Нараз тронуло його щось і мов приємним теплом розплилося по душі, змороженій думками про зимні вітри на половецькім степі: то владика робив перші кроки, щоб його погодити з народом Галича. Він говорив обережно і легко про масові вироки смерти покійного князя на галицьких міщан, що бунтувалися проти нього. Говорив дуже обережно серед мертвої тишини в битком забитій, катедральній церкві. В тій мертвій тишині так і чути було, що владика порушив найбільше наболілу справу, яка тяжким каменем налягла на відносини Володимирка до всіх верств населення, хоч дотикала властиво одної, тай тепер переходила в спадку на його сина. Владика Косьма пробував при домовині покійного Володимирка затерти сліди крови галицького міщанства і теплими словами заглушити стони казнених у погребах і тюрмах, жорстоко покалічених ворохобників, що мали тут рідню і родину. Він говорив, обернений до лав богатого міщанства, де блестіли парчі, сафія-ни, литі пояси і дорогі та цвітисті убори жіноцтва:
— «Невислідимі є стежки Божі і незбагнуті допусти Провидіння. І наймудрійші не знають, чи нещастє, що впало на них з Божої волі, не перешкодило ще більшому нещастю! Не одна матір, що плаче за сином, або сестра за братом, або жена за мужом, передвчасно погиб-шим, або скалічілим (в лавах міщанства можна було запримітити легкий, дрожачий рух, мов від порушення старої рани), не відає, не знає, що може в той спосіб охоронив Господь її сина, брата, мужа, її найдорожчу дитину, її опікуна (уриваний плач) — від гріха тяжкого, непростимого, від зневаги родичів і кревних, від убийств і кривд, від святотацтв і злочинів, яких бувби той син, брат, муж допустився, якби Божа мудрість не забрала йому в милосердю своїм життя або здо-ровля»...
Тихий, здавлюваний плач колихав народом у церкві, як вітер збіжем у полі, а сльози як горох котилися по блискучих намистах і дорогих уборах жіноцтва. То плакали жінки й старенькі матері, дочки й онуки показнених і посічених міщан. А мужчини понуро дивилися вземлю, від часу до часу споглядаючи без виразу на срібну домовину князя Володимирка.
Мусів се запримітити й єпископ але виобразованний на далекім Афоні і на византійськім дворі, де чув і учився від найліпших бесідників тодішнього світа, пробував дальше розбивати словом тверду скелю народної ненависти і жалю. Не хотів випустити одинокої нагоди перед лицем смерти.
Молодий князь Ярослав, котрого пекла тепер кожда слеза і кождий погляд, киданий на домовину батька, мав вражіннє, що владика зовсім непотрібно роздирає присклеплені рани галицького міщанства і робить його княжій власти медвежу прислугу. Але не мав ніякого способу, щоби звернути на се увагу владики.
Єпископ говорив дальше:
— «І всяких орудій добирає премудрість Божа для виконання не-збагнутих замірів своїх: і води і вогню і війни і власти княжої! Тільки нерозумний чоловік носить у серці ненависть до орудія Господньої волі! Бо сказано в письмі святім, що не спаде волос з голови твоєї без волі Божої...! Будемо справедливі, бо лиш тоді зазнаємо спра-ведливости Божої! Згадаймо не тільки тверді діла тих, що не мають уже порахунків з сим світом, але й добрі їх діла поставмо на вагу совісти нашої, як робив Христос, Господь наш, у милосердію своїм: бо на образ і подобіє своє сотворив нас Отець наш небесний! Покажім-ся достойними тої ласки Його! Не судім нікого, аби нас не судили! А суд над иншими лишім справедливости Бога і милосердію його! Смерть всіх єднає, навіть ворогів найбільших! Відійшов на божий суд князь ваш, а тут стоїть перед вами його син і наслідник, який не провинився супроти нікого! Молодий і чистий, як цвіт у садах ваших, Богом благословенний! Задля злагоди з новим князем забудьмо старому все, чого ще не забули! Помолімся всі за душу усопшого князя, раба Божого Володимирка, що стоїть уже перед престолом Небесного Судиї!...»
В церкві счинився рух: духовенство, бояри й убогий народ зараз таки впали на коліна. Але богате міщанство стояло неподвижно, а з емпори, галєрії призначеної для жіноцтва, далі падали міщанські сльози, як горох рясні. Навіть у церковнім нартексі, де покутники очікували відпущення гріхів, міщани як мур стояли. Владика подивився в ту сторону і з уст його мимохіть вирвалися слова: «І остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим!»... Він тричі з притиском повторив ті слова і сам клякнув над домовиною покійного князя. Щойно тоді приклякло помалу й галицьке міщанство.
Богослуженнє кінчилося. Біля головного вівтаря завісили парадну, верхну, одіж покійного князя і відімкнули церковні підземелля, де бояри знесли срібну домовину з тілом князя. І Ярослав зійшов у темряву, пронизувану червонавим і золотистим світлом воскових свіч. Почув в нутрі, що батька вже дійсно нема і — не буде. З церкви доходив тут плач убогого народу, як запах кадила. Тяжко зробилося йому на душі. Всі думки щезли або зміліли. А як переломався їх душевний тягар, вернула знов думка про батька і здавалося йому, що в замку, котрий його батько побудував і укріпив, буде йому лекше, відчує близькість його духа і що там знайде вихід з свого трудного положення.
Клякнув біля домовини і молився. Недовго, але щиро. І почув полек-шу. Почув навіть у душі якесь дивне вдоволеннє, коли з останним ударом молотка в цьвяхи забивані в тисове віко, що прикривало срібну домовину батька, взяли дві найстарші боярині зперед матері-княгині пахучий огонь з кедрини і поклали перед його молоденьку подругу, що клячала поруч, а в головах домовини поставили два старі дружинники копіє покійного князя.
Вийшов з церкви, відітхнув. Сонце клонилося ід западови й червеню покривало широку, розлиту струю Дністра, що виглядала як пливуча кров.
В тій хвилі приступив до нього великий печатник і повідомив, що київський посол завернув з дороги на вістку про смерть князя Володимирка.
Глава трета, з котрої читач довідається, як утомлений попередними думками, молодий князь рішився в одній хвилі, не допустити до війни за всяку ціну і як щойно в розмові з київським послом охолонув і до ціни мира не хотів додати города Бужська; як київський посол узнав се за можливу основу до переговорів і домагався ще тільки згоди бояр; яке становище заняв провідник боярів, воєвода Халдієвич; як виглядала боярська рада під проводом князя; що говорив єпископ Косьма і боярин Микулич; як виглядали звіти про княжий скарб, про княжі магазини й житниці — причім пізнає найвисших достойників князя і їх вдачу той довідається про дух й вислід нарад.
На вістку, що київський посол завернув з дороги і проситиме знов
о послуханнє, князь Ярослав станув, як вкопаний. Сам Бог завертає посла, подумав. В тій хвилині рішився, ніяким чином не вдаватися у війну і приказав зараз припровадити до себе посла Великого Князя Ізяслава. Було се рішеннє молодого чоловіка, повзяте під першими вражіннями.
Нім прийшов київський посол, порозсилав князь окремих гонців до кількох полководців, котрих знав як прихильників усяких воєн, щоби навіть з дороги вертали на свої місця і приготовляли все до походу потрібне, бо поход розпічнеться невдовзі.
Перший раз мав молодий князь полагоджувати з чужим послом важне, державне діло. Чувся тим оживлений і боявся того кроку. Числив одначе на те, що і тут не опустить його дар зєднування собі людий, який запримітив у себе вже давнійше і який у нього високо цінив навіть його покійний батько.
Казав боярина Путятича спровадити до своєї мешкальної кімнати, без свідків, бо хотів запобічи тому, щоб його двораки і достойники бачили на його лиці яке небудь змішаннє або заклопотаннє.
До кімнати увійшов мужчина літ понад пятьдесять, з гладко обри-тим, худим лицем і поважним вусом. Очи мав спокійні, але дуже твердого погляду. Був богато одітий; великий варяжський меч, що мав його при боці, віддав отрокови перед дверми. Вступивши в кімнату, випростувався на весь ріст, опісля вклонився молодому князеви в пояс і промовив:
— «Поклін могутньому князеви на Галичі, Перемишлі, Звенигоро-ді й Теребовлі і блаженний мир волостям його! На вість, що Богу сподобалося забрати до себе батька Твого, княже, завернув я з дороги в надії, що інакше прийме мене його син, про котрого тільки добрі вісти доходили до Київа й инших городів, де сидять потомки Рурика!»
Молодий князь встав і подав руку бояринови, кажучи: «І я чув багато доброго про тебе, боярине, і твій славний рід, що мечем і умом мно-го послужив нашій землі.»
Боярин з видимим вдоволеннєм вклонився молодому князеви. Князь вказав йому рукою на крісло. Київський посол сів і почав говорити:
— «Ти, княже, був при тім присутний, як я покійному батькови твому зложив хресну грамоту, підписану під Перемишлем, і знаєш добре справу, в якій я приїхав до покійного батька твого. Навіть ціла Погорина Волость не варта тої крови, яку пролито доси за частину її. Вічна війна говорить о ту волость, від коли поспорилися о неї волинський князь Всеволод і київський Ярополк. Сто літ минає, від коли перша кров полилася за ту спірну волость, а я від найвчаснійшої молодости своєї нічого так часто не чув, як імена городів: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів і Гнійниця! І якби ти загоїв ту гнійну і розятрену рану нашої землі, то мавби заслугу рівну Мономаховій!»
— «Боярине!» сказав князь, «ти мігби батьком моїм бути, бо літами й досвідом багато старший ти від мене. Для того я не щоб тебе вчити, або щоб перед тобою показувати, що вже розумію лад державним ділам,— але на те, щоб показати всю трудність свого рішення, запитаю тебе: Чим Білгород Київу?»
— «Білгород ключ Київу, княже!»
— «А Бужськ ключ Галичу, боярине! Я пристав би, звернути Київу всі городи Погорини, але не Бужськ, що стоїть на границі лісів Волині і піль Поділля, що береже трьох сплавних рік моїх: Буга, Солотвини і Полтви! Ти як досвідчений вожд знаєш ціну города того і знаєш також, що ніяка сила не видре мені Бужська з його болот і мочар. Бужська не можу дати!»
— «Вправді Бужськ то споконвіку волинський город, але на тій основі можуть бути переговори, княже.»
— «Не переговори, а мир!»
— «Не мир, а переговори, княже! Ти ще старим з'вичаєм не засів на престолі в церкві і ще галицькі бояри не цілували хреста на вірність тобі! А й опісля, княже, на кім ти опрешся, як від самого початку розійдешся з боярством? Бояри були одинокою підпорою покійного батька твого, що вмів перехитрити найхитрійших. Не роби вже першого діла без волі їх. Хоч уважають тебе розумом рівним найбільшим з Рурикового роду, але нім ти ще убувся на престолі, послухай ради старого, київського посла, бо не все тобі вороже, що з Київа приходить. Навіть наш князь Ізяслав згадує тебе добрими словами»...
Молодий галицький князь почервонів з заклопотання. Він почув, що зробив ошибку, що показався недосвідченим молодиком, який не знає навіть своїх домашніх відносин — і то супроти чоловіка, що знав до подробиць всю спадщину його! Але рівночасно відчув у словах і раді київського посла щиру прихильність до себе. Змішаний, як молода дівчина, промовив:
— «Твоя правда, боярине, і я дійсно вдячний за науку тай приємно мені, що від Путятича її одержав. Скоро прикажу скликати раду бояр, а ти будь гостем у моїм теремі з дружинниками своїми. А великого Князя Ізяслава згадую і я тільки добре і не забуду ніколи, як він брав мене нераз на коліна малим дитятем.»
Київський посол з нетаємним вдоволеннєм попращав молодого князя, дякуючи за гостину і заявляючи, що має в Галичі кревних бояр.
По його відході приказав Ярослав завізвати до себе старого воєводу Івана Халдієвича. До комнати увійшов великий старуган, з білою як сніг бородою, сивими вусами і білим волоссєм. Зпід білих бров світили сині очі коліру води, що немов говорили: багато княжих тайн, багато людських справ бачили ми. Сей воєвода вратував свого часу престол Володимиркови.
Було се в часі другої війни Володимирка з попередником Ізяслава, київським князем Всеволодом, котра вивязалася з подій, звязаних з першою війною між ними. В&лодимирко виповів першу війну Всеволо-дови ізза того, що той посадив свого сина Святополка на Волині, до котрої Володимирко мав претенсії. Всеволод в союзі з Ляхами, котрих привів зять його Болеслав, та всіми дикими Половцями і багатьома князями Рурикового роду двигнувся проти Володимирка і так його стиснув, що він мусів окупити мир 1400 гривнами срібла. Утомлений і знеохочений тим неповодженнєм виїхав Володимирко на лови, в тись-‘меницькі ліси, щоб відітхнути по воєнних трудах. Тоді галицькі міщани в його неприсутности созвонили віче і сказали: Дуже неспокійного духа має в собі наш князь і без огляду на перемагаючі сили противни-
33
3 1540-1 ків виповідає війну, якої виграти не може. Тай рішили позбавити його престола й волости і призвати на княженнє Івана Берладника, сина Ростислава II, що княжив тоді в Звенигороді. Але він тільки 3 тижні вдержався на галицькім князівстві, бо Володимирко при помочі воєводи Халдієвича, що зорганізував боярські сили, розбив і строго покарав бунтівників4. Іван Берладник став ізгоєм і втік до київського князя Всеволода. Володимирко зажадав його видачі. Всеволод відмовив. Тоді Володимирко вдруге виповів йому війну. Сим разом заскочив Всеволода несподівано, бо київський князь і не думав, щоб Володимирко в такий короткий час і по такім великім погромі міг відважитися на нову війну. Скоро посунувся Володимирко аж у землі Великого Князівства Київського, дійшов до города Прилуки, обляг його і здобув. Та згодом постягалися сили Всеволода і наспіли його союзники: Ляхи, Половці, а також другі князі Рурикового роду. Перед такими силами противника почав Володимирко відворот і відступив аж за Звенигород. В тій стадії війни зробили противники Володимирка засадничу похибку: замість пігнатися дальше за уступаючим князем, облягли серед зими5 кріпкий Звенигород, заосмотрений в усякі припаси і хоч не велику, але дібрану залогу, на чолі котрої стояв воєвода Халдієвич. Несподівано пустила студінь, почали падати дощі і сніг стік так, що Володимирко не міг доставити відсічі свому городу. А Всеволод при казав до саний доробити колеса та підкотив пороки під город і первий день повалив остроги кругом нього. А другого дня Звенигородці созвонили віче й хотіли передати город. Тоді воєвода Халдієвич увязнив на вічу трьох найвизначнійших провідників міщанства, приказав їх розрубати мечами в пів і скинути їх тіла з городських стін. Се поділало так, що коли третої днини Всеволод почав приступ на город з усіх сторін, Звенигородські міщани не думали вже про здачу й боролися завзято від ран-ної зорі «до пізної вечірні», а коли Всеволодові війська в трьох місцях зажгли город, угасили пожежу і дальше боролися. Тоді Всеволод уступив. Так витревало і кріпко боронився Халдієвич, аж поки противники не зужили своїх сил безуспішними наступами. Всеволод уступив з нічим і почав приготування до нової війни, стягаючи ще більші сили. Та серед тих приготовань помер, а о київський престол почалася війна між Ізяславом Новгородским і Юрієм Суздальським, в котрій побідив Ізяслав, що саме тепер княжив у Київі.
Такі заслуги положив в останних часах супроти держави старий воєвода, родом з Володимира Волинського; він памятав іще діда теперішнього князя і був при хрещенню Ярослава. Ярослав шанував його може навіть більше чим батька, бо був се чоловік без підступу і хитрос-ти, тип старого, правдомовного лицаря. А старий воєвода любив молоденького князя, що від колиски виростав на його очах. Він учив його воєнної штуки, перший показував йому, як уставляти градні сосуди, як висилати наворотниці, як уставляти військо до бою.
Молодий князь сердечно привитав старого воєводу, могутного провідника бояр, оправдуючися перед ним, що досі не міг його попросити на розмову.
— «Знаю, знаю», відповів старий воєвода, приймаючи запросини, сісти біля князя, «тепер був у тебе, княже; київський посол.»
— «Якраз в тій справі хочу тебе просити о пораду, нім скличу раду бояр. Я тепер вагаюся в тій справі, хоч недавно рішився був проводити війну і навіть приказав кільком полководцям, приготовити все до скорого походу. Як твоя думка в справі мира з Київом?» — запитав князь, хоч знав, що воєвода буде за війною.
Йому було ніяково, що підходить учителя свого. Але в душі оправдував себе науками батька, котрий йому нераз говорив: «Будь хитрий лис і розумний як вуж, а думок своїх не зраджуй нікому, бо ти князь і рівного тобі нема у волости твоїй». Ще в острійшій формі, хоч ніжнійшим тоном, вбивала йому в память те саме і матір, що любила його понад усе. Для неї все тут було й остало чужим і синови свому нераз говорила, що тільки його очи пригадують їй рідний край з його веселим сонцем. Ділав докладно по науці батька. У своїй грі почав відчувати якусь невідому перед тим приємність, яку відчуває все слабша людина, коли має нагоду перемогти міцнійшу. Але та дивна приємність була така тяжка, як гріх. Він аж мусів боронити себе перед нею, толкуючи собі що тільки в той спосіб дотримає батьківської присяги і може тим вратує батька від адських мук, що так не допустить до війни і проливу крови. Але тягар почував мимо всего. І знов пригадав собі слова владики, про тяжкий великокняжний клобук, одідиче-ний по батьку. Старий воєвода не знав, що діється в душі князя. Звичайно запитав:
— «Хочеш сказати в справі видачі городів Погорини?»
— «Так.»
— «Чи ти прирік уже що послу київського князя?»