Я письменник уже дві сотні років. Далекого 1766 року один Павич видав у Будимі свою збірку віршів і відтоді нас вважають письменницькою родиною.
Народився я 1929 року на узбережжі однієї з чотирьох райських річок о 8.30 ранку під знаком Терезів (підзнак Скорпіона), за астекським гороскопом — Змія.
Вперше зазнав бомбардувань у віці 12 років. Востаннє — у віці 15 років. Поміж тими двома бомбардуваннями я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської від одного пана, який курив люльку з духмяним тютюном. У той же час я вперше забув французьку (пізніше я забував її ще двічі). Врешті, на одній псарні, куди я потрапив ховаючись від англо-американського бомбардування, один російський еміґрант, царський офіцер, почав мені давати уроки російської з книжок Фета і Тютчева. Інших російських книжок у нього не було. Тепер я думаю, що вивчення мов було до певної міри перетворенням на різноманітних заворожених звірят.
Я любив двох Йоанів — Йоана Дамаскина і Йоана Золотоустого (Хризостома).
У моїх книгах я реалізував набагато більше любові, аніж у свому житті. Лише за одним винятком, який і досі триває. Ніч у сні солодко прилипала до обох моїх щік.
До 1984 року я був найменш читаним письменником у своїй країні, а від того року поспіль — найбільш читаним.
Я написав роман у вигляді словника, другий — у вигляді кросворда, третій — у вигляді клепсидри і четвертий — у вигляді довідника для гадання картами таро. Я намагався якнайменше перешкоджати тим романам. Вважаю, що роман — це рак. Існує завдяки своїм метастазам. Із дня на день я дедалі менше є автором своїх уже існуючих книжок, але дедалі більше автором майбутніх, яких, можливо, так ніколи й не напишу.
На мій подив, книги мої дотепер перекладені 66 разів на різні мови. Словом, я не маю біографії. Маю лише бібліографію.
Критики у Франції та Іспанії відзначили, що я — перший письменник XXI століття, а жив я у XX столітті, коли треба було доводити невинність, а не провину.
Найбільше розчарувань у житті я спізнав від перемог. Перемагати не виплачується.
Я знав, що не треба торкатися живих рукою, якою уві сні доторкався до мертвих.
Я нікого не вбив. Зате мене вбили. Задовго до смерті. Для моїх книг було б краще, якби їхній автор був якимось турком чи німцем. Я був найвідомішим письменником найненависнішого народу на світі — сербського народу.
Гадаю, що Бог осипав мене безмежною милістю, подарувавши мені радість писання, але тією ж мірою і покарав мене, либонь, що через ту ж таки радість.
Переклав і склав примітки Іван Лучук
Читач може сам вибрати, яким із двох вступних розділів почати це оповідання і яким із двох заключних розділів завершити читання. Від таким чином вибраної стежки залежатиме, яку саме історію він дістане і до якого вихідної точки прибуде. Зрештою, якщо матиме охоту, то може це оповідання прочитати багато разів різними способами. Все решта — то вже справа автора.
Панна Хатшепсут, продавщиця з однієї крамниці жіночої білизни, прокинулася знову вельми пізно і з відчуттям самотності. Приснився їй дзбанок із двома дзьобиками. В її сні вино в’язалося у вузол і розділеними струменями наповнювало одночасно дві чаші.
Зазвичай, за таких обставин, коли почувалася самотньо, відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися проти течії вздовж правого берега Дунаю і загачували вітри біля гирла Сави. Під вечір вирушила на роботу. Працювала в другу зміну і залишалася до глибокої ночі. Того дня біля газетного кіоску на розі помітила вишуканого пана в зимовому пальті кольору чорного лаку. Стала біля нього, правою рукою простягнула продавцеві гроші за газету, а лівою з панової правої кишені поцупила першу ж річ, яку там намацала. В ту мить продавець дав їй газету, і вона непомітно покинула місце крадіжки. Пан сів у машину кольору свого пальта і зник. Тепер панні Хатшепсут залишилася легша частина роботи. На Теразіях вона вийняла зі своєї торбинки малесеньке дзеркальце і заглибилася в нього. Своїм відображенням, побаченим у дзеркалі, була задоволена: /картинка/
Шкода, що ця картинка не може тут залишитися. Та хто знає, може й залишиться? Зрештою, поставлю бодай підпис. І поцілувала дзеркальце, залишивши на склі трішки своєї помади. У підземному переході Теразій вона ступила на ескалатор і непомітно опустила дзеркало у торбу якоїсь перехожої.
Справу було успішно скінчено, і панна Хатшепсут полегшено зітхнула. У крамницю жіночої білизни, місце своєї праці, увійшла вся перероджена, ніби годинами була на масажі, в сауні чи на гімнастичному спорядженні у спортивному залі. Відчуття самотності щезло, як завжди, коли поступала таким чином. Завжди так само. Одну річ вкрасти, іншу річ подарувати. І то різним особам. Не важливо ні що, ні кому. Подеколи, залежно від обставин, мусила міняти послідовність ходів і спершу дарувала, а вже тоді крала. Але цього разу все було в порядку.
Набагато пізніше, лише коли на хвильку залишилася сама в крамниці, змогла поглянути, що ж то вона вкрала з кишені пана в лакованому пальті. То була запальничка. Коштовна і нова-новісінька. У неї ще стирчала ґарантія з блискучого шкіряного чохла. На червоній верблюжій шкірі було витиснено: МОЗІС III. Щось ніби знак власника. А на кришці було вигравіювано:
Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання.
Панна Хатшепсут не встигла докладніше оглянути свою здобич, бо до крамниці увійшов новий покупець. За спиною схопила лівою рукою праву за лікоть і окинула його уважним поглядом.
Був то молодик у джинсах, синій сорочці та темному пальтечку, в черевиках на довгошерстому хутрі. У руці тримав дощового кобеняка і малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір із бантиком зверху. Перше, на чому зосередила увагу, були кишені. Цілковито їй відповідали, бо навіть трохи зяяли. Тоді вона розглянула і того, кому ці кишені належали. Він був напрочуд сивим, наперекір молодості. Мав п’ять розділів, розміщених у його волоссі впоперек, від вуха до вуха. Стрункий, з дивними очима.
— Цей і уві сні короткозорий, — подумала вона і спитала, чим може йому бути корисною.
Він поклав кобеняка і коробочку на столик біля її крісла і мовив стидливим, теплим голосом:
— Хотів би купити нічну сорочку. Різдвяний подарунок своїй дружині. Вона носить четвертий розмір.
— Тепло такого голосу можна осягнути передчуттям десь високо між двома самотніми жіночими кроками, що відлунюють на порожній вулиці… — Так подумала, а сказала:
— Ті розміри нагорі, на полиці, — і підсунула драбину. Піднімаючись, відчула його погляд на собі. Тримала той погляд на тому ж місці, на висоті стегон, і коли злізла, ніжкою драбини, прибираючи її, непомітно зіпхала золотистий пакуночок зі столу на крісло. Тепер пакуночок був відокремленим від дощовика відвідувача. Надіялась, що молодик не помітить, що пакуночка нема і що він його забуде в крамниці.
Та ба, він тоді сказав щось настільки непередбачене, що вона залишила драбину там таки, де була і задивилася у його очі. Немов крізь воду вдивлявся, крізь декілька тисяч років прямо в неї. Ті очі зблідли від часу, крізь який дивилися.
— Можливо, вам моя забаганка видасться надмірною, — мовив він, — але я не вмію купувати жіночих нічних сорочок. Чи не могли б ви її вбрати на себе? Так я міг би взнати чи підходить вона, чи ні. Моя дружина майже такої ж статури, як ви…
Якби не той пакуночок на кріслі, панна Хатшепсут точно б відкинула цю пропозицію. Але в цій ситуації вона відповіла:
— Не ви один про таке просите. Одягну її в кабінці, щоб ви змогли її на мені побачити… Лише спершу приберу драбину.
Знаючи, що жіночий зір завжди бистріший від чоловічого, панна Хатшепсут зачепила легенько молодика драбиною, щоб мати нагоду непомітно опустити в його кишеню запальничку.
Коли з’явилася у нічній сорочці четвертого розміру, помітила, що йому перехопило дух. У його короткозорих очах вона прочитала щось на зразок слів:
— Ця ніч вагітна. Вагоніє новим пречудовим днем!
Проте він тужливо повідомив:
— Знаєте, зараз я навіть попри найщиріше бажання не можу купити цю нічну сорочку. Вона так чудово вам пасує, що я по вечорах, коли б тільки вдягала її моя дружина, мусив би згадувати про вас… А так не можна. Ви й самі то розумієте, хіба ні? У кожному разі, дякую і добраніч…
З тими словами він вийшов із крамниці, кутаючись у свій кобеняк, а панна Хатшепсут, вся збуджена, проводжала його поглядом вниз по вулиці. Потім, все ще в нічній сорочці, гарячковими пальцями розпакувала золотисту коробочку, не пошкоджуючи про всяк випадок обгорткового паперу і бантика.
Всередині лежало щось чарівне, і вона не зразу могла визначити його застосування. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском із ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатшепсут хотіла було її запалити, але згадала, що вона все ще в нічній сорочці, що сидить у крамниці і що не має більше запальнички.
Того дня саме розлучена дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Відразу знала, що треба вчинити. Спершу кинула погляд на ріки. Хмари того дня не могли здолати воду. Звивалися вздовж правого берега Дунаю, йдучи у протилежному напрямку до його течії і загачували вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут гарячковими пальцям розпакувала малесеньку коробочку, загорнуту в золотистий папір. Всередині лежало щось чарівне, чийого застосування вона не могла зразу визначити днем раніше, там, у крамниці кришталю, де його купила. Дивовижний скляний слимак, повен срібного порошку, затканий зверху рожевим воском з ґнотиком посередині. Було це щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для її колишнього чоловіка. Захотіла була в одну мить написати якусь посвяту на слимаковій черепашці, та передумала. Не мала довір’я до мови.
Вона знала, що мова є лише мапою думки, чуття і пам’яті людини. — Як і всі мапи, — роздумувала вона, — у сотні тисяч разів мова є зменшеною картиною того, що вона намагається передати. У сотні тисяч разів звужена картина людських відчуттів, думок і пам’яті. На тій мапі моря не солоні, ріки не течуть, верховини пласкі, а сніг на них не холодний. Замість ураганів і вітрів там намальована лише малесенька троянда вітрів…
Так, замість щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскову заглушку, висипала в умивальник рожевий порошок зі скляної слимакової черепашки і на його місце з баночки, на якій писало: «Вибухівка великої руйнівної сили. Вогненебезпечно!», насипала срібного смертоносного піску. Потім обережно у скляну черепашку повернула воскову заглушку з ґнотиком посередині.
Коли слимак знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок золотистим папером і обв’язала бантиком.
— Перед цим Давид хоч би що там не стримається, — промимрила вона, поставила коробочку з бантиком на креслярський стіл, який ще донедавна належав її чоловікові, і вийшла з квартири.