— «Якто: «А буде Бог пошлет »
— «А так! Бо в нашім схаві не все є щуки. Впрочім, ти сам сказав, що рост має бути по книгам Ярослава. А в тих книгах нема про щучину!»
Скелідзес не відповів на те нічого й Мирослав скінчив уже спокійно писати грамоту:
«...привезти бочку, а не захочу тое риби свезти, коя в сей кабале писана, и дати мені денег за нея. И ще давати им оброку в дом: хлеба, ржи и овса пять коробок в новую меру и с поля шестьій сноп с года в год. А кабалу писал я сам лета 6662 от созданія Божаго міра в год смерти Володимерка, князя галичьскаго и начала княженья Ярослава, сьіна его».
Мирослав встав і подав грамоту Грекови.
— «А свідки?» запитав той.
— «Адже мені якраз о те ходить, щоб ніхто не знав, що позичаю. Якби не те, то я не потребував-би брати в тебе на рост уставу Ярослава, за який князь Ярослав засадив-би тебе в погреб. Впрочім і князь і Гражданець знають моє письмо».
На те Грек:
— «Без свідків не можу дати. Грамота згорить, ти, дворянине можеш пропасти в світі а тоді й мої гроші пропадуть».
— «Дам заклад», сказав Мирослав. «Кого хочеш: невольника чи невольницю?»
— «Молоду невольницю».
Мирослав усів і почав переписувати грамоту. Перед останним реченєм вложив такий уступ:
— «В занятих гривнах я, заимшик, заложиль и подписаль им, Никону и Скелидзесу, девку половеческую, нехрещеную, именем Итиль. А буде я, Мьірослав, не вьїкуплю у них после сроку, вольно им по сей закладной кабале, нею владеть и у себе держать и на сторону продать и заложить. Та невольница моя преж сей закладной незаложена не продана. Где ся закладная грамота виляжет, тут по ней суд и правеж кто с грамотою сею станет, той по ней истец».
Скінчивши, подер старанно попередню грамоту, а нову подав Г рекови.
Скелідзес не сказав уже нічого, тільки поклав грамоту в скриню, яку старанно замкнув й отворив иншу скриню та виняв з неї чотири гривни срібла в прутах й одну в монетах. Поклав прути на вагу й зваживши, передав Мирославу. Він обвинув срібло в принесену вовняну плахту й задуманий вийшов з кімнати. Перед самими дверми зустрів Нікона й мало не розбив йому носа. В світлі, що падало з кімнати на коридор крізь відчинені двері, побачив дивне лице того старця й станув. Лице Нікона виглядало дуже благородно й достойно, тільки мало якесь пятно суму чи злочину, чи зависимости від когось.
— «Інтресно, що звязало сего чоловіка, що мусів колись бути чесною людиною, з тим осоружним лихварем?» — подумав Мирослав, що чув від варяжських дружинників ріжні «заги» про те, як бог Одін значить кожду людину на лиці так, що мудрець може по тім пізнати, з ким має до діла. «Князь Ярослав по першій розмові з тими спільниками пізнав-би все», сказав собі й пішов темними вулицями домів.
Тих пять гривен тяжіло йому неймовірно, аж пекло. Він чув, що ті срібні прутики як гаки впиваються в поле його матері й рідні, яким він як найстарший син управляв. І відчув біль від того першого довгу свого. Прийшов до дому й оповів матері про умови ДОВЖНОЇ грамоти. Вона тільки зітхнула й дала синові їсти.
Тим часом Скелідзес показував грамоту Ніконови. Той уважно перечитав її й сказав:
— «Так, так. Мало ще ворогів маємо, треба нам нових. Чиж ти не міг задоволитися законним ростом? Він зовсім не малий? Адже сей молодець товариш князя й колись легко може скрутити тобі голову, нехай тільки прийде до власти. А се напевно буде».
— «Отож не буде, бо я рішився скрутити йому карк і то нім ще доїде до Византії».
Нікон видивився питаючо на свого спільника, а той притишеним голосом говорив дальше:
— «Той молодик отримав якісь важні папери від князя, здається важнійші, ніж сам Микулич, що має провадити посольство. Не знаю тільки, що в тих паперах є, але купця на них знайду, а властиво вже маю».
— «Кого?»
— «Або не купить князь Берладський? Оповідають, що він тепер безоглядно рабує галицьких купців і мусить мати гарний гріш».
— «А від кого знаєш, що той молодик має якісь папери? Видко, що не від надто високого дворянина, коли не знаєш, що в тих паперах?»
— «То пусте! Часом невольник, що палить у княжих печах, може зробити рівно добру послугу, як великий печатник князя. Одно тобі скажу: що на сю прогульку виберуся я сам, але ти з неї не дістанеш нічого».
— «Очевидно», відповів Нікон, що весь час держав у руках довжну грамоту Мирослава. «Тільки не забувай, що з такої прогуль-ки можна дуже легко не вернути, бо нехай тільки один з того посольства доїде до Византії тай скаже Мануїлови, як і що, тоді перестанеш на віки журитися, як перевезти до Византії все, що ти придбав».
— «От ліпше не кракай!»
Нікон поклав грамоту на місце й мовчки вийшов до своєї кімнати.
З ПЕРШИМ МЕТОМ ВІЙНИ
Глава шеста, котра вияснює, куди й як розіжджалися три посольства княжі й з ким по дорозі зустрілося посольство, в якім був молодий Мирослав Крушина тай що потому вийшло з тої стрічі, що Мирослав бачив у столиці Угрів і чого не зрозумів на угорській пусті; як його посольство попало в погану засідку в горах Арделю й як Мирослав ранений і самотний дістався в руки розбишак; як опісля привезли його до таємничого й страшного города Берладі, що бачив у городі тім і з ким пізнався й кого відшукав і як видобувся з нього й як дістався до Византії; що бачив на дворі царгородськім і як йому сподобався той двір тай куди й в якім стані метнула ним несподівано війна.
За кілька днів виїхав Мирослав з посольством Микулича, в котрого склад входило коло сотні людий. Князь питав його перед виїздом, чи не має яких потреб, але се було найдразливійшою стороною Мирослава, що він погодив з роду зубожілого. І він твердо відповів:
— «Ні».
По хвилі додав мякше:
— «Не дай зробити кривди моїй матері й рідні».
Князь мовчки кивнув головою і подав приятелеви 5 невеличких пергамінових листків; на першім було виписано великими буквами «Странникь Паломника», званий пізнійше «Странником Стефана». Був се опис византійських церков і памятників Мирославу аж очі засвітилися з утіхи. Він сердечно дякував за дорогий дар.
Не вступив Мирослав до Чагрова, щоб попрощатися з своїм това-ришом, Борисом; він любив його, але поза його домом, бо там були за високі пороги на його ноги.
З собою міг взяти тільки одного слугу, молодого пятьнайцять-літного сироту з гір. Стефана Бистринчука, дуже спритного хлопця, котрого Мирослав кликав не «Стефане», тільки «Стефа», як кличуть у горах. Сей спосіб так йому сподобався, що часто гукав за Сте-фаном, хоч не потребував його, але Стефан добре пізнав, коли його Мирослав потребує.
Майже рівночасно виїхали й два другі посольства: до Київа найбільше й до Суздаля. Останним проводив воєвода Халдієвич. Він мав уложити плян спільних воєнних підпринять зі суздальськими силами. Завдання його було не менше трудне від завдання того посольства, що їхало до Київа, тільки в иншім напрямі: вся трудність його полягала на скорости, бо воєвода мав доконче вернути, нім сніги злізуть з галицької землі. Через те воєвода вибрався легко, з малою скількістю возів й оминаючі більші городи, їхав більше навпростець, гот в кождої хвилі покинути свої вози. їхав в напрямі на Погорину Волость з великим поспіхом так, що нім посольство, котре їхало до Київа, дібралося до Теребовлі, він був вже далеко за Пинськом. Виконане своїх воєнних заряджень поручив перемись-кому воєводі Надітичу, щоб опісля як говорили злобні язики, мати на кого звалити невдачу. В дійсности зробив він се тому, бо хоч не любив того старого суперника свого, але цінив його в душі, як досвідченого полководця, чого ніколи не міг признати.
Зовсім инакше їхало київське посольство. Його завданєм було, їхати можливо найпомалійше, Ігумен Данило відправляв молебні в усіх церквах, які зустрів по дорозі, а старий Рак мав скрізь множество ріжних купецьких діл. Його участь в посольстві причинилася до того, що міщанство почало дешевше продавати княжим слугам упряж для кінноти й инші воєнні припаси. Але була се тільки чемність за ту чемність, яка зустріла їх зі сторони князя, що визначив одного з них такою важною місією, чого старий князь уже давно не робив. На загал настрій міщанства не змінився.
Разом зі сим посольством вертав до дому й київський посол Путятич. Але в Теребовлі видалася йому їзда таки надто помалою й він випередив галицьке посольство.
Майже рівно скоро як воєвода Халдієвич посувався й молодий Микулич тухлянським шляхом до столиці Угорщини. Рівно велике як неприємне було здивуваниє Мирослава, коли за Вістокою дого-нили — Скелідзеса, що їхав в тім самім напрямі з кількома возами, навантаженими всяким купецьким добром. Він попросив боярина Микулича о дозвіл, прилучитися до його дружини, щоб безпечнійше міг їхати під охороною його уоружених людий. Боярин пристав на те; Мирослав хоч дуже був невдоволений з товариства того лихваря, але не противився тому, бо се був загально принятий звичай в тих часах, що купці прилучалися до всяких посольств і користали з їх охорони.
Чудові тухлянські гори, в яких Мирослав був перший раз тепер, почали займати всю його увагу. Він як дитина радісно приглядався на постоях бистрому Опорови й розкладав вечерами великі вогні пахучих чатинних дерев. На горах стояв уже сніг, але в довгій долині над Опором було розмірно тепло. Тільки віяли сильні вітри й разураз падав зливний дощ.
Як перейшли найвисші хребти Бескида й минули граничну сторожу за Лавочним, очам Мирослава представився чудовий вид: сонце світило на блискучі сніги, що лежали на верхах і на червоне листя букових лісів, що покривали полудневі сточища Карпат. А на все те сіяв золотистий дощ міріядами довгих-довгих каплин. Угорщина видалася йому кращою, чим галицька земля, але тільки на границі.