Розширивши галицьку державу аж до гирл дунайських і Чорного Моря, позакладав князь Осмомисл на малих островах всіх усть дунайських двайцять і вісім сторожевих замків, в яких його урядники поби-рали мито і данину від усіх суден, що плили в Чорне море з далекого краю Германів і з Австрії й з Угорщини.
Весело вертали до Великого Галича галицькі полки, співаючи пісні про тихий Дунай, в якого водах поїли своїх коний. Старі, відновлені пісні українського народа, що сягав уже раз до гирл дунайських.
До глибини душі переймали ті старі, таємничі пісні про Дунай. Вони як золото бреніли кругом війська.
...«З гори і з долу вітрець повівав,
Дунай висихав, зіллєм заростав,
Зіллєм-трепеттєм, цвітом всіляким...
А дивне звіря зіллє спасало,
На тім звіряти пятьдесять рогів,
Пятьдесять рогів, оден тарелець»...
дів і з гирл дунайських припливе до Галича, можна буде розпочати ті великі і трудні реформи, які задумав, повернувши з свого першого походу. Хто здобув морські побережа і замкнув гирла дунайські, той може відважитися і на найтяжші діла — думав молодий князь в хвилях нового підєму духа. І не мав закуп пропадати в наймах, а смерд ставати закупом, лиш щастє і гаразд ніс у думках народови свому молодий князь Осмомисл.
Мав щиру волю оправдати надії, які поклали на нього, заслужити благословенство, яким обсипав його народ, немов прочуваючи в нім велику силу ума і ясність думки.
Великий Галич розпочинав золоті часи своєї величі під скиптром Осмомисла — якраз тоді, коли померкла зоря старого Київа, що мав уже невдовзі западати в руїну.
Там доживав свого віку останній з дійсно великих князів Ростислав. Він помер в кілька літ по завзятім супернику своїм Ізяславі, в тім самім місяці, що він, як зашуміли весняні води та загомоніли жайворонки і довжезні ключі клекотячих бузьків.
Дуже сумні були похорони сього доброго князя, сумні, як ні одного перед ним: Кияни немов прочували, що прийде невдовзі хтось, для кого Київ не буде вже ні золотою мрією, ні святим городом, прийде як безбожний поганин, хоч з православним хрестом і.зробить те, чого не зробили ні дикі Печеніги, ні ще дикіші Половці.
Дивні вісти бушували між народом в день похорону князя Ростислава, Мономахового внука. І появився якийсь волхв старої віри з таким пророцтвом: «Те, що ви бачили доси кругом города сего, було страшне, але величне і як любов гарне. Бо то боролися за Київ ваші князі, що уважали його за найкрасшу ціль і нагороду в життю. Для них почестю було не тільки сидіти в нім, але й умирати під його мурами. Ви бачили, як вїхали до здобутого Київа князі галицький і волинський з військами своїми. То були наші князі! Але невдовзі прийде з понурої півночі чужий вам духом князь і лишить тут осквернені святині і знищені тереми княжі та від пожежі почорніле місто, що кидало блеск свій на всі землі кругом. Прийде, прийде, прийде. І жаль вам тоді буде за тими давними князями, на яких ви так тяжко нарікали. Бо той новий князь, хоч з вашої буде кости, та не вашого духа, хоч боголю-биве імя мати-ме на устах, але буде в сім старім Божім городі шаліти гірш безбожного, дикого Половчина».
ЯК ПОЧИНАЛАСЯ ЛЮБОВ ЯРОСЛАВА
Глава друга, яка вияснює думки Осмомисла в трийцяті роковини уродин його, і представляє сон, який він мав на землі Берладській, у городі Текуча; оповідає, хто перший відвідав князя Ярослава по торжественнім вїзді до Галича, і як князь утікав перед тим гостем, як говорив по дорозі з грабівником мисливим і як від тоді прщя не бралася його, як він надармо думав над тим, де поділася його охота і сила до роботи, і як ту загадку відгадала йому несвідомо молода дівчинка, яку він полюбив, і як любов привернула йому давний розгін і силу тай охоту до праці.
Так дійшов Ярослав Осмомисл до переломової хвилі в своїм життю. Але щоби її зрозуміти, мусимо вернутися назад, до одної події, яка відбулася, коли йому минала молодість і він входив у мужеський вік.
В суматосі воєн і походів минув Ярославу трийцятий рік життя майже незамітно. Тільки якась легка, мов легіт вітру, прикрість заколивала його думками і звернула їх до постаті батька Володимира Великого, до Святослава завойовника, що погиб в 30-тім році життя, але мав за собою завойованнє берегів Каспійського Моря і недоступних хребтів Кавказу й держави Болгарів по цвитучу рожами долину Маріци і грецьких земель аж попід мури страшної Византії.
— «А що зробив я за той час?» подумав князь Ярослав. «Був гостем в Київі, здобув Берладь і Текучу...»
Сумно усміхнувся і пробував на силу потішити себе, кажучи в душі: Святославу лишив батько його Ігор золотоверхий Київ і майже всі теперішні волости княжі. А мені лишив мій покійний батько невеличкий клинець землі, втиснений між Угорщину і Польщу тай загрожений війною з Київом і його союзниками.
Здрігнувся на саму згадку того, що бачив по битві під Теребовлею і старався пригадати собі щось приємного, доброго, що заохочува-лоб його до дальшої праці. І пригадав собі море, яке перед ним отвором стояло; — ще тільки одна, дві битви і він матиме море, власне море, найкрасшу і найліпшу границю держави, ще ліпшу від Бескида зеленого, в три ряди садженого, ліпшу, бо приносить богатство, яке навчив його цінити покійний батько. Се привело йому на думку ще одну справу, про яку згадував покійний батько — справу женщини. Він говорив про неї як про найбільшу небезпеку, яка може зустріти мужчину і казав, що по трийцятім році життя та небезпека щезає. Ярославу полекшало на душі. Він відчував те, що моряк, який зміркував, що пливе в добрім напрямі і не бачить вже перед"собою ніякого виру, ні бурі.
Але се вдоволеннє тревало тільки коротку хвилину.
— «Останний з моїх смердів може взяти собі женщину, яка йому до вподоби», подумав князь, «але я маю вже жінку — ту, яку мені вибрав батько: не задля мене, але задля кусника землі, який відобрав Київу. І так минула з нею молодість моя... І на дармо молився в Київі тай що днини повтаряв від тоді ту молитву...» гірко подумав князь.
Неспокійно спав теї ночі.
І дивний сон приснився князеви на Галичі в ту ніч, у якій пращався зі своєю молодістю і вступав у мужеський вік: Перед ним простерлася як оком сягнути вся велика земля українського народу від Червенеьких Городів аж по Гори Кавказу і степ, загарбаний Половцями і Чорне Море. А на дикім і безлюднім степу половецькім побачив чоловіка, що йшов з западу на схід, ішов межею бурі й тучі. Мав золоті підкови
і меч обоюдний при боці. По одній стороні його було ясно і тихо,
і чути було, як пільний коник стрекоче на сонці,— а по другій шаліла
чорна туча і перун бив яркими громами в степ. Ярослав вдивлявся в того мандрівника, але не міг його пізнати. А він йшов і йшов аж ген до старого Тмутороканя і спочив там троха і йшов уже назад Чорним Морем, по воді, і все більшав і все йшов границею бурі. Дійшов до гирл дунайських і відпочав, дійшов до місця, де Прут і Серет вливаються в Дунай і відпочав, дійшов до Дциня і відпочав, дійшов до Текучі і станув. Тут Ярослав пізнав його: то був його прадід і родоначальник Ростислав, дідо Володимирка, батько Володаря. Чорна византійська отруя спливала йому з уст, викривлених болем, в правій руці держав чашу, з якої бухав пахучий огонь, а в лівій мав якесь зіллє.
— «Чого ти шукаєш?» запитав його в сні Ярослав.
А він відповів:
— «Дивлюся, дитино, на місця, де страждали або будуть страждати всі мої діти».
— «А до Галича підеш?»
— «Піду, дитино, піду».
— «Не йди там», просив його в сні Ярослав. А він відповів:
— «Мушу». І пішов. Відпочивав в Берладі й на галицькім Покуттю. Потому блукав по найвисших недеях Горгаців і спочивав у провалах ужоцькім і тухлянськім і в Борсуковім Долі і на Родній Бані. А до Галича не вступав, хоч блукав кругом нього й заходив до всіх більших городів галицької землі. Був у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі; був на Горі Вишневій і в городах Погорини. І знов ішов на Галич, але й сим разом минув його. Вступив у Київі до Софійського Собора і пішов у Чорногору і на верху Говерлі глибоко віддихав. Опісля напився води в Шибенім Озері і притьмом, навпростець пішов до Галича, немов покріплений студеною водою чорногорського озера. Там сів на замковій терасі, де любив сідати князь Володимирко, і довго дивився за Дністер. Біля нього стояла якась струнка женщина з закритим лицем, з дитятем на руці й раз-ураз пробувала взяти від княжого прародича чашу з таємничим огнем, але він не давав. А як Ростислав встав і хотів іти, вона вирвала з рук його чашу з огнем і скоро дала дитині. Дитині чаша випала з руки. І висипався огонь із чаші перед вікна княжого терему, що виходили на Дністер. І знялася пожежа, що обхопила город і всі церкви його і княжі тереми і з вихром понеслася по всій землі галицькій, закриваючи й постать Ростислава, який дуже шибався в пожежі і голосно кричав... А кругом починало робитися холодне, темне пожарище...
Ярослав збудився весь у потах. Від воріт доносився звичайний крик сторожі і в вікна замку бив крізь темну мраку легкий відблиск далекої пожежі. То галицькі війська здобули певно якийсь замочок його первого брата. Втомлений заснув знов. А пробудившися, не памятав виразно сну. Знав тільки, що йому снився прадід Ростислав, весь в поломіні. Ярослав приказав відправити молебень за його душу і згодом забув той страшнийсон. Живі події найблизших днів затерли й спомин його.
Князь мав вдоволеннє з заняття нових земель. Йому здавалося, що росте не тільки галицька волость його, але й він сам особисто. Чувся дужшим і міцнійшим тай мимохіть поважнійте ходив. Особлившим вдоволеннєм наповняло його душу оснуваннє нового города і замкненнє дунайських гирл цловими таможнями. «Тут не побирав ще данини ні один з князів мого народа», думав у душі. «З іменем моїм літопись на віки звяже імя нового города над Дунаєм і замкненнє гирл його».
— «Як же придавсяб мені дорослий син, що міг би блюсти сі важні городи подунайські!» сказав півголосом до себе і задумався. Приказав опісля покликати до себе воєводу Надітича і сказав до нього:
— «Твій старший син називається також Мирослав?»
— «Так княже!»
— «Я чув, що він дуже господарний і запопадливий».
— «Винагородив мене Господь за мого молодшого сина Бряче-слава», відповів з легким смутком старий воєвода.
— «Поставлю старшого сина твого намісником Берладі і инших городів подунайських з бажаннєм, щоб колись був я так задоволений з нього, йк задоволений з його батька».