— Тоді розкажіть мені конкретно, як шукати вашого сувою, — запропонував Квінт. — І чимшвидше.
— Тобі доведеться діяти за принципом «сходження від супротивного», — заходився пояснювати професор. — Біля першої розсохи тобі доведеться вибирати між «птахами» та «не-птахами». Звертай до «не-птахів». Біля другої будуть «рептилії» та «не-рептилії». Вибирай «не-рептилії». Біля третьої розсохи — «ссавці» та «не-ссавці».
— І я виберу «не-ссавців», — підпрягся Квінт.
— Авжеж, — кивнув головою Лініус. — І так увесь час, поки буде вибір. Далі — трохи складніше. Та й гілля повужчає, тож скористайся хідниками та підвісними кошиками там, де вони є. Тобі треба буде знайти дві «галузки», одну — з позначкою «міфічні»…
— «Міфічні», — повторив Квінт.
— А другу — з позначкою «летючі».
Квінт кивнув головою.
— Отам, де вони сходяться, і має висіти сувій, який ти мені принесеш. — Він гучно перевів подих. — Ну як, прояснилося?
— Здається, — відповів Квінт. — «Повітряні істоти». «Не-…», «не-…», «не-…», аж поки всі закінчаться. А потім — «міфічні» та «летючі».
— Молодець! — похвалив Лініус. — Ти кмітливий парубійко. Лишається сподіватися, що й на ділі ти виявишся таланистим шукачем.
— Можете на мене покластися, — запевнив Квінт.
— Сподіваюся, — похмуро кинув професор. — Як я вже казав раніше, Квінте, ти не маєш права схибити. Тож ні на хвильку не забувай про поставлене перед собою завдання і менше лови ґав. — Він обернувся і взяв патерицю. — А тепер іди, хлопче. І хай Небо придасть ходи тобі в ноги! — Він зітхнув. — А я мушу йти і заопікуватися своїми блаженними вченими.
Квінт, якому голова йшла обертом від Щипових вказівок та професорових настанов, вийшов із Палацу тіней. І як завжди, коли хлопець опинявся на вулиці пополудні, його вразило, що день уже хилиться до вечора, а надворі ще так ясно. У Палаці тіней, обступленому високими будівлями, денне світло скидалося на сутінки, а найпогідніший день видавався похмурим. Вийшовши з вузького завулка на широченний центральний майдан, що напроти Головного віадука, Квінт мусив затулитися долонею від сліпучого сонця.
— А тепер куди? — пробуркотів він собі під ніс і з маху відповів сам собі Щиповими словами: — До південного боку Віадукових сходів.
Тиждень тому якраз це і спантеличило б його: хлопцеві пригадалось, як сміялася з нього Маріс, коли він, певний, що рушає до Західної пристані, почухрав у прямо протилежний бік. А все через те, що сторони світу в Санктафраксі позначено ще перед тим, як летюча брила знялася в повітря. Тож нині, коли велетенська скеля висіла в повітрі й вічно крутилася, так званий «південний» бік міг бути де завгодно. Та тільки не цього разу. Нещодавно Квінт довідався, що висока Піднебесна обсерваторія містилася з південного боку Головного віадука, — от він і подався туди, йдучи вздовж його Західних сходів.
За тиждень свого перебування у Санктафраксі Квінт зібрав чимало відомостей про величезне летюче місто. Навчальний день починався тут о шостій ранку, вкрай незручній для хлопця годині, зате закінчувався о першій, себто друга половина дня вся належала йому. Кожну днину він присвячував прогулянкам по місту, ознайомленню з різними школами, коледжами та факультетами, призвичаюючись до вулиць і доріжок, до міських мостів та причалів — великих і малих. Проте найбільше його вабили Віадукові сходи.
Сам Головний віадук був величною спорудою, головною магістральною артерією, яка сполучала Піднебесну обсерваторію з Ратушею. Оздоблений десь двома сотнями вишикуваних обабіч веж дрібніших навчальних факультетів — від бересточитального до місяцехвалебного, — він стояв на двадцяти чотирьох могутніх колонах. До просвітів між їхніми підніжжями можна було піднятися Віадуковими сходами, одні — утворювали східний бік, другі — західний.
Спочатку Квінт мало зважав на вчених, які, порозбивавшись на громадки, тинялися східцями. Та з часом став примічати, що одні й ті самі люди в одних і тих самих місцях роблять одні й ті самі речі й почав прислухатися до їхніх розмов.
Наприклад, дванадцятий сектор Західних сходів був тим місцем, де молодші учні, криючись та ховаючись, обмінювалися екзаменаційними квитками і перемивали кісточки своїй професурі, а натомість вісімнадцятий був ареною красномовності, де академіки прилюдно розвінчували і таврували своїх супротивників, нерідко збираючи немалий гурт слухачів. Тим часом із протилежного боку Східних сходів у вісімнадцятому секторі, можна було подивитися бої повзунів чи стати учасником заборонених азартних ігор…
Одначе, того пам’ятного дня, заполонений нагальними настановами Найвищого Академіка, які ще й досі бриніли у вухах, Квінт не вештався дурно Віадуковими сходами, хоча вони його й вабили. Без жодної зупинки здолав він один по одному сходові марші, де вирувало життя, обійшов цоколь Піднебесної обсерваторії і зупинився як укопаний. Щелепа йому відвисла.
«Як, ради Неба, я міг не помітити цього?» — дивувався Квінт, уп’явшись очима в величезну дерев’яну споруду перед собою. Він зауважив невибагливий стиль будови: невисока кругова стіна, увінчана, мов велетенським парасолем, високою жолобчастою крівлею і оздоблена нехитрою оглядовою вежею. На відміну від своїх височенних, показних сусідів, які з усіх поглядів затьмарювали старожитню бібліотеку, її взагалі не було видно.
Квінт перейшов тіняву площу і розчинився у ще густішій тіні під неосяжним дахом. Ніхто не бачив, як він обходив кругляву стіну і випадково натрапив на потаємні двері. І ніхто не бачив, як він прослизнув усередину.
— Оце так-так! — ахнув хлопець.
Якщо зовні Велика бібліотека лише дивувала Квінта, то зайшовши всередину, хлопець узагалі втратив дар мови. Її приміщення було величезне, але безлюдне. У ньому панували прохолода і тиша. У повітрі витали ледь чутний запах соснової живиці та лиховісний присмак листяної плісняви. Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати.
Ті «дерева», які описував Лініус, були масивними вертикальними дерев’яними колонами, вкопаними у втоптану земляну долівку, з рядами поперечних кілків обабіч, що правили за щаблі для рук і ніг; «гілки» ж виявилися складною системою перекриттів та поперечок, розташованою на чималій відстані від землі. До опор на різній висоті кріпилися платформи та помости, а драбини та линви з підвісними кошиками з’єднували дерева між собою. Самі ж берестяні сувої звисали на дротах із «гілок». Одні висіли окремо, наче листки, інші — в’язками, штук по п’ятдесят, у великих касетах. Деякі з них зовсім обсипавшись, надавали долівці вигляду, що викликав ув уяві образ осіннього Темнолісу.
Квінт присів навпочіпки, сягнув до клаптика сувою і обережно розгорнув його долі. Ту ж мить йому здалося, ніби по долівці ковзнуло кілька блискучих цят — незрозуміло, предметів чи істот. Та коли він роззирнувся довкіл, то нічого не побачив.
Він знову повернувся до сувою, провів рукою по його цупкій пергаменовій поверхні й приглянувся уважніше. Текст — старанно виведений дрібним розгонистим письмом і супроводжуваний ескізами та мапами з доданими до них коментарями — розповідав про блукай-бурмил, чи, радше, про блідий ситиловий мох, що росте в їхній густій шерсті, надаючи цим вайлуватим велетам Темнолісу притаманного їм зеленкавого відтінку. Для Квінта то була просто приголомшлива новина.
— І це лише клапоть одного-однісінького сувою, — зачудовано пробуркотав Квінт. — Одного з незліченних тисяч, — додав він, глипаючи вгору на висячі в’язки. — Бездонна скарбниця знань! Що за фантастичне місце — оця Велика бібліотека! — він звівся на ноги. — Одначе, не варто втрачати розуму, — різко присадив він себе. — Найперше треба знайти потрібний професорові сувій і якнайборше занести йому.
Проте Квінт швидко переконався, що зробити це набагато легше на словах, аніж на ділі. Мало того, що належало перевірити понад сто дерев-колон, так ще й написи, які вказували, де яке дерево стоїть, було зроблено таким закрутистим письмом, що Квінт ледве міг у них дібрати глузду.
— «Жес-ти спіл-ку… Жести спілкування», — читав він, водячи пальцем по незвичних літерах. Далі перейшов до другої колони. — «Ха»… ні, «Хи… Хижі ро… Хижі рослини». — Від другої — до третьої. Відтак — до четвертої. Поступово розбирати літери стало легше. «А» було, наче «Л», «Г» — наче «Т», «Р» — наче «Ф». Він дедалі швидше переходив від одного дерева-колони до іншого, методично шукаючи потрібної галузі знань.
Але мірою того, як спливав час — півгодини, година, друга, — Квінт дедалі більше бентежився і шукав дедалі гарячковіше. А що, як він примудрився поминути те, на чому йому так залежало? Що, як не знайде його до заходу сонця? Навряд, щоб у бібліотеці збереглося освітлення.
Знов і знов у голові йому дзвоном гучали фатальні професорові слова: «Ти не маєш права схибити!» А що, коли він уже схибив?
— Не панікуй, — наказав собі Квінт. — Сувій тут. І я його знайду.
Залишилося перевірити ще з десяток колон. Квінт перебігав від однієї до іншої, читаючи бирки, проте, як він того й побоювався, на жодній із них не значилося «Повітряні істоти». Якщо хлопець не помилився в розрахунках, то вже мав би повернутися туди, звідки починав.
Він схилився над черговою биркою.
— Ну, звісно, це вже було, — буркнув Квінт собі під ніс. — «Жести спілкування»… А втім… Хвильку! — Він подався вперед і приглянувся пильніше. — Очам своїм не вірю! — вигукнув Квінт. — Ось воно! «Повітряні істоти»! Нарешті. І подумати тільки, цю колону я оглядав найпершу!
Картаючи себе за помилку і невимовно радіючи, що зрештою таки знайшовся потрібний стовбур-колона, Квінт негайно ж подерся щаблями вгору. Він був спритний, мав чіпкі пальці й анітрохи не боявся висоти. Попечена рука вже майже загоїлась і не заважала спинатися, а після років, проведених на кораблі повітряних піратів, де постійно доводилося лазити по щоглах і вічно лагодити повітряні снасті, це сходження аніскілечки не видавалося йому важким. Невдовзі Квінт досяг першої розсохи.
— «Птахи. Не-птахи», — прочитав він слова, вирізьблені на дереві знайомою квітчастою в’яззю.
Як його й напучували, він обрав «не-птахи» і поліз далі. Відтепер він уже не спинався простопадно вгору: щаблі закінчились, і йому доводилося ступати страх обережно, аби не зірватися донизу, то більше, що й світло вже починало тьмяніти.
Зі зростанням висоти «сходження від протилежного», як висловився професор, вибір обертався справжнім безглуздям. Спочатку Квінтові не доводилося довго сушити собі над ним голову, він просто вибирав напрям, де стояло «не», та збігло небагато часу, і йому вже треба було чітко з’ясувати, яке саме повітряне створіння він шукає. «Фатальні» — «Не-фатальні». «Певні» — «Непевні». «Нормальні» — «Не-нормальні».
— Непевні й ненормальні, — заклопотано буркотів Квінт, дивуючись, нащо професорові здалися відомості про істоту з такою немилозвучною назвою. Може, він завів її? Або хоче завести? Зрештою, що воно за один — цей професор? Але ті всі запитання видавалися неістотними, коли треба було вибирати між «щось» та «не-щось».
Проблукавши навпомацки хвилин з десять у сутінках, що дедалі гусли під склепінням, і не намацавши на корі жодних вирізьблених написів, Квінт не на жарт розхвилювався. Він стояв на вузькій, майже поземній гілці далеко, страх далеко від бібліотечної долівки. Попри весь свій природжений сприт, хлопець почувався вельми пригніченим. Від найменшого поруху гілка зловісно погойдувалась. Якщо вона вломиться, хлопець жухне в темряву — і вб’ється. Тож він відчайдушно намагався зберегти самовладу.
— Ти мусиш довести до кінця «сходження від супротивного», — буркнув він собі під ніс. І обачно роззирнувся. У довколишній темряві можна було постерегти лиш обриси висячих берестяних сувоїв. Одні висіли одинцем, інші — в’язками. Щоб відшукати отой особливий, потрібний професорові… «Знайди дві галузки», — сказав Лініус. Та як їх розпізнати? «Легендарні» і… і… і що? Голова йшла обертом. Ноги затремтіли. Стільки пройти — і лише для того, щоб тепер сісти маком? І все ж, хоч як він напружував пам’ять, нічого не пригадувалося…
— Прокляття! — пробубонів він і, хоч голос його лунав притишено, луна ще довго кружляла по круглому приміщенню, оскверняючи мертву бібліотечну тишу, аж поки завмерла остаточно. Ту ж мить із-за хмар визирнула повня та й давай світити у вікна схожої на корону вежі акурат над Квінтовою головою. Сяйво — пречудове сріблясте сяйво — залило Велику бібліотеку.