«Так і є, княже! Тиж зобовязався до сього,»— відповів київський боярин.
— «Спільники ляцькі!» — крикнув випроваджений з рівноваги галицький князь.— «Чи ви по тілько війнах ще не зміркували, що Бужськ то перла волости моєї і ключ воріт її шляхів на північ, куди вона скорше чи пізнійше розростеся, хочби ви на всі сторони шукали союзників...! Не поможуть вам ні голодні Ляхи, ні чорні Угри, а Половці вже не схочуть помогти! Тільки прокормлять коний орд своїх на полях ваших!... А Київ не дістане від мене не тільки Бужська, але ні одного з городів Погорини, ні одної скиби волости тої, поки повівають чорні галки на білих галицьких прапорах за моєї голови!...»
По такій рішучій заяві князя київський посол розвинув хрестну грамоту і почав її голосно відчитувати серед загальної тишини, з іри-тації мішаючи старі слова грамоти з народними:
«Се аз Володимерко, син Володарека, князя Ростиславова, князь на Галичи, Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі, власник Рашека, Сано-ка, Ушици и Бакотьі, да имею клятву от Бога, в негоже верую и да буду жовтьій ак золото и власньїм оружем да изсечен буду, когда не видам градов Погорьіни, иже суть: Шумськ на Бели, Тихомель на Горини,
Вигошев и Гнойниця и пригородьі их, и ще города Бужська на Бузе, с усема соседами градньїми и ратньїми, с княжими неиспорченньїми грьідницами и колесницами...»
Князь Володимирко так розсердився, що навіть не вислухав до кінця, як звичай велів, хрестної грамоти й виповідання війни, тілько звернувся до присутного між зібраними боярами і достойниками славного оборонця Звенигорода, воєводи свого Халдієвича і голосно прика-зав йому, зараз зарядити мобілізацію всіх сил кінних і піших. Кріпкий і високий воєвода Халдієвич поклонився князеви і вийшов з гридниці, а в хвилі, як київський посол кінчив виповідати війну і всі присутні до половини витягнули мечі, роздався з башт княжого замку понурий рев рогів, звернений на чотири сторони світа. В заколоті й шумі чути ще було тільки вривані слова київського посла, висказані з особлившим притиском:
...«до месяца рюена,---дня---года Божаго...»: все инше по
крив скріплений шум.
Князь Ьеред прихильних окликів бояр опускав салю.
Втім один з наймолодших боярів, Василь Судиславич, витягнув зі свого колпака гарне павине перо і скоро надпалив його огнем, добутим з кресала та мигнув ним перед очі київському послови. Той зрозумів символічне значіннє тодішнього способу взивання до війни як обиду для себе, бо не тут було місце на се, і крикнув обурений: «Ще, молодий отроку, не так припечуть тебе в сій війні!» В тій хвилі старий князь оглянувся і зором скартав боярина. Всі нараз стихли. Тільки рев рогів грав із башт замкових — грав протяжно-понуро. А йому у про-межутках відповідали иньші реви рогів з укріплень Галича і пригородів його та шляхів, що розходилися на всі, сторони світа.
Дзвонили на вечірню, як посол київського князя опускав галицький замок. На сторожевих вежах лагодилися вже запалювати смоляні віти на знак, що війна рішена. Щоб успокоїтися, йшов старий князь помалу й утикаючи до церкви св. Спаса: хотів у ній посидіти з думками своїми, а може й показати народови, що з Богом починає війну. На переході з замку до церкви побачив припадком київського посла як зїжджав з княжого двора. Досада і гнів відновилися в старім серці князя, він сильно розгнівався й ударений апоплексією впав на церковних сходах. Його занесли до замку, де він ще тої ночі помер.
* * *
Скоро як пожежа рознеслася серед ночі по великім городі вість про смерть князя.
Величезні товпи убогого народа, що облягали княжий замок від хвилі, як занесли до нього пораженого князя, заплакали голосним плачем і риданнєм, бо князь Володимирко від часу бунту проти нього суворий для міщанства, дуже сприяв убогому народови й брав його в опіку перед можними світа сего. В найдальших закутинах і заулках города та пригородів його заблимали світла: то вставали сироти й убогі вдовиці, щоби поспішити до тлінних останків опікуна свого. Вони з плачем вдиралися на подвіря й коридори княжого терему. Счи-нився такий натовп, що замкова сторожа не могла собі дати ради і світляними знаками завізвала відділи залоги з далеких окопів й укріплень за Галичем. З усіх сторін понуро йшла і їхала вулицями Галича княжеська дружина в напрямі до замку. Бояри, що провадили поодинокі відділи її, виступили в торжественній жалобі, без шапок: покійний князь надто високо підніс їх, щоб вони могли вже забути його щедрі для них руки.
Дивоглядні вісти бушували між товпою. Міщанство говорило голосно про кару божу, яка зустріла князя перед самою церквою за зломаннє присяги, додаючи: «і за кривду нашу...» Але простий народ, що болюче відчував утрату свого опікуна, хоч твердо вірив у те, що його дійсно постигла кара божа, відгукував богатим, чому на них не паде вже раз така кара...
Могло прийти до суматох на вулицях і площах столиці. Військо вже тільки з трудом перепихалося крізь натовп, а відділ чужих наємників вже попав у бійку з міщанством. Та на щастє постуденіло нагло, і великі, тяжкі каплини дощу почали падати на розярений народ. Зразу помалу, немов-би хто числив їх у темнім небі, потому що раз густійше і скорше. Над Галичом зірвалася буря, завила й засвистіла над княжим теремом і над всіми церквами, час до часу освічуючи город мертвим, трупячим світлом осліплюючих лискавиць і розпинаючи над ним опісля ще більшу темряву. В челюстях чорного неба зареготав грім так страшно, як нечиста сила, і перун з ломотом вдарив у високу копулу церкви Пресвятої Богородиці. Вихор зарухав дзвонами на дзвіницях, і вони задзвонили. Але так якось безладно й баламутно, що жах проняв усіх. Рев громів заглушив їх геть. Як огниста змия літала по чорних хмарах лискавична лента і перун раз-у-раз бив у скоро пливучий Дністер, тут і там трафляючи в купецькі судна. Буря шаліла до рана.
А як заблестів день і вона втихомирилася,— майже пусто було на великих вулицях і площах столиці. Тільки під стінами княжого замку, обступленого військом, дрожали ще змерзлі сироти і з поблизьких сел надходили повагом у своїх білих свитах мужики,— найвірнійші підпори кождого монарха. І до них дійшла вже скора вістка про наглу смерть їх князя, до котрого все мали доступ. І вони мовчки йшли до княжого замку, йшли залитими шляхами, серед дощу, щоб тільки довідатися, чи то не пани заподіяли йому смерть. І несли в хустинках завя-зані, за пазухою сховані гроші, щоб вибрати з них найкрасші для переправи на той світ — для свого князя Володимирка. Були переконані, що сі дарунки приймуть у них на княжім замку — вірні мужики-хлібороби, що йшли на похорон свого князя.
А їм напроти котилися металеві ридання дзвонів всіх галицьких церков.
Заголосила перша сильно укріплена цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города на височині залуквянській, за нею задзвонила дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, за нею св. Спаса, за нею св. Панталеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішного Галича, за нею церков Архистратига Михаїла, за нею задзвонили церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. А їм ледви чутно відповідали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві, Угольниках і всіх инших пригородах Галича. Майже рівночасно за-блестіло ніжне світло осіннього сонця на золочених копулах святинь і веж на княжих теремах і на широко розлитій тафлі Дністра.
А мужики з відкритими головами щиро молилися до схід сонця, милилися за душу покійного князя. Старші між ними кланялися на роздорожах ще сходячій зорі бога Світовида й просили його о ласку для покійного князя й о здоровля для його молоденького сина.
А кругом замку та на його подвірях і коридорах аж кишіло від наро-да, що приходив помолиться над тілом князя.
На приказ вдови по покійнім, княгині Евдокії, дістали мужики над вечером дозвіл, також вступити до кімнати, де лежало наряджене від рана тіло князя. Роздираючі серце сцени можна тут було бачити. Серед хлипання воскових свіч шепотів народ молитви за усопшого князя, що з лицем жовтим, як золото лежав на чорній, золотом гафто-ваній, паполомі між срібними лямпами, в яких горіла найчистійша олива й серед запаху найдорощих кадил. Тут і там захлипала голосній-ше якась вдовиця. Тверді, мужицькі пястуки билися важко в груди, а уста довго й горячо цілували долівку княжої кімнати, немов благаючи сиру земленьку, щоби приняла в своє лоно найбільшого господаря сеї землі. До порога кімнати якийсь старий, сивий мужик бив головою і шепотів: «Аж тепер заберуть у мене мою ниву під Галичем, аж тепер, аж тепер...»
Не було тільки богатого міщанства, котре не могло забути покійному князеви масових вироків смерти по своїм бунті проти нього.
В бічній кімнатці сидів молоденький Ярослав, тепер уже князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Сидів сумний, невеселий. Він чув, у якій важкій хвилі опустив його розумний батько, чув се всіми нервами. І вчився при його домовині, вчився зі стонів і молитв убогого народу за своїм батьком, вчився з неприсутности міщан при його тілі...
конях добігали гонці по ляцьку границю над Попрадом, Спиш і степ Чорноморський, стукаючи скрізь до воріт кріпостий, сторожевих замків та боярських дворищ. Вони кликали до походу ще в імени старого князя. Але в слід за ними бігли вісти, що Володимирко не сидить уже на золотім престолі Галича. Та мимо того княжеські сили збиралися поспішно на визначених постійних місцях збору і займали карпатські провали від Дуклі по Тухлю, від Тухлі по Борсуків Діл на верхнім Черемошу і по дебри Арделю, щоб заступити путь Уграм, союзникам Київа.
А третього дня по смерти Володимирка, серед небувалого здвигу бояр і народу навіть з дальших околиць, знесли путні бояри й полководці тіло князя у срібній домовині з високого замку і поклали на парадній, чорній колісниці з шістьма колесами, запряженій в 12 чорних коний. Востаннє мав князь переїхатися по городі при звуках рогів, труб і трембіт. Опісля похід рушив до церкви Пресвятої Богородиці. За домовиною йшла княгиня — вдова Евдокія, котру підтримували син і невістка. Перед нею востаннє несли пахучий огонь з кедрини, посиланої арабськими пахощами, привезеними з Багдаду, та сушеним васильком та маруною. За княгинею і дітьми ступав походний кінь покійного, покритий чорною паполомою. Провадили його два княжі полководці.
Князеви Ярославу здавалося, що він відпроваджує батька тільки на якусь, хоч і дивну прогульку. Він не міг погодитися з тим, що батька вже нема, що не буде можна до него піти і вислухати його живого, розумного слова, що краяло як ніж і сціляло як лік. На скруті глянув мимохіть на замок: він видався йому дуже пустим і немов чужим. І здавалося йому, що нема пощо вертати до того опущеного замку. Глянув на широку ленту Дністра, що плила вже спокійно попід замок і на поля та ліси за Дністром. І все те видалося йому супроти смерти батька якимсь малим і головно — байдужим. І знов вернула певність, що батько не помер, що він сидить там, у своїй кімнаті, а перед його двери-ми лежить як звичайно велика медведиця,— що всю ту історію з домовиною і похороном видумали скоморохи й попи...
Тут князь налякався власної думки, що була в такій разячій супе-речности з дійсністю. Дійсність, істина! Йому пригадалося — як батько за каждим разом, коли прислухувався, як його вчили учителі, говорив їм на відхіднім: «А головне в усякій науці, показати молодому умови істину, як воно де на правду є...» Скрізь і в усім спомин про батька, що помер, помер, помер. Молодий Ярослав на силу отрясався від неправдивого почування, що батько живе. І знов налякався: щойно тепер, майже перед церковними дверми почув сумне граннє дзвонів, хоч знав, що вони мусіли вже віддавна грати без уговку; щойно тепер перший раз побачив море воскових свічок в улицях Галича, щойно тепер узрів, що коні, які везли вулицями домовину, були дуже чорні.
— «Ум мій полонило горе»,— сказав собі молодий князь і випростувавшися, вступив у храм чорним оксамитом оббитий. Ще кілька
26
/
разів затемнювався ум молодого князя, але тревало се коротко, і як єпископ Косьма станув у чорнім опараті біля срібної домовини, окруже-ної священиками в червоних як кров опаратах, тай почав пращати його батька, князь Ярослав був уже майже зовсім притомний і розумів надгробну промову. Владика говорив, показуючи лівою рукою на домовину його батька:
— «Во імя Отця і Сина і святого Духа, Амінь. Духовенству й огнищанам, дружині і міщанам, купцям і гостям, смердам і закупам, ізгоям і жінкам ділаю відомим, що ктитор і благодітель святого храма сего, князь на Галичі, Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі — Воло-димирко, син Володаря, внук Ростислава, з коліна Володимира Святого, з роду Рурикового,— правовірний, побожний і богочестивий, для убогих пан милосердний, суди я справедливий, будівничий престольного города сего і церков многих і кріпостий сильних, великий держитель волостий сих — зложив тяжкий клобук великокняжий і замкнув очі на вічний сон і супокій...»
Вже при згадці про милосерде й справедливість покійного князя зривалися тут і там короткі, на силу здержувані хлипання,— а тепер у храмі Богородиці вибухнув плачем убогий народ,— мовби перший раз почув сю вістку. Владика підняв обі руки в гору над домовиною, і народ утишився. Він говорив дальше:
— «Помяни його Господи, як господаря доброго землі сеї, що боронив її від Угрина, Ляха і Половчина,— помяни його, Владико Небесний, як він помянув святині Твої і слуг Твоїх,— помяни його, Царю Всевишній, як він памятав про Твої сироти і вдовиці (—плач—), помяни струдженого трудами ратними'і ділами градними і справами державними князя і володітеля волости сеї, що в тяжкий час осиротив її...»
В церкві залунав голосний плач убогого народа. Заплакала тихо й княгиня Евдокія, закривши лице руками; крізь її як піна білі пальці падали тихо слези на край домовини мужа; їй пригадалися самотні, довгі ночі в княжеських замках, пустих для неї, що прийшла з світлиць царьгородських, за мужем, який був тільки гостем вдома. Глянула на сина й здержала свій плач, бо не ялося византійській царівні плакати разом хочби з боярськими жінками.
А Ярославу приємно було слухати теплих слів єпископа про покійного батька. Його горячі й блискучі згадки про добрі діла батька розсвічували синови темряву вічного сну, в який запав його батько. Тут Ярослав пізнав, що така добра згадка се одинока нагорода, яку людина має на землі, коли смерть замкне їй очі. І тут, над домовиною батька постановив в душі, заслужити й собі таку похвалу, на добрий довгий спомин потомних поколінь, що по нім житимуть. Але тут єпископ помалу почав звертати на иншу нуту, чисто політичну, зручно уладивши перехід до неї:
— «Перед дверми святині своєї діткнув Ти його могутнього рукою своєю, щоб тут, перед очима його сина і наступника тай усего народа дати йому спокутувати гріхи його і чистого приняти до царства небесного, а тим, що переберуть велике і богате наслідство його од рода в род дати памятну науку, на знак, що ласкаве серце Твоє — для коліна Владимира Святого, для роду Рурикового! Люди ми всі і по людськи грішимо і милосерде знаходимо в очах Всевишнього. Але є гріхи, що нелегко знаходять прощенне у справедливости Божій. До гріхів таких належить ломаннє присяги, з Божим іменем звязаної! Бо сказано в Письмі Святім: «Паки слишасте, яко речено бисть древним: не во лжу кленешися, воздаси же Господеви клятви твоя! Аз же глаголю вам, не кляти ся всяко3: ні небом, яко престол єсть Божій, ні землею, яко под-ножіе єсть ногам Єго, ні Єрусалимом, яко град єсть великаго царя; ніже главою твоєю кленися, яко не можеши власа єдинаго біла или черна сотворити...» Тільки такому справедливому і побожному князеви, яким був покійний, простив Небесний Владика тяжкі гріхи його, бо покарав його вже тут, на сім світі, наглою і несподіваною смертю, не пустивши на останню молитву до святого храма свого. Се також знак Господньої любови і перестороги для улюбленого сина і наступника покійного князя, перестороги перед ломаннєм закона Божого і проли-вом крови правовірних. Чиж не вказує сам Господь у доброті і милосердю своїм праведної пути новому держителеви волостий сих? Чиж не кличе до нього батьківською карою: «Будеш великий як Володимир, могутній як Святослав і розумний як Олег, коли пошануєш заповіди мої! Розкоріню рід твій і скріплю нарід твій, коли пошануєш заповіди мої! А коли зломиш їх, горем і терпіннєм наповню душу твою, на дітях і внуках твоїх відібю злобу твою, попелом і голодом засиплю волость твою, опустошіє город твій престольний, а земля твоя жирови-щем стане для хижих орд чужинців...!»
Доси молодий князь уважно слухав проповіді владики. Був уже зовсім притомний. «Чи се має бути перша проба бояр, як мене молодого взяти в руки?» подумав син Володимирка і задумався. Не слухав уже так уважно дальшої промови владики, але тим уважнійше розбирав в думках події останніх днів і своє положеннє. Ті події потрясли всім його єством так сильно, як до сеї пори ніщо инше. Він чув, знав і розумів, що покійний батько лишив йому добре загосподаровану волость, обставлену кріпостями, звязану міцними союзами, лишив добрих воє-водів і заправлену до боїв дружину та повну скарбницю, але не лишив довір я народу до роду свого. В тім усім треба-б у бутися і зжитися з тим, оглянути ту державу, котрій став умом і головою та направити блуд батька. А на те треба мира і ще раз мира. А тут оставив йому батько війну, завзяту війну з Київом, четверту з ряду — о ту нещасну частину Погорини, котру Київ вже тричі видирав з рук його бать-кови. І востаннє видер властиво: його покійний батько, побитий аж під Перемишлем, зрікся Погорини, зобовязався віддати її і заприсяг се тор-жественно тай наглою смертю припечатав зломанне присяги. Весь Галич ще під вражіннєм тої смерти, такої смерти! Знає про неї і дружина і народ. Деж від них можна вимагати, щоб ішли в поход ізза такої справи? І то в поход на всі сторони світа, бо союзники Київа напруть як звичайно з півночі і полудня, зі сходу і западу...
Молодий Ярослав почув в господнім храмі тягар колпака галицьких князів; перший раз почув його і похилився під ним, мов до молитви...
А що, як війни не дасться уникнути і вона скінчиться нещасливо? Мигнула йому думка. Старий батько вмів утримати волость проти всіх ворогів, але чи йому се вдасться? А як уникне війни через виданнє кріпостий Погорини, чи не видасть у руки завзятого суперника ключів до волости своєї? Чи не буде се початком кінця?
І йому пригадалися батьківські слова, що звеніли тепер, як глум ізза могили:
...«У кождій гарбі є для тебе місце і в кождім шатрі є нічліг для тебе, вмить знайдуться броди на степових ріках, вмить знайдуться човни на великім Доні...»
Перед очима станув йому дикий і непрівітний степ половецький і гіркий хліб ізгоя. Мимохіть подивився на свою молоду жінку, котру покійний батько вишукав для нього як запоруку на дні прикрости і смути. Він любив її за її відданість і улеглість, за її несмілість і чесноту. Але та любов була якась без життя і без запалу, він чув, що се не така любов, про яку оповідали, що жив нею Володимир Великий, хоч не мав у ній щастя.