісто пишніше, — закінчила за неї Маріс і засміялася. Вона вже тисячу разів чула ці слова у «коржикові» дні. То була одна з численних приповідок лісових тролів, які Вельма винесла з Темнолісу і які поколіннями переказувалося з уст в уста. Трольчиха почула їх від своєї матері, та — від своєї, а та — від своєї… А тепер бездітна Вельма ділилася своїми скарбами з Маріс.
Вельма озирнулась і побачила, що юна панночка сидить на своєму табуреті за круглим столом з усмішкою від вуха до вуха. Трольчиха підтикала фартух.
— Ти вже вибачай, — сказала Вельма, — мені здавалося, ніби тобі подобаються коржі, хрусткі зверху і пухкі всередині.