— «Маю ще одну раду для тебе, княже, тільки не знаю, як приймеш її».
— «Кожду твою раду приймаю радо, воєводо», відповів молодий Ярослав, котрому зробилося приємно на думку, що старий воєвода числиться з ним уже майже так само, як з його покійним батьком.
— «Моя рада така, щоб до київського посольства вжити також старого міщанина Рака».
Князь широко розкрив очі.
— «Адже се тайний провідник противного мому батькови міщанства!» сказав.
— «Якраз для того добре було-б синови, ужити його до важного діла й тим позискати».
— «Тим його не позискаємо. Впрочім він не згодиться їхати до Київа».
— «Як не позискаємо, то бодай ослабимо його ворожнечу. Але невиключена річ, що він згодиться їхати: він має в Київі свої склади й тому буде на руку, переїхатися там на княжий кошт. Я сам піду до нього в тій справі, може ще з ігуменом. Тоді мабуть не відмовить».
— «Можеш спробувати».
Від хвилі сеї розмови князя з воєводою війна почала розпускати щораз ширші круги. Воєвода взяв у свої досвідчені руки військові справи, а князь своїм гнучким умом взявся дальше виплітати помотану сіть дипльоматичних заходів.
Наперед взявся до зорганізування посольства до Византії, яке найскорше мало відійти.
Мирослав Крушина вийшов одушевлений з кімнати князя й землі не доступаючи, поспішив до дому. Був такий веселий, якби на ново на світ народився. В його мозку шибали думки веселі як сонішне промінне, одна красша від другої: побачить вічно блакитне небо полудня й море, якого ніколи не бачив і передовсім — Визан-тію, ту Византію, що через ряд століть була мрією всіх князів і вис-щих верств українського народу. Византія мала для нього ще одно, зовсім особисте значіннє: там спочивали тлінні останки його покійного батька, колись дуже заможного купця, що помер там у молодім віці, як Мирославу було літ дванайцять, полишивши молоду вдову й троє діточок, з яких найстарший був Мирослав. Вірителі розхопили тоді великі батьківські склади так, що його матері й рідні остав тільки дім у Галичі й кілька кусників поля та рибний став. Тоді старий князь. Володимир приняв його на свій двір і казав учити тим самим учителям, що вчили молодого Ярослава.
Щойно тепер мав він нагоду, довідатися у Византії докладнійше про вірительности свого батька й — може прийти до маєтку. Ся думка справляла йому велику радість не тому, що ходило о майно, тільки для того що матір нераз згадувала про те, якби то було добре, відзискати втрачене добро. Він чув себе більшим і ліпшим, чим доси, бо був комусь дуже потрібний.
Нестара ще матір приняла його запитом:
— «Коли їдеш, Миросю?»
— «Ми мали їхати завтра, але мабуть не виїдемо скорше як за тиждень, бо приготування до дороги займуть споро часу».
— «Не забудь, що батькови треба поставити надгробний камінь. Про те, де він лежить, скажуть наші купці, що живуть там постійно». Говорила про се зі слезами в очах.
І Мирославу зробилося сумно; він знав, що в них нема гроша на таку річ, а з того, що призначив для нього князь, на кошти подорожні, не хотів черпати на потреби своєї родини. Впрочім хотів велично виступити перед чужими й мати в чужині свій гріш при собі. Матір немов прочуваючи, чого посмутнів її син, сказала:
— «Я була нині у грецьких купців, бо до своїх не хотіла йти. Прирекли позичити. Піди до них!»
Мирослав знав, про котрих саме грецьких купців говорила матір. Було то два богаті спільники, що мали великі склади в Галичі, Київі й Володимирі Волинськім. Вони були рівночасно політичними агентами византійського уряду, а покійний князь Володимирко вживав їх часто до своїх підступів на чужих дворах. Вони мали в Галичі недобру славу як небезпечні лихварі, особливо молодший з них, Скелідзес, що залюбки займався ріжними коромолами й готов був перепродати не то ризи, але й кости Спасителя, як говорив про нього воєвода Халдієвич.
Для того Мирослав з неохотою вислухав предложення ма-тери. Одначе иншого виходу не бачив. До своїх купців не хотів звертатися о позичку, бо на се не позволяла йому його гордість: від його батька й діда позичали гроші не тільки галицькі купці, але й найбогатші бояри, й йому соромно було звертатися тепер о позичку до своїх. Розмірно легкий кредит міг знайти ще в Жидів, але знав з оповідань, що вони опісля любили звертатися зате по всілякі прислуги й протекції. А він був ще за молодий, щоб мати впливи. А знов за кождим разом іти до князя не хотів. Для того рішився піти до Греків, хоч мав перед ними страх.
Запитав матір, чи випитували її що ті Греки.
— «Випитували, хто провадитиме посольство й куди воно їхатиме. Я сказала їм, що провадить молодий боярин Микулич і що посольство їде до Византії. А вони питали, куди. Але того я не сказала, бо не знала».
— «Навіть, якби ти знала, мамо, то не треба таких річий говорити», відповів поважно Мирослав і вибрався до Греків, виждавши до вечера.
Склади їх були ярко освітлені, особливо золотникарський склеп. Скелідзес, побачивши Мирослава, зараз вийшов і запросив його до своєї кімнати на поверсі. Двері відчинив їм німий невольник Половчин і знов зачинив за ними. Вони були самі й Мирослав з острахом, який відчував дитятем перед великим павуком, приглядався Скелідзе-сови. Був се чоловік літ около пятьдесяти з великими очима без віїв, що виглядали мов склепові вікна на його майже чотириграннім лиці, що мало радше тупий, волячий, чим хитрий вигляд. Дуже рідкий заріст і борода робили те дивне лице ще більш неприємним.
— «Нікона нема?» запитав Мирослав о другого Грека.
— «Він мусів лишитися, нім позачиняють склади», відповів Скелідзес; «як ви спішитеся, то я сам можу полагодити з вами справу».
Мирослав не спішився. Але відповів, що спішиться, бо йому якось непривітно тяжко робилося в тій павучій ямі, повній ріжних дорогоцінностий і міцно кованих скринь. Йому здавалося, що в тих скринях замінене добро й спокій багатьох родин.
Грек виняв грубий папір, уживаний до списування грамот і запитав:
— «Кілько потребуєте?»
— «Пять гривен сріблом».
Була се значна квота, бо в тих часах гріш мав високу вартість: за 50 гривен можна було купити село з полями, лісами, сіножатями, будинками, людьми.
Але Грек не сказав проте ні слова, тільки розложив перед молодим княжим дворянином грамотний папір і заговорив до нього силу-вано-приязним тоном:
— «Напишіть грамоту».
— «На який рост?»
— «По уставу князя Ярослава Мудрого», відповів Грек, роблячи вигляд праведника. По хвилині додав: «І по дві бочки живопросоль-ної риби та по бочці щучини. І, нехай, по пять коробок оброку та шестий сніп».
Мирослав не відповів на те нічого й мовчки взявся писати довжну грамоту:
«Се аз Мирослав, син Івана Крушини, купца с Галича, дворянин княжий, занял єсьму у Нікона і Скелідзеса, гостей елинских, гривен пять серебром...»
Тут перервав писаннє й сказав до Грека:
— «Віддам за пять літ. Котрого дня хочеш?»
— «Переводжу рахунки на Юрія».
— «Добре», відповів Мирослав і писав дальше:
«...от Юрьева дни осеннего до Юрьева дни на годов пять. А на то серебро давати мені рост по старому, по книгам Ярослава князя, с году на год, и по две бочки риби живопросольной. А буде Бог по-шлет щучиньї...»
Тут перервав йому дальше писаннє Грек окликом: