Над Галичом стояла зима. Свіжа, черства, брилянтова, пухкими снігами богата. З півночі, від твердинь Погорини та від пущ литовських задули морозні вітри й позамітали гладко широку тафлю замерзлого Дністра.
А Галич ладився до великого торжества, до весілля одинокого сина князя Володимирка,— престолонаслідника Ярослава. З околиць Надвірної гнали до столиці цілі стада тучних волів й отари овець, шляхом тухлянським везли з Угорщини великі маси вин, від Перемишля везли рядами саний солодощі, від Пліснеська питні меди, від Берладі рибу дунайську й чорноморську. З боярських садиб звозили тучних вепрів та молодих ягнят і телят, незлічиме число дробу, величезну скількість збіжа, меду, мяса, масла, сира і яєць. Довго тонуло все те в складах і будинках біля княжого замку, але вкінці й там не стало місця. Звожені річи стали приміщувати по княжих дворищах в околицях Галича а потому й у забудованнях бояр. Чужі купецькі гільдії та ремісничі цехи привозили на замок у кованих скринях свої дорогоцінні дарунки, а чужі гості з Угорщини й Чехії, з країни Варягів і Венеції, з земель Византії та з країн германських задивували всіх своїми щедрими чолобитнями.
На тиждень перед сподіваним приїздом суздальської княжни ула-джено ще великі лови в Карпатах, відки привезено множество рогатих оленів і иншої дичини.
Вкінці прийшов очікуваний день, і цілий Галич виляг далеко за Дністер на зустріч будучій княгині, судженій Ярослава, котру вже від Володимира Волинського супроводжала боярська дружина. Великий почот суздальської княжни доїздив до Галича серед чудової зимової днини зі співом і музикою.
На самім переді їхав відділ надворної сторожі Володимирка на конях, покритих скірами з пар дів. За ним їхала під проводом пятьох братів Ольги суздальська дружина в соболевих футрах, опісля достойники обох дворів, оружничі й скарбники, мечники й тіуни, по-стельниці й чашники, конюші й сідельники, ловчі й сокільники, печатники й стольники й усякі «путні бояри» та найстарщі воєводи й полководці обох держав, за ними довга низка саний жіночого двора будучої княгині Галича, а в середині вона сама в санях, запряжених у вісім білих як сніг коний, одіж її була вся біла і як кристал мінлива; шуба її була з дорогих срібних лисів сибірських; і личко мала княжна біле, злегка зарумяніле від вітру. Виглядала трохи на старшу від свого судженого. Поруч неї їхав на білім як сніг кони, арабського лову й галицького хову, молодий Ярослав Володимиркович, опертий в золоті стремена, в синій як небо киреї, грубо золотом шитій, жемчугами блискучій; золоті поводи держав у руці, і кінь його мав золоті підкови. За саньми княжни їхав довгий ряд жіночої служби в дивних уборах. Похід замикала галицька дружина та відділ орди Половців під проводом двох княжат куманських, що від самого Суздаля супровожали молоду внучку могутнього хана. За ними йшов величезний здвйг народу. Вкінці тягнувся довгий ряд возів, пильнованих Суздальцями, а навантажених усяким добром.
На березі Дністра під замком привитав будучу невістку сам князь Володимирко, окружений князями,, боярами, духовенством і військом з византійським посольством, у якім був син самого цісаря Мануїла і дві византійські княжни з роду Комненів, в закритих, шовкових лєктиках. Весь Галич з запертим віддихом дивився на ту невидану картину, що своїм блеском і пишнотою виглядала як мрія.
Забили дзвони з усіх галицьких церков, заграла музика,, заспівала дружина. І весь похід піднявся на замкові тераси — серед неописаної радости й гомону столиці. Скрізь лунали старі весільні пісні. Молодий княжич передтим звертав на них мало уваги. Але тепер упивався кождим їх словом, кождою стрічкою. А пісні звеніли:
«Ой зацвили сині квіти, зацвили,
Цілу гору камяную закрили...
Лишень одну стежечку лишили,
Щоби нею молоденькі ходили...»
Як похід підходив до замкових воріт, залунала з уст народа могутня пісня:
«А втвори, мамко, ворота,
Везем невістку — як злота!
А втвори, мамко, віконце,
Везем невістку — як сонце!
А втвори, мамко, новий двір,
Везем невістку — на вибір!...»
На внутрішнім подвірю почув ще одну пісню, що йшла за ним уже у кімнати:
Наша молода, наша,
Спіймала собі пташа —
З ножечками, з ручечками,
З синенькими очечками!
Не бій ся, княжно, ночи На шовковій обочи...
2*
19
Той веселий гомін народа приємний був молодому Ярославу. Він відчував його щирість і його тепло. Але та чиста, біла дівчина зі Суздаля була йому якась дуже далека. Чужість і студінь віяли від її срібних лисів і гладких соболів, від її стрункого стану й білого личка з очима тропіка на скіс уставленими. Вона була весь час дуже засоромлена й дуже несміла, але мимо того чути було в ній якусь твердість і тугість, яких нема у дівиць сього південного краю, хоч супроти свого будучого мужа східним звичаєм оказувала велику привітність.
Вечером, як молодий Ярослав переходив попри жіночник, де приміщено жіночу службу, що прибула зі суздальською княжною, почув звуки якогось дивного інструменту й невідомої пісні, співаної незрозумілою мовою. Він заслухався в її мелодію і по якімсь часі побачив, що під вікнами жіночника на подвірю так само заслухалася в неї вся замкова сторожа. Ярослав прикликав начальника її й запитав, чи нема між сторожею чоловіка, що розумів-би сю пісню служби його будучої подруги. Відчував потребу бодай тим зближитися до неї.
— «Се пісня чудського племени, і між нашими людьми є кількох, що її розуміють.»
Ярослав казав одного з них прислати собі до своєї кімнати. Прийшов молодий дружинник, що бував у тих сторонах і передав княжичови зміст початку чудської пісні, якої Ярослав слухав з напруженою увагою. В ній раз-у-раз повторялися місця, з котрих було видно, що зродилася вона — у краю північнім, біднім, в неродючій земленці...
Чужістю повіяло на молодого Ярослава від тої величної пісні, що зродилася в крижанім краю північнім. Ту чужість заглушувало приємне почуваннє молодого мужчини, що він матиме жінку й родину. Він почував себе більше привязаним до Галича й волости його, чим до тепер. Інакшими очима почав оглядати його укріплення, немовби вперве побачив їх.
Сім днів і сім ночий трівало весілля Володимиркового сина й веселість у столиці його, нім молода жінка Ярослава отримала на будуче право, щоб несли перед нею пахучий огонь з кедрини. Сім ранних ранків виходило по дванайцять дочок боярських, вигребувати зпід снігу вічно зелений, хрещатий барвінок, яким убирали стіл молодої пари й молоду княгиню, Сім днів і сім ночий звенів від співу й гудьби княжий терем у Галичі й весь престольний город та підгороди його.
* * *
Надійшла вчасна осінь 1153 р. Небо було сіре, як задиміле олово, а дні від рана до ночі виглядали так, немовби все смеркало. Сонце не хотіло в такі дні показуватися. Сумно й безбарвно було кругом. Золоте листє лип і яворів перед часом стемніло, як грязюка. Мали ті сумні дні і свою сумну музику: міліони струмочків дрібненького дощу лилися з оловяного неба на землю, раз-у-раз спочиваючи.
А земля вже була сита води тай не приймала її. І вона бігла по землі без супочинку, як Каїн, і розмулювала жовту глину під замком тай розбігалася по ній, як велика родина, що не любиться між собою. Але часом були дні, в котрих несподівано випливало сонце на миттю прочищене фіялково-синє небо тай сипало світлом і теплом. Та скоро ховалося за знов навіяні, оловяні хмари. Лиш у такі ясні дні замовкав найбільший дзвін Галича, яким розганяли хмару.
А двайцять девятого дня місяця рюена надтягнули ще тяжші хмари від гирл дунайських, від города Берладь. І закурилося з всіх верхів Чорногори і почав лити вже безнастанний дощ. І лив без уговку трий-цять днів і трийцять ночий.
Луква,— що плила попри укріплення Галича і була каналом до утримування комунікації з пристяннямй на Дністрі та найважнійшою купецькою жилою,— перша виступила з ложища свого та затопила купецькі базарі й торговиці, що тягнулися здовж її берегів від старого Галича аж до Дністра. За її прикладом пішла зараз Лімниця, що з другої сторони становила оборонну лінію столиці.2 Навіть мала притока Лукви, Мозолівський потік виглядав поважно як Лімниця. Вкінці зловісно забурмотів і Дністер тай з грізним шумом і клекотом затопив ареаль найдальших виливів своїх і посунув на город тай околичні поля. Протягом години щезли всі пороми й перевози, а в «Виковім Болоті» коло Галича потонуло сто возів з сіллю, запряжених у дві-ста пар волів, що їх захопила повінь в тім небезпечнім місці. Вони везли сіль з Удеча до Галича. Всего двох візників виратувалося з розшалілих дністрових филь і вирів. Все Зачевє і великі сіножати біля Біду ні станули під водою, що виглядала як море, котре не досягнуло тільки княжого замку, церков і боярських дворищ на горбах та висше положених дільниць. Найстарші люди не памятали такого виливу.
І в такий час потрафив дібратися до Галича посол київського Великого Князя Ізяслава, боярин Путятич з невеличкою дружиною, почекавши тільки тиждень у Болшеві, нім успокоївся Дністер. Він приїхав до князя Володимирка, зложити хрестну грамоту, заприсяжену князем по битві під Перемишлем, оголосити присягу за нарушену й виповісти війну — за Погорину Волость... В Київі княжив тоді Мо-намаховий син Вячеслав; але він ізза глибокої старости не мішався вже до державних справ і регентом був син його найстаршого брата, Ізяслав Мстиславич, котрого всі уважали властивим князем, що й відповідало дійсности.
В головній гридниці замку зібралися всі двірські достойники й представники духовенства. Вона була прибрана на византійський спосіб: над місцем, призначеним для княжого престола, висів на стіні богатий, золотом блискучий образ св. Трійці, а по обох головних стінах радної гридниці звертали увагу передовсім образи князів з Рурикового роду й византійських цісарів Комненів, що з роду їх походила княгиня
Євдокія. Входячі бояри звертали все увагу на ті чужі лиця далеких імператорів, особливож на образ, що прийшов недавно з Царгорода і представляв царя Мануіла на престолі. Перед ним висів образ його батька Івана, що помер в рік перед тим, як Володимирко переніс столицю до Галича, перед ним образ Олекси, Мануілового діда, побід-ника Варягів і Печенігів. Сі образи займали всіх, як чужі. Але найбільше імпонував образ Святослава Завойовника, батька Володимира Великого: барвистий лицар, з отвертим, смілим лицем стояв опертий на величезнім мечі варяжськім у просторій свиті з льняного полотна і дивився на палісади якогось города над Дунаєм. Майже копіями його були всі инші образи, що представляли князів Рурикового роду, з виїмкою осліпленого князя Василька, у якого терпіннє перемогло гордий вигляд Руриковича.
Володимирко насміявся при зібраних і зі своєї присяги і з домагань Ізяслава, глумливо кажучи до київського посла: «Хрестна грамота списана недокладно, бо в ній не записано, що київський побожний князь здобув її при помочі язичників Половців. Нехай-же тепер в додатку спробує ще дійсно здобути від мене Погорину Волость! Тоді та хрестна грамота набере якоїсь вартости, а так вона не більшої ваги, як той малий хрестик на короні св. Стефана, на який я під Перемишлем складав присягу...»
Київський посол спокійно вислухав кпин Володимирка і сказав:
— «Великі князі Вячеслав і Ізяслав не хочуть нового проливу крови і задоволяться частиною відобраних Київу земель...»
— «І певно ще кромі того Бужськ мавби належати до тої частини, що нею вдоволилися б побожні і малим задоволені Великі Князі?» — запитав глумливо Володимирко, вдивляючися у свого молодого сина.