На краю города піднимався на сугробі княжий замок, окружений окремими частоколами й ровами. При нім стояла велика сторожа. На подвірях снувалися дружинники. Запримітив між ними обох слуг Скелідзеса. Його внесли до великої кімнати без ніяких уряджень. В ній куняло кільканайцять постатий в ланцухах і кайданах, а при кождій стояло по двох дружинників. Поклали його на землю й він ждав на свою чергу.
Сусідні двері відчинялися що якийсь час і приходив якийсь дворянин та мовчки показував на одного зі закованих. І його вели. Вкінці прийшла черга й на Мирослава та понесли його через ряд кімнат і коридорів. Внесли його в якусь більшу, ясну кімнату й очам його представився такий вид:
За столом на скромнім, тисовім кріслі, покритім багряним покривалом, сидів в княжім колпаці чоловік, літ около сорок пять, або й більше з енергічним виразом лиця, властивим всім скитальцям. Мирослав пізнав його відразу, хоч бачив перший раз: то був пострах галицького боярства — князь Іван Берладник, внук Володаря, подібний з лиця й рухів до Ярослава свого первого брата, тільки той не мав затиснених уст і такого завзяття, як цей. По обох сторонах його судейського крісла стояло дванайцять дружинників з червоними щитами й рогатинами, самі добирані, величезні ростом мужчини; між ними були й Половці й Волохи. На столі перед ним лежала якась замарена книга. Певно «Руська Правда», подумав Мирослав; «но. він мабуть не дуже її держиться».
Мирослава поклали з лежанкою на землю на середині кімнати й йому зробилося приємно від огню, що горів у всіх чотирьох рогах її. Почав на руках підноситися на лежанці, щоб усісти. Князь Іван махнув рукою, що може лежати й запитав уриваним, твердим голосом:
— «Хто ти?»
Мирослав таки сів і відповів голосно:
— «Я Мирослав Крушина отрок на дворі галицького князя Ярослава».
По лиці князя Івана перенеслася легка хмара. Він питав дальше:
— «З ким, куди й по що ти їхав?»
— «Я їхав з посольством галицького князя до Византії, щоби там покласти надгробний камінь на могилі покійного батька мого, але в горах Арделю напали на нас твої люди, княже, побили й зрабу-вали також у мене все, що я мав».
— «Чи ти син галицького боярина?»
— «Ні, я син купця Івана Крушини, родом з Галича».
— «Віднести його до вязниці!» приказав князь і чотири дружинники, що стояли весь час біля Мирослава, схопили в руки його лежанку.
— «Мені спішно — до Византії, княже!» закричав Мирослав підносячи обі руки в гору з просьбою.
Князь усміхнувся на пів здивовано, на пів глумливо й відповів:
— «А мені, отроче галицького князя, спішно до Звенигорода, але ще годі йти... Можем оба тут лишити свої кости...»
Дружинники здержані відповідю князя, станули на хвилю. З того скористав Мирослав і голосно сказав:
— «Алеж я маю тут свідків на те, що правду кажу!»
— «Так?! Тут? Хтож вони?» запитав зі здивуванєм князь.
— «Два слуги Грека Скелідзеса, купця Галича. Вони є тут, у замку!»
Князь недавно переслухував їх, пізнався на тих грабіжних лисах і розоружений таким предложенєм, сказав:
— «Поставте його! Побачимо, що вони тобі посвідчать! Прикликати тут тих двох Греків, що недавно були!»
Два биричі вискочили з кімнати.
Князь встав і підійшов до вікна та довго дивився на снігом засипані поля. Потому приступив до одного зі своїх дружинників, взяв від нього рогатину, приступив до огнища й поранив нею горіюче дерево, опісля власноручно докинув кілька сухих полін і віддав рогатину дружинникови.
Мирославу чомусь приємно зробилося на той вид. Він подумав: «Ярослав не зробив-би того в присутности чужих». Взагалі сей князь-ізгой дуже припав йому до вподоби, може тому, що ждав побачити щось страшного, а приємно розчарувався.
Биричі привели двох Греків, що дрожали зі страху; кланяючися до землі, поступили кілька кроків наперед і впали на коліна.
Князь показуючи на Мирослава запитав одного з них:
— «Хто він?»
— «Дворянин галицького князя», відповів Грек дрожачим зі страху голосом.
— «Якто: дворянин?! Чи мав який уряд на княжім дворі?»
— «Був отроком у матері князя Ярослава».
— «Ааа», сказав князь Іван півголосом, не мов виключно до себе, «при княгині, що стала нашою, коли її чоловік став підступним Византійцем».
— «Чий він син?» питав дальше.
'— «Міщанина Івана Крушини, що помер у Византії».
— «Можете вийти!» Греки врадувані зірвалися на рівні ноги й кланяючися до землі вийшли так само, як прийшли.
Лице князя розяснилося троха. Він звернувся до Мирослава:
— «Кілько гроший забрали в тебе ті люди, що ти їх називаєш моїми, не знаючи навіть, що моя власть не сягає аж там?»
— «Дві гривни сріблом. Я позичив пять у Скелідзеса, але добре, що три лишив матері».
— «Чому добре?»
— «Бо булиб усі пять пропали».
— «Виплатити йому дві гривни сріблом», звернувся князь до того дворянина, що впровадив Мирослава. «А ти, мій сину, знай, що люди Берладського князя не забирають нічого в галицьких містах. Се не були мої люди».
— «А той дружинник, що мене тут привіз?» не стерпів молодий хлопець, щоб не запитати.
— «Так, мій боярин, що так само як ти називається, був одинокий з моїх людий, але він шукав там тільки за грамотою, яку віз боярин Микулич і більше за нічим. За те, що він був там, виплатять тобі заразом твої гроші».
Дворянин, що привів до кімнати Мирослава, виплатив йому дві гривни.