Мирослав щиро подякував берладському князеви й попросив ще
о дозвіл, виїхати з города до Византії.
— «Запровадити його до боярина Крушини!» сказав князь. «Даю дозвіл на виїзд».
Мирослав знав, що перед літами втік з галицької тюрми його стрий, котрому князь Володимирко казав відтяти праву руку. Але сей Крушина мав обі руки й виглядав розмірно молодо. Коли привели його до боярина Крушини, Мирослав приглядався йому докладно й вкінці по полагодженю своєї справи з виїздом, відважився запитати:
— «Чи ви не зустрічали галицького втікача Мате я Крушини, що перед двайцяти роками втік з тюрми Володимирка?»
Боярин видивився на нього й запитав:
— «А тобі на що сего знати?
— «Бо я його братанич».
— «Ти?»
— «Так, я. Називаюся Мирослав Крушина син Івана. Але мій батько не був ще тоді жонатий, як утікав стрий і мене ще тоді не було на світі».
— «Не знаю твого стрия», відповів по надуманню боярин. Але Мирославу здавалося, що він мусів його знати, хто зна, чи не з побратимства не помінялися назвищами.
Мирослава знов положили на сани, повні сіна, але тепер уже старанно прикрили кожухами, хоч поралися коло нього самі Половці, що нерозуміли його бесіди. Тільки таких вибрав той дивний боярин Крушина, що вибрався й сам супроводжувати його. Як виїхали за город, він присівся до Мирослава й сказав:
— «Я твій стрий, дитино!»
— «Не може бути! Деж, мій стрий не має правої руки», крикнув Мирослав.
— «І я її не маю». Кажучи се, взяв себе лівою рукою за праву, котра була безвладна й переконав про се Мирослава.
— «Мій стрий мусить бути старий».
— «Бурливе житє, дитино, держить чоловіка молодим».
— «Що сталося з моїм молодшим від мене хлопцем, тим, що скочив за мною в дебру?»
— «Досить ти маєш оленячі ноги, але його ще ліпші. Він не тільки добре скочив той раз, але ще порався коло тебе, аж поки ми не зблизилися. Опісля вибіг на верх і довго дивився, що з тобою роблять. Але зловити ми його не могли. Не бійся, такий не пропаде!»
Мирослав дуже втішився тою вісткою. Боярин бачучи, як дуже обходить Мирослава доля його Стефана, нарочно затаїв перед ним, що на слідах молодого замітили поважні кроваві пятна. Що сталося з иншими не знав.
Опісля почав боярин оповідати, що він перебув від хвилі утечі з рук галицького князя, як утікав горами, як дібрався до Византії, як ходив до Святої землі, до Господнього гробу, як скитався по світі, аж вступив на службу до берладського князя, котрого дуже хвалив. Мирослав був вже прихильником того князя, але ні словечка не зрадив тайни, яку віз. Він привязався До неї як матір до дитини, при якій богато витерпіла. Боярин докладно випитувався про свого брата й його жінку та дітий, про сусідів, з яких уже богато поумирало й про ровесників, про відносини в Галичі та дуже тішився, коли Мирослав
5 1540-1 заявив йому, що новий князь позволить йому напевно відвідати Галич і навіть жити в нім.
81
— «Жити буду вже тут», відповів боярин, «але поїду відвідати вас».
І не счулися, як перед ними замаячіли засипані снігом окопи Текучі. Боярин мусів відси вертати, але передав Мирослава в опіку зна-комим купцям, що мали внедовзі їхати до Византії.
Мирославу здавалося, що все те один дивний сон, що він пережив. Але обвязана нога пригадувала йому, що се була дійсність. За той час вона вже троха згоїлася й Мирослав міг з трудом помалу ходити. В Текучій перебрався й нетерпеливо очікував виїзду до Византії. Вкінці прийшов той день і він вирушив в дорогу, перебравшися в нову одіж, яку подарував йому стрий.
З тої подорожі остали йому в тямці Дунай і снігом завіяні гори Балкани тай красна грішниця, золота Византія. Приїхав до неї на сам Йордан рано й бачив всю велеліпність византійських церковних торжеств. У Византії примістився при кольонії галицьких купців, що жили там постійно. Вони вказали йому спосіб як дістатися на послухане до цісаря. Грамоту мусів передтим віддати великому печатникови. Зараз на другий день покликали його до цісаря Мануї-ла, що галицьких купців дуже здивувало ізза скорости.
— «Тут не Галич, де до князя кождий має доступ», говорили.
Мирослав дуже був цікавий на те, як виглядає принятя на дворі,
з якого походила матір його князя. І на самого цісаря Мануїла був цікавий. Для того від рана ждав нетерпеливо. Коло полудня впровадили його до цісарських кімнат чотири прагматевти, а вели його через «салю кандидатів» і салю, де іменуються магістри, опісля через салю, звану «золотою рукою» до портику августеона, де казали йому ждати. За якої пів години прийшов великий майстер церемоній і повчив його, що перед цісарем Византії треба впасти на коліна. Мирослав не відповів на те нічого, але в дусі сказав собі: «Хиба трутите мене, инакше не впаду!» По тій науці попровадили його через абсиду, гіпподром і внутрішні переходи августеона до салі трофеїв, а відтам до салі Юстиніянової, де на підвисшеню засланім червоним шовком стояв великий трон імператорський, а з боку золоте крісло, а дальше під двома запонами срібні органи, яких Мирослав ще ніколи не бачив і не знав, що се таке. В саді ждали вже на послуханя ріжні достойники й чужі посли. По якімсь часі увійшла ці-сарева й сіла на золотім кріслі, а за нею увійшов кубукліон, зоста, жінки магістрів, патриціїв, преторів, протоспатаріїв і спатаріїв, спата-рокандидатів і кандидатів. Щойно тоді увійшов імператор Мануіл в окруженю достойників і сів на великім троні. Всі прибувші впали перед ним на коліна, а Мирослав так задивився на все те, що навіть якби був не постановив собі, не падати на коліна, бувби не впав. По-рівнуючи всю пишноту й богатство византійського двора з княжим замком в Галичи, котрий доси представився йому як верх усего, що гарне й величаве, дивувався, як знаменито приноровилася до нових обставин матір Ярослава, княгиня Евдокія і щойно тут полюбив її за те. Саме пригадував собі, як слушно замітив про неї князь Іван, що вона «стала наша», коли незамітно приступили до нього два дверники й препозит тай давали йому з обуренєм знаки, щоби впав на коліна. Мирослав також обурився їх приказом і сказав до них досить голосно, що його болить ще нога.
Всі звернулися в його сторону. Звернув увагу на нього й цісар Емануіл тай рухом руки прикликав перед себе. Мирослав пішов, станув перед престолом і вклонився, як кланяються бояри галицькому князеви. На лицях присутних було обуреня, тільки молодші дами двору цікаво дивилися на те й усміхалися незначно, бо їм сподобалося, що щось нового перервало одноманітність таких принять. Усміхнувся й цісар тай запитав Мирослава через товмача:
— «У вашім Галичі нема таких звичаїв як тут?»
Мирослав вмів по грецьки, бо вчився разом з молодим князем, але не мав відваги, говорити тут тою мовою й відповів по українськи:
— «Як хтось князя дуже о щось просить, то чому ні, впаде й на коліна. А так, то лиш у церкві клякаємо перед Богом».
Товмач переклав його слова на грецьку мову й між зібраними щезло обурене, а зявилося на їх лицях заінтересуванє тим молодцем. Цісар Мануіл ждав очевидно на те, щоб Мирослав передав йому поклін від нового князя, хочби й стоячи. Але молодий посол галицького князя був такий заклопотаний тим, що всі звертали на нього увагу, що думав тільки про те, якби то було добре, коли-б на його місці стояв покійний боярин Микулич. Йому представився в уяві провал, в якім лишив убитого і слези станули в очах.
Цісар, щоб випровадити його зі заклопотання, завдав аж кілька питань одно по другім — про смерть свого приятеля, князя Володимирка, про вступленнє на престол його сина та про здоровлє його матері, княгині уЕвдокії. Мирослав відповідав, а товмач перекладав, але так лихо, що вкінці Мирослав зважився говорити по грецьки. Се викликало нове заінтересуваннє ним. Він говорив досить добре, а де не ставало йому слів, помагав собі українськими: з чого товмач був дуже радий, бо мав менше труду.
Не були се послухання дипльоматичні, тільки т. зв. вступно-по-клонні. Царгород, як спадкоємець Риму, уважав себе одиноким прав-ним паном і володарем усего світа. (Хоч нищений внутрішним зіпсу-тєм, не міг уже сам оборонити навіть своїх посілостий перед наступаючим зі Сирії й Єгипту народом Сараценів). І для того перед усяким хочби найпильнійшим діловодством з чужими послами відбувалося на тім дворі вступне принятє чужинців, на якім розкладано перед їх очима всю велич і весь блеск двора імператорів. Але мимо того, чи як раз для того нецеремоніяльне поведене Мирослава не всім сподобалося. В часі обіду, який відбувався для послів в золотій салі, а на який запрошено й Мирослава, оповідали, що самому ціса: реви зробила його жінка виговір, що невідповідно забавлявся з тим молодим варваром. По обіді всі посли й товмачі отримали дарунки — по дванайцять міліярезій. А Мирослав отримав тричі по дванайцяти, причім препозит, що роздавав ті гроші, пояснив, що найменше буває трьох послів з чужих земель і йому виплачується за трьох.
— «Коли о те ходить», замітив Мирославу якийсь з італійських послів,— «то тебе обманили, бо найменше приходить тут пятьох-шістьох з одної держави: меншу скількість послів уважають ті двораки за обиду».
Мирослав не хотів зразу приняти гроший, кажучи, що його князь заосмотрив його на дорогу, але той сам італійський посол переконав його словами:
— «Бери! Вони обідруть тебе в місті і з того, що дали й з того, що ти привіз зі собою. Не бійся! вони не за щедрі!»
Вечера для послів відбувалася в пентакувуклії св. Павла й знов усі отримали по 12 міліярезій, а Мирослав 36, причім сусід сміючися до Мирослава, сказав до нього тихо:
— «Тільки почисли, якби вас було десятьох, кілько на тобі заробили на сім дворі!»
Щойно другої днини почали з Мирославом говорити про властиве діло всякі стратори й безчисленні патриції, причім головно розпитували його про сили галицького князя, скількість і розклад та уору-женя полків, грошеві й инші засоби. Мирослав не маючи до них довіря, відповідав дуже обережно, а коли не міг довше викручуватися від їх запитів, зажадав, щоб його допустили до імператора, котрому все скаже.
— «Ти гадаєш, що наш імператор такий як галицький князь, до якого кождий все має доступ?» запитав його злобно якийсь дворянин. Се до живого діткнуло Мирослава й він відрізав: