Молодий пан арх. Давид Сенмут більше тут не мешкав. Після розлучення він був змушений винайняти окреме помешкання, але пара ключів від старої квартири, де зараз жила його колишня дружина, знаходилася й далі в нього. Він міг прийти туди коли захоче, за умови, що в той час там не буде колишньої пані Сенмут. Міг дивитися телевізор, мав право дещо випити, але не смів нічого винести. Такою була угода. У противному разі, а його колишня дружина добре знала чому так вчинить, замок того ж дня був би змінений, а поліція повідомлена про те, чого в квартирі бракує.
І цього дня архітектор Сенмут навідався в час, коли знав, що не застане своєї колишньої дружини. Почистив зуби своєю старою щіткою, випив порцію віскі з содовою і сів. Але не міг всидіти на одному місці. Вже смеркалося, коли на своєму креслярському столі помітив пакунок у золотистому папері з бантиком. Не стримався. Взяв його так, ніби щось краде, та й насправді таки вкрав його. І вийшов на вулицю.
Поваландався трохи містом, наміряючись у якійсь кнайпі ще дещо вкрасти, а тоді вже викроїти принагідну хвилинку, щоб розглянути вже вкрадену річ своєї колишньої дружини. Та от крізь вітрину крамниці з жіночою білизною помітив нічні сорочки, поскладані на прилавку. Увійшов без вагань. Там була молода продавщиця, яка могла відповідати його намірам. Знав з досвіду — коли крадеш, мусиш того іншого ошукати ще до того, як скажеш йому добридень. Потім буде вже запізно. Щойно увійшов, кинув погляд на нічні сорочки, розставлені в рядок на прилавку і акуратно складені в коробки. Жодна з них не була четвертого розміру. Мовив добридень і поклав свої речі на стіл. Висловив бажання придбати нічну сорочку.
— Четвертого розміру. То є розмір моєї дружини, — вимовив.
— Ось ці тут на прилавку лише третього розміру. Четвертий розмір там на полиці, — сказала дівчина. Взяла драбину і вилізла взяти потрібну річ, а він спробував потягнути з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Але дівчина вже злізла з сорочкою в руці, в тісній крамниці легко його штовхнула, прибираючи драбину і запахла ароматом імпортних дурманячих олійок. Це йому завадило здійснити крадіжку. Тоді він їй стидливо сказав:
— Знаєте, я в цьому не найуміліший. Чи не могли б ви замість моєї дружини приміряти нічну сорочку? Ви приблизно такої ж статури… Ви б мені дуже допомогли.
Вона його зміряла поглядом, вагою як мінімум кільо і триста грамів. Але, на превеликий подив, вона згодилася. Увійшла в кабінку, щоб вбрати на себе нічну сорочку, а в той час пан арх. Давид Сенмут не стримався таки. За другим заходом поцупив у кишеню одну з тих нічних сорочок третього розміру, залишивши на прилавку акуратно поправлену коробку, так що нічого не можна було помітити.
Коли дівчина вийшла з кабінки у нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом:
— Так ніби вперше її бачу. Коли тобі щось таке здається, то так само, ніби ти вже того когось бачив у попередньому житті. Отакій годилося б будувати палати, бути їй покровителем, будь-ким, виховувати дітей, стати її прихильником або другом…
Так подумав. Але сказав:
— Знаєте, я не можу купити ту нічну сорочку. Задорога для мене.
І вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледве встиг прихопити свого дощового кобеняка.
Після відвідин декількох кав’ярень з метою вбити час, після двох чи трьох дрібніших крадіжок, коло півночі вдома, точніше перед винайнятою квартирою, він наткнувся на свій телефон, викинутий на сходи. Через неоплачені рахунки у квартирі йому було відмовлено. Охоплений відчаєм, він у сусідній кав’яренці увімкнув на хвильку автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Телефонувала йому його колишня дружина. Її голос з апарату був лагідним:
— Знаю, що ти приходив. Знаю теж, що ти зробив. Знову щось вкрав. Малу золотисту коробку з бантиком. Проте не бійся, не заявила на тебе в поліцію. Наразі. Цього разу ти взяв лише подарунок, який я підготувала тобі на Різдво…
На тому місці він нагло зупинив повідомлення і почав нишпорити по кишенях. Але коробки у золотистому папері з бантиком ніде не було. Ламав собі голову, щоб згадати, де ж то він міг її забути, але нічого йому не спадало на гадку. Ще раз обнишпорив кишені і тоді намацав щось, чийого вигляду не міг визначити пальцями. Витягнув з кишені коштовну чоловічу запальничку у шкіряному чохлі, не пригадуючи, яким робом та річ потрапила до його пальта і коли й у кого він її вкрав… На запальничці було написано:
«Якщо мене тричі підряд запалиш, здійсниться твоє бажання».
Переночував у найближчому готелі, зранку винайняв нову квартиру в кредит, а десь під вечір вирушив обійти кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було навіть сліду його подарунка, загорнутого у золотистий папір. Тоді він згадав про дівчину з крамниці жіночої білизни. У перших-ліпших канцтоварах купив темно-синю торбинку, посипану зірочками, поклав до неї вкрадену вчора звечора нічну сорочку. Зайшов потім до крамниці жіночої білизни і сказав дівчині, простягаючи подарунок:
— Я прийшов, панянко, щоб вибачитися. Вчора я вас обдурив і то було негарно. У мене нема дружини і я не хотів купувати нічної сорочки. Хотів лише вас побачити у нічній сорочці. Вона вам так чудово пасувала, що цієї ночі я ніяк не міг заснути. Ледь дочекався, щоб відчинилися крамниці, і купив вам на подарунок таку ж саму.
— То не така сама, — відповіла дівчина і усміхнулася, — ця має третій розмір.
Від тих слів молодик гепнувся у крісло. Його було викрито. Нарешті він мовив розпачливим голосом:
— Чи можна вас принагідно запитати… Часом не тут у вас я забув учора ввечері один пакуночок, загорнутий у золотистий папір?
— Пакуночок, загорнутий у золотистий папір? З бантиком?
— Так, так!
— Ви його тут не забули, — рішуче відповіла дівчина, — я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, що покупці часами забувають у нас… Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?
Він спантеличено дивився на неї. Її вії чіплялися за брови і творили там безлад. З її очей було видно, що вічність несиметрична. Спитав її:
— Чи ви мали колись дочку? Давно. Перед багатьма, багатьма роками.
— Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її постерегти?
— Кого?
— Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса.
— З великою радістю, — мовив молодик, поцілував продавщицю у вухо і рушив до виходу. У дверях зупинився і додав:
— Я знаю її ім’я.
— Чиє?
— Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре.
Панна Хатшепсут любила тварин, особливо котів, імпортні парфуми та екзотичні квіти. Але на ті її уподобання не вистачало коштів. Не мала грошей навіть на якесь кишенькове щеня. На Святвечір ледве придбала рибу і локшину, щоб зготувати їх із маринованими сливами. Про подарунки, безумовно, не могла навіть подумати. Коли вже закінчила приготування вечері, одягнулася, тушшю поглибила внутрішні кути очниць, щоб віддалити їх від носа, а зовнішні клинці повік продовжила контурним олівцем майже до самих вух. Навколо чола намотала стрічку. Верхня губа була рівно підмальована, а нижня підкреслено вивернута. Відчула себе добре, задоволена своїм виглядом. Ніби перед якимось завойовницьким походом. Підійшла до вікна і кинула погляд на ріки.
— Хмари пройшли над водою, — зробила висновок.
Потім уважно розгорнула золотистий папір і вийняла скляного слимака. Не подобався їй сріблястий пісок, яким була наповнена скляна черепашка. Вона обережно вийняла воскову заглушку і вміст слимака витрясла в умивальник. Потім вимила черепашку, висушила і наповнила своїм запахущим блакитним порошком для купелі. Потім повернула на місце воскову заглушку з ґнотиком. Слимака знову можна було використовувати як декоративну свічку, і він чудово поблискував своєю блакитною утробою. Колір слимака тепер нагадував очі молодика, на чий візит вона чекала.
— Атлантида-блакить, — мовила дівчина і здивувалася від тих слів.
— Дурниці, — сказала сама собі. — Звідки ти знаєш, що то «атлантида-блакить»?
За якусь хвилину скляний слимак знову був у своїй коробці, загорнутий золотистим папером і обмотаний стрічкою з бантиком. Готовий до вручення в якості презента.
Якраз задзеленчав дзвінок над дверима. Візитер приніс вино. І той теплий голос. Вона його посадила за стіл і сама сіла навпроти нього. Взяла чотири горіхи і кинула їх на чотири сторони, хрестячи кімнату. Тоді з шуфляди вийняла коробку зі скляним слимаком і вручила йому її.
— Це тобі різдвяний подарунок від мене, — мовила і поцілувала його.
Його очі зблиснули і він, як дитя, тремтячи від збудження, розгорнув золотистий папір і вийняв скляного слимака. На його обличчі відбилася бентега.
— Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці? — спитала панна Хатшепсут.
— Не знав, — у відповідь.