Ярослава. І слава того молодого князя Осмомисла укріпилася ще більше. Смерть київського князя відвернула увагу Ярослава від трудних завдань і реформ, якими в тишині мира занявся ум його і звернула її на події, які почали відграватися над Дніпром у небувало скорім темпі.
Ярослав з запертим віддихом слідив ті події і був вдоволений, що має оправданнє відложити великі реформи, які були йому ще не під силу. Звернув очі на Київ.
А дивно виглядав старий, золотоверхий Київ і все, що кругом нього діялося по смерти Великого Князя Ізяслава. Матір городів українських, чудово положена над широкою лентою Дніпра, за великими лісами, перед безмежними степами, подобала на дорогоцінну, сияючу лямпаду прекрасної робота, що мерехтіла на горах таємничим блеском і притягала до себе гарні, колірові нетлі всілякої краски, величини і сили, що обпалювали собі крила від його старого, таємничого сяєва. Багато князів звернуло туди свої думки й очі, змагання і війська, змови й союзи, щоб тільки засісти на золотім престолі в найстаршім городі нашім.
А в нім старенький 88-літній Вячеслав, стрий покійного Ізяслава, держав ще в знемощілих руках знак власти, але правити вже не міг. І приказав завізвати до себе найблйзшого з ряду Ізяславового брата, князя Ростислава, якого усиновив ще за життя Ізяслава тай сказав до нього:
— «Сину! Я вже старий і не можу порядкувати волостю, в якій престольним городом є Київ. Передаю тобі все те, що мав у своїй управі старший твій брат Ізяслав; тиж уважай мене своїм батьком і віддай мені ту честь, яку мені показував Ізяслав, а мої полки і дружина, що бережуть святого города сего,— в твоїм розпорядженню».
Ліпшого вибору старий князь зробити не міг. Бо князь Ростислав був чоловіком дуже добрим і шанував усяку давнину. Кияни приняли його як найсердечнійше і заявили йому: «Київ твій, поки життя твого, тільки шануй старенького Вячеслава, як шанував брат твій Ізяслав».
Все складалося як найліпше, але тільки на перший погляд. Бо Ростислав був недоброю заміною Ізяслава на ті тяжкі й неспокійні часи — якраз тому, що був за добрий і за мало безоглядний. А кругом Київа розпочався такий крівавий танець князів, що для удержання київського престола треба було князя з зелізною рукою або з лисячою хитрістю. А ні сеї ні тої прикмети не посідав брат Ізяслава.
Танець той розпочався ще перед приїздом Ростислава в Київ, а розпочав його чернигівський князь Ізяслав син Давида, братанич Олега «Греславича», чоловік дуже меткий і дуже витревалий. На вістку про смерть іменника свого, він зараз поспішив до Київа з дружиною, яка була під руками, сподіваючися захопити несподівано матір городів українських в свої руки. Але на дніпровім перевозі задержала його невеличку дружину київська сторожа, а начальник її в імені старенького Вячеслава запитав чернигівського князя, чого він їде до Київа.
Чернигівський князь відповів, що не був на похороні свого іменника і хоче тепер поплакати на його гробі. Старенький Вячеслав, повідомлений про відповідь чернигівського князя, не повірив в побожний замір сусіда і приказав не пускати його до Київа, а для оборони столиці закликав тим часом Ростиславового братанича, молодого князя Святослава, сина покійного Всеволода і віддав йому провід над військом.
Невдовзі приїхав Ростислав і подякувавши братаничеви за прислугу, подарував йому туровопинську волость за збереженнє Київа.
Але чернигівський князь Ізяслав Давидович, не вспівши захопити Київа для себе, кличе разом з Ольговичем Святославом суздальського князя Юрія, щоб тепер пробував сягнути по свою давню мрію. В тій суматосі між сином і внуками та правнуками Мономаха сподівався чернигівський князь собі бодай кусень урвати. Суздальський князь дійсно двигнувся в похід на Київ, а рівночасно його союзники Половці кинулися на Переяславську Волость, де княжив Мстислав, найстарший син покійного Великого Князя Ізяслава.
Тяжка туча збиралася над новим князем Київа і союзниками його. Насамперед треба було боронити Переяславщину перед Половцями, бо вони найскорше напиради. Великий князь Ростислав вислав на поміч братаничеви свому Мстиславу свого сина Романа з військом і збирався й сам вдарити на Половців. Але Половці перенюхали, що сила противників першим і найтяжчим ударом малаб упасти на них тай втекли в свої степи, не ждучи на Ростислава. Тоді Ростислав скоро рушив на Чернигів, щоб Ізяслава Давидовича присилувати до битви ще заки надійде суздальський князь Юрій. Вже був за Вишгородом, як гонці з Київа принесли йому вістку, що помер старенький Вячеслав. Ся вістка рішила про війну. Бо Ростислав мусів вернути до Київа, щоб утвердитися там на княженню, поховати стрия, роздати його майно на церкви й убогих та порозумітися з Киянами як їх одинокий вже князь. Тимчасом Ізяслав чернигівський порозумівся з Половцями і велика половецька орда йшла йому в поміч, а з півночі наближалися війська суздальського князя Юрія.
Ростислав, полагодивши свої справи в Київі, рушив знов на Чернигів. З ним ішли й два братаничі його — Мстислав, син Ізяслава і Святослав, син Всеволода, але з малими дружинами. Перший визначався спритом, рівним Ізяславовому, другий був лише типом доброго лицаря й чесного мужчини, що починає займатися політикою. Прийшовши під Чернигів, зажадали вони від Давидовича, щоб під присягою вирікся Київа. Одначе він, знаючи, що леда день може надійти йому велика половецька поміч а за нею й суздальська, відмовив. І дійсно, на другий день прибула велика половецька орда. Положеннє київського князя нагло змінилося так, що тепер він сам предложив чернігівському князеви мир з тим, що відступить йому і Київ і — Переяслав, обіцяючи Мстиславу иншу волость. «Бо», як казав, «побють нас і заберуть нам волости, а так хоч инші застережемо собі».
На вістку про те переяславський князь Мстислав опустив свого стрия, що розпоряджався його уділом, а чернигівський князь Ізяслав взагалі не хотів вдаватися з ним у переговори. Коли Чернигівці і Половці напали на Ростиславове військо, воно під напором їх переважаючих сил пішло в розтіч, причім сам Ростислав мало не наложив головою. Втікаючи задержався аж у своїм Смоленську. Втік і переяславський князь Мстислав разом з родиною аж до Луцька.
Таким чином Київ опинився без ніякого князя і через те знайшовся в небезпечнім положенню, бо міг упасти жертвою безкарної грабежі Половців. Кияни стали розглядатися за князем, а не багато мали на те часу. На вістку, що чернигівський князь викупив з неволі від Половців багато Киян і повипускав на волю, щоб тим способом прихилити до себе Київ, вислали до нього єпископа Дамяна з запрошеннєм на київський стіл. Ізяслав приняв предложеннє і засів на київськім престолі, а Переяслав віддав Глібови, синови суздальського князя Юрія, в надії, що може тим способом задобрить Юрія, котрого сам недавно закликав на київський престол.
Тимчасом Юрій з військом ішов на Київ. Але довідавшися по дорозі, що сталося з Ростиславом і що на київськім престолі засів уже чернигівський князь Ізяслав, скрутив на Смоленськ. Ростислав виступив проти нього з військом, але Юрій — предложив йому мир і союз проти Ізяслава. На тім і стануло. Колиж до них пристали ще й инші князі, Ізяслав Давидович утратив всяку надію, удержатися на київськім престолі, але опустити його ще не міг, бо Київ дуже привязував до себе. Аж як Юрій і союзники його підступили з військами під мури Київа, Ізяслав вислав до них послів і з тяжким серцем зрікся чудової столиці України. А Юрій увійшов у Київ як його князь на саму вербну неділю 1155 року.
Всі ті події відбулися прудко — між 15 падолиста 1154 і 20-им днем марта 1155 р. Скоро мов нетлі обпалювали собі крила князі кругом вічного города українського народа. А вість за вістю про ті зміни приходила до Галича, де молодий князь Ярослав працював пильно над загосподаровуваннєм своєї землі. І для нього був Київ мрією, але тільки дуже далекою і такою, якій ніколи не судилось здійснитися. Він чув се виразно від хвилі, як бачив страшні наслідки діла Чорних Клобуків на Вишневій Горі під Теребовлею і не хотів пхати рук у таємничий жар жадоби, що горів кругом старого Київа.
Але відприски того жару долетіли й до нього. Бо тесть його Юрій, тепер Великий Князь Київський, постановив дати йому й ту частину Погорини, якої свого часу не заняв батько його Володимирко, а яка тепер знайшлася в руках Мстислава, що княжив у Луцьку. Разом з наймолодшим братом покійного Ізяслава, Володимиром, що княжив у Володимирі Волинськім і боявся, щоб енергічний братанич, усадовившися на добре в Луцьку, не видер у нього й решти Волині, пішов Великий Князь Юрій війною проти луцького князя Мстислава, накло-нивши й зятя свого до участи в тій війні. Ярослав Осмомисл взяв у ній участь, але не особисто: від часу битви під Теребовлею не міг ще дивитися на кров. Вислав з військом воєводу свого Надітича. І мав навіть вдоволеннє з того, що похід не осягнув ціли, бо молодий князь Мстислав оборонив нападені з усіх сторін посілости свої. Се пригадало молодому Ярославу його недавне скрутне положеннє і вихід з нього. За той час навчився цінити успіх мирної праці і в душі радий з того, що його ровесник, з яким нераз приязно стрічав ся на ловах в лісах Погорини, обстояв малу волость свою. По тій короткій війні погодилися оба дуже скоро.
Ярослав не зірвав з Мстиславом навіть тоді, коли він відобрав від старого стрия свого Володимир Волинський і так побільшив свою волость до ляцької границі. «Будемо в двох красше держати голодних Ляхів на припоні», сказав тоді молодий Ярослав.
Далеко радше вислав Ярослав свої війська на инший зазив тестя, котрий в тім часі розсварився з Половцями, своїми старими союзниками, що тепер звязалися з чернигівським князем Ізяславом, який не міг забути втрати Київа і лагодився до війни з Юрієм. Тоді Юрій зібрав у Київі князів з роду Мстислава Мономаховича (Ростиславового батька) з полками їх і разом з галицькими, київськими та суздальськими військами станув під Каневом і предложив Ізяславу мир. Половці ще передтим оглянувши велику силу Юрія, тихцем забралися далеко в степи а Ізяслав погодився з Юрієм і віддав свою дочку за його сина Гліба.
Ніби помирилися...
Але жар жадоби, що тлів і горів кругом вічного Київа, ще раз досягнув своїм відприском далекий Галич і приневолив Ярослава, піти особисто в похід. Ізяслав, князь чернигівський таки не міг забути того, що не сидів уже на престолі Володимира Великого, з якого мусів вступитися перед Юрієм. Переконавшися, що Юрія одним замахом годі повалити, бо він розпоряджає силами Київа, Галича й Суздаля, тай слушно прозивають його «Довгоруким», постановив позбавити його передовсім помочі з Галича а позискати її для себе і в тій ціли галицьку волость віддати князеви Берладі, Івану Ростиславичу.
Іван, князь Берладський, що колись скитався по ріжних князівських дворах, закет осів у Берладі, брав участь у війні проти Ярослава, яка закінчилася битвою під Теребовлею, але тільки в той спосіб, що напав на галицьке Покуттє, відки його відперли. Жива боротьба о Київ знов потягнула його в свій вир. Він якийсь час перебував у смоленського князя Ростислава й опісля вибрався до Юрія, щоби наклонити його, вплинути на свого зятя, щоб віддав йому Звенигород.
Ярослав, довідавшися про те, вислав послів до свого тестя, щоб видав йому Івана. Він не бачив його ніколи і не мав заміру, позбавити життя того первого брата свого, якого скривдив батько його, Володимирко. Одначе велика прихильність Галичан до кн. Івана сильно безпо-коїла Ярослава і тому він хотів зробити його нешкідливим: задержати в якімсь городі під сторожею.
Тесть Ярослава, Юрій, згодився видати Івана зятеви свому. Але духовенство умолило його, не робити сього, і Юрій тільки під сторожею відіслав Івана в Суздаль. Довідався про се чернигівський князь Ізяслав Давидович і по дорозі визволив Івана, напавши з дружиною на суздальську сторожу, що везла Івана Ростиславича. Таким чином опинився Іван в Чернигові, як гість Ізяслава Давидовича, котрий маючи у себе суперника Юрієвого зятя, увійшов ще в союз з волинським князем Мстиславом, сином покійного Вел. Князя Ізяслава і зі смоленським князем Ростиславом — проти Юрія. До того союза був би ще приступив і Новгород Великий, де якраз тоді партія Мстиславичів побідила партію Юрія. І хто знає, як би була сим разом закінчилася боротьба, колиб Юрій несподівано не помер.
Кияни зараз побили й пограбили неприємних для них Суздальців; знищили й двір Юрієвого сина Василька. Розрухи прибрали такі розміри, що богатше київське міщанство зі страху перед дальшими розрухами удалося до князя, який був найблизше. Князем тим був Ізяслав Давидович з Чернигова, що зближався з своїм військом. Вже на четвертий день по смерти Юрія був він у Київі, де засів на престолі. Хотів і Чернигів задержати для себе, але під напором инши* князів мусів його віддати Святославу, синови Олега Гореславича, який свою попередну волость відступив зате Святославу, синови Всеволода, щоб кождий князь мав відповідну для себе волость.
Одному тільки не сприяла доля на українській землі. Був ним Іван князь Берладський, що бездільно ждав у Київі. Ярослав Осмомисл знав уже, яким чином дістався він до Київа і для яких цілий держить його у себе Великий Князь Ізяслав. Для того в порозумінню з Ростиславом князем смоленським, з Мстиславом і Володимирком, князями волинськими, з обома Ольговичами й иншими князями тай навіть з угорським королем і краківським князем, зажадав від Ізяслава видачі Івана. Одначе Ізяслав не тільки, що не сповнив того збірного жадання, але постановив ще здобути для Івана Галичину. Заносилося на нову заверюху, в котрій ходило не тільки о Галич, але й о Київ, бо князь Ростислав і сини покійного Ізяслава Мстиславича хотіли при тій нагоді відобрати Київ.
Нову війну розпочав Іван князь Берладський. Він з ордами Половців, Берендіїв і Торків кинувся на волости Ярослава і дійшов аж на галицьке Покуттє. Але побитий військами Ярослава подався до Київа, де Ізяслав ладився до великого походу на Галич. Та Ярослав Осмомисл скорше упорався з приготуваннями і в союзі з Мстиславом, князем волинським та його стриєм Ростиславом двигнувся на Київ. Мстислав несподіваним нападом захопив Білгород, «ключ до Київа», в котрім обляг його Ізяслав. Та заки ще на відсіч Мстиславу наспів Яросдав, Чорні Клобуки в часі облоги Білгорода зрадили Ізяслава і увійшли в по-розуміннє з Мстиславом. Ізяслав утік аж за Дніпер, а Мстислав, князь волинський і Ярослав, князь галицький вїхали до Київа перед самим Різдвом 1158 р.
Спокійно падав сніг великими платками і засипав улиці, доми й церкви вічного города, що мерехтіли в його білих мірі я дах ніжних хрусталів, невиразним золотим сяйвом. Галицько-волинські полки густими лавами входили в улиці святого Київа. Не чути було крово-жадних окликів побідників. Вони входили тихо, мов до церкви. Тільки тут і там якийсь старий дружинник, що бував вже в Київі, показав якому молодцеви, що там церков Десятинна, а там Хрещатик, а там Печерська Лавра; той тихо зітхнув і перехрестився тай почав відмовляти молитву. І не пропала ні одна ікона з церкви, ні одна цеглина з його домів.
А молодий Ярослав, князь галицький їхав поруч свого недавного ворога а тепер союзника, волинського князя Мстислава і ні слова не говорив до нього тай не чув, чи хто до,нього говорить. Він весь так потонув у своїх вражіннях і думках, що не чув навіть глухого звенкоту потворних таранів і самострілів, які ззаду везено за поодинокими полками.
Все, що бачив, видавалося йому якимсь дивним і несподіваним, особливо несподіваним і — немов сном.
Він вїздив до матері городів українських як її здобувець, завойовник. На перший погляд — здійснилася його мрія, яку мав одну хвилину на боєвищі під Теребовлею, але з якою на віки розпращався. Так, здійснилася і то далеко скорше, ніж міг колинебудь припускати. До білого волоса ждуть всі князі українського народа тої хвилі, коли як побудникам доведеться їм вїздити в сей святий город, осередок і колиску державної власти в широких землях Володимира. А йому судила доля діждатися того вже в 25-тім році життя — молодим молодиком. Ніяка літопись не записала ще такої дивної події. Але він не чув радости, ні вдоволення з того. Не тому, що здобув його без боротьби і не тому, що розумів, що иншому припаде тепер золотий престол на горі Володимира Святого.
Молодому Ярославу пригадалося щось инше, ще більш особисте і ще більш болюче: як він здобув сей вічний город і не зазнає в нім кня-ження, так само сталося з його любовю,— він мав уже подругу, але не зазнав любови. Глянув у напрямі високих теремів, де родилися й виростали його далекі предки і де зазнав солодкої любови його далекий прапрадід Володимир Великий, що силою взяв собі за подругу полоцьку княжну Рогніду. І якийсь острий, жорстокий біль прошиб його молоду грудь. З неї вирвався потворно сильний, німий крик за любовю, нехай і за такою, якої зазнав його далекий прадід, Володимир Великий.
Переїздили саме попри отворену соборну церков св. Софії. Вона була порожна, але ясно освітлена, Ярослав задержав коня і зсідаючи промовив до молодого Мстислава:
— «Вступім до церкви!»
Мстислав мовчки зсів з коня і подав отрокови свому поводи. Ярослав махнув рукою до окружаючих їх бояр і полководців, щоб не зсідали з коний, бо зараз поїдуть дальше. Похід станув і оба молоді князі вступили до старого собора св. Софії. Голосно відбивався відгомін їх молодечих кроків у порожній святині. Молодий галицький князь дійшов аж до місця, де стояла домовина Ярослава Мудрого з сірого мармору і за нею домовина батька його Володимира Великого, перенесена тут з Десятинної церкви, яку відновлювано. Він кляк між ними й опершися руками на марморовім віку гробниці Володимира, молився до Бога щиро, як ніколи, молився всею силою молодої душі своєї і з вірою як мармор твердою.
О що молився молодий князь галицький у здобутім святім городі України? Молився о сповненнє одного тільки бажання — о любов, правдиву любов, якої зазнав його прабатько, на котрого домовині опер свої руки й голову з горіючими молодістю очима. А зате він зрікався вічного города й престола Володимира, зрікався на все, в імени своїм і потовдків своїх. І не думав притім про свою суздальську подругу, тільки про иншу женщину, якої невиразний образ носив у душі. Молився так горячо, що здавалося йому, немов би від тепла його думок і бажання темна домовина, на якій опирався, зробилася горяча і як хрусталь прозрачна й ожили у ній спорохнявілі кости Володимира Великого й уста його промовили: «Сповниться бажаннє твоє і зазнаєш усего, чого я зазнав в любови».
Оживлений встав молодий князь галицький від домовини прабатька. Йому було тепер байдуже, хто засяде на золотокованім престолі у святім городі,— він мав свою золоту мрію і віру, що вона здійсниться.
У Київі засів на престолі старий Ростислав, князь смоленський, що прибув там що йно на Великдень. Бо довго тревали переговори о ціну за поміч при здобуттю вічного города. Мстислав одержав Торчеськ, Треполь і Білгород, а зате відступив Ярославу часть Червенських Городів, що сусідували з галицькою волостю. Крім того зобовязався Ростислав, вислати сильні полки на долішний Дунай, щоб помогти Ярославу покорити князя Берладського. Але на разі не прийшло до того, бо Ростислав мав инші клопоти.
Молодий Ярослав, попращавшися з Київом, вернув у волость свою і з запалом взявся до загосподаровання її, а на події кругом Київа дивився вже не як учасник, тільки як сторонний зрітель. Спокійно приняв вістку, якої впрочім сподівався, що князь Ізяслав Давидович таки не покинув своєї мрії, щоб умерти дивлячись на вічний город. Три роки збирав сили й союзників і вдарив на Київ з таким завзяттєм, що, як описує літопись «страшно було дивитись, наче на страшний суд». Ростислав боячися знищення святого города, вийшов з нього з дружиною своєю і замкнувся в Білгороді. Ізяслав заняв Київ і в останнє засівши в нім на престолі, обложив Ростислава в Білгороді. Бачучи завзяттє, з яким напирав Ізяслав, пробував наклонити його до мира Святослав, князь чернигівський, син Олега «Гореславича». Але Ізя-слав відповів йому: «Братия моя вернеться в волости свої а мені на старі літа куди вертати? В Половеччину не піду, в Вирі на Посемю, що лишилася мені, в недостатку вмирати не хочу,— ліпше мені тут умерти, близько Київа, коли не як князь, то бодай як здобувець його».
І діждався сповнення свого бажання. По трох тижнях облоги надійшла вістка, що Мстислав іде з Волині з великими силами на відсіч стриєви свому Ростиславу. Тоді Ізяслав, зробивши останний наступ на Білгород, перервав облогу і почав подаватися назад. Але було вже за пізно: за ним кинулися кінні відділи Чорних Клобуків і допавши, вбили його під стінами Київа вчасною весною 1161 р. Великий Князь Ростислав вернувся в Київ.
А тепер відогралася над тихим Дунаєм остання дія трагедії Івана Ростиславича, князя Берладі. Він втративши одинокого союзника свого, Ізяслава Давидовича, зібрав в останнє всі свої сили, бо чув, що зближається його година. Крім старої, заправленої в боях дружини, що прийшла з ним з галицького Звенигорода і брала участь у його ски-танню по дворах броднйків і розбишак і ще «прийшли к нему Половці многі». Та вольна вольниця, ославлена розбоями на морі й суходолі, не перепускала нікого і рабувала навіть галицьких рибалок та плотни-ків, що плили ріками Прутом і Серетом. Але се тільки приспішило ко-нець князя Берладі. Бо Ярослав Осмомисл, ідучи слідами батька, дуже дбав про своїх промисловців і простий народ, що шукав зарібку на дунайськім Низу. Він зібрав значні сили галицькі і пригадав київському князеви його зобовязаннє.
Великий князь Ростислав додержав слова і вислав з Київа на до-лішно-дунайські городи кн. Івана військо під проводом воєводи Гіор-гія Несторовича і варяжського полководця Якуна. Вони по довгім змаганню здобули приступом укріплений город Олеше. Тоді князь Берладі подав ся під недоступний Дцинь і затворився в нім. Але з півночі надтягали великі сили Ярослава, що йшли і плили долинами Прута, Серета й Берладі, здобуваючи по дорозі всі городи й замки берлад-ського князя. Галицькі полки здобувши приступом Берладь і Текучу, окружили Дцинь. Голод присилував Володаревого внука вийти з останками сил своїх на багнисті поля у Дциня, де галицькі й київські полки розбили його на прах. Князь Берладі ледви з кількома дружинниками спасся бігством через Дунай і втік у землі Византії, відки не вернув уже ніколи. Бо в городі Тессальоніках отруїли його византійські дворяни, що мали охоту стати колись намісниками в опущених городах берлад-ської волости. Не помогло йому й посвояченнє з цісарем Византії. Лиш десятьлітний синок Івана Ростислав знайшов пристановище на дворі византійськім.
Тимчасом молодий галицький князь Ярослав, якому в день здобуття Текучі минув 30-тий рік життя, занявши берладську волость, дійшов з військами до усть Серета і Прута і там між гирлами тих рік застав на лівім березі великого Дунаю малий але чудовий город Галич, прозваний «Малим», що був пристаню для торговлі Великого Галича. Оснували його вже давнійше галицькі купці. Він амфітеатрально піднимався на зелених наддунайських сугорбах а ночами світив тисячами світил у тихі дунайські води. Тут пригадав собі князь свого молодого товариша Мирослава, за яким досі надармо шукав і розпитував посольствами й купцями і подумав: «Тут добре чув би ся як намісник мій — він, що так любить широку ленту Дністра у Великім Галичі, але не любить людий, що живуть в нім». Ярослав зараз приказав розпочати перебудову того города. Невдовзі почали до нього зголошуватися з чолобитнями чужосторонні купці, просячи о затвердженнє їх грамот, виставлених князем Іваном.