Kurz und gut — мені здавалося, що я його вже десь бачив, напевно, у Ґеттінґені у корчмі «Junkerschaenke», або деінде. Зрештою, приємно було після щоденних зустрічей, прогулянок та гри в шахи з Ольгою, що, як завжди, займали мене, трохи перепочити у невимушеній розмові із знайомим, який був — also — уважним слухачем. Час від часу я ходив до нього на вечерю з білим вином. Ми сиділи, курили люльки, обмінювалися тютюном (я курив свій голландський, він — якийсь англійський, сушений з родзинками та малагою), розмовляли і дивилися, як дим з люльок пливе до каміну, що був в успадкованому будинку і куди він час від часу підкладав дрова. Інколи мені здавалося, що ми обоє даремно витрачаємо час і гріємо протяг. Палячи, я переглядав книжки на його поличках і набрів на економічні твори Адама Сміта, старі календарі, а на столику — на маленьку металеву статуетку Наполеона Бонапарта.
Тим не менше, eines schoenes Tages, я познайомив його з родиною Ольги, а ті запросили його на день народження Ольжиної сестри. Того вечора, коли ми з’явились із запізненням і потрапили просто за стіл, я лише на мить переключив увагу з Ольги на її сестру. Вона сиділа навпроти нас дивно бліда. Тримала обіруч перса, мов дві ручні, одноокі тваринки, і пізніше кусала виделку та ніж, ніби кусала коханця, якого — я знав — у неї не було. У цю мить заграли «An der schoenen blauen Donau», чи щось подібне, і я помітив, що Ольга та мій знайомий торкнулися під столом колінами, притупуючи в такт музики. Коли вони помітили, що я їх бачив, сусід, замість того, щоб відступити, простягнув під столом руку, схопив Ольжину долоню і вона, не кліпнувши оком, пролізла під столом з нашою вечерею і пішла танцювати з ним. Потім вони вийшли разом на терасу, а я бачив, що Ольжина сестра не їсть, так само як і я, але це було не через мене або сестру, а через нього. І тоді я не витримав. Як тільки вони повернулися, я вилетів надвір, залишив вечірку і повернувся додому. Спати я не міг. Витягнув і оглянув свій пістолет, почистив і зарядив його. Потім написав листа Ользі, трохи почитав Шиллера і перевернувся горілиць, коли мене перед світанком огорнув сон. Тоді я заснув, але у війську мене привчили не спати горілиць довше двадцяти хвилин. Через двадцять хвилин я й справді підхопився, побачив, що світає, немов ніч позеленіла, одягнувся, взяв пістолет і подався до сусідового будинку. Я погрюкав у двері і розбудив його. Він, позіхаючи, вийшов. Я запитав у нього, чи має він якусь зброю. Він мовчки подивився на мене і повернувся до будинку. Трохи згодом він з’явився з дядьковою мисливською рушницею. Сказав, що йому жаль, але нічого іншого у нього немає. Запропонував мені обрати зброю, від чого я відмовився. Тоді він запропонував спуститися до водяного млина, щоб не забруднювати будинок.
Ми спустилися. Падав сніг, подібний на попіл. Я зупинився на цьому боці, він перейшов через міст на другий берег. Коли він опинився навпроти мене, я заплющив ліве око і прицілився. Цієї миті він вистрелив. Коли в мене влучила куля, я випустив пістолет і пригадав його ім’я. Воно звучало: Євгеній Онєґін.
Річка, в яку я впав, була холодна, мене понесла течія, але я не втопився. Навпаки, мені здавалося, що вона лікує мене, носячи днями й ночами, здавалося, що поклавши руки під голову, я пливу за водою, з річки до річки, але там, де мене викинула вода, було дике пустище, придунайські болота тяглися за обрій, поорані віддзеркаленням пропливаючих хмар. Галки летіли зграями, мов плямистий килим, що ширяє у небі. Я не міг заснути від голоду, а коли знаходив щось поїсти, не встигав докінчити обіду через сон, що нестримно полонив мене. Я збудував з багна та очерету курінь і кожного ранку ходив убрід по Дунаю, розпачливо намагаючись спіймати щось на гачок. Від голоду я розмовляв сам зі собою, а коли річка починала текти швидше, я переставав думати і голова у мене паморочилася, бо я не міг думати швидко, а водночас не ставало сили опиратися течії, яка нестримно несла все, і мою думку теж.
Одного дня зловив я малесеньку рибку.
— So etwas? — подумав я і кинув рибку назад до Дунаю.
Вона ж не хотіла плисти геть, а зупинилася переді мною і нашорошила свої риб’ячі вуха, в яких риби зберігають душі добродіїв.
— Wie heisst du? — запитав я у неї з берега.
— Гаврило, — відповіла вона з води.
— Du verstehst deutsch? — зачудувався я, і засміявся, і здивувався власному сміхові, який ледь впізнав, так довго я не сміявся.
— Also, Gavrilo, wie Archangelus?
— Так, — сказала риба й запропонувала виконати три мої бажання.
— Kurz und gut, — сказав я їй відразу, — я хотів би насамперед замість цього куреня з багна ein Haus. Дім, побудований на гарній воді та вині, просторий, щоб у ньому міг птах загубитися, і високий, щоб кінь з вершником міг пройти у двері. Дім із садом, повним криничок і дерев. А потім, позаяк я молодий, була б мені придалася жінка, aber nicht zu junge! Щоб не була надто молода: щоб більше років було в ній, аніж на ній, щоб мала два закручених пучки волосся, сплетених як змії на вухах, і великі перса, щоб можна було дві шапки почепити… І нарешті, але насамперед, тебе на вечерю. Але не думай приходити отака мала і ніяка, а спершу потовстішай, щоб людина мала що вкусити!
— So bitte? — закінчив я, а рибка плеснула хвостиком по Дунаю, і від того на воді залишилося щось подібне до дірки. Я плюнув у дірку і ліг спати. Отакого втомленого зморив мене сон, і уві сні втратив я і слух, і волосся, ім’я і пам’ять, як втрачають усі, коли сплять.
Мене розбудив ліжник, що трусився від ударів мого власного серця. Крізь високе вікно було видно небо, блакитне і посипане птахами як кропом. Я лежав на якомусь м’якому дивані кольору рудого коня. Знадвору чувся різкий голос великих садових ножиць, як вони постійно вимовляють одне й те саме слово, жуючи щоразу інший шматок. Переді мною на столику на коліщатках пахла і парувала риба, фарширована пташиною печінкою, і я нарешті втамував голод. Я пив вино ковтками, наче незліченні дзеркала у залах навколо мене, які ковтали моє віддзеркалення у русі. На мені був блакитний доломан з торочками, що танцювали під брязкіт острог. Я взяв дворогого капелюха з пір’ям і через відкриті двері тераси вийшов у день, який з цього боку ріки якраз спускався до лісу. На другому боці, зі сторони ночі, розлігся парк, повний зелених вулиць аж до пагорба, де стояла галерея з куполом посередині. Я озирнувся довкола і зрозумів, що знаходжуся серед прекрасного палацу з місцем для полювання та риболовлі, і що цей палац з усією округою належить тепер мені.
E. M. Kroenfeld, K. Kobald та інші історики архітектури, які розглядали це питання у спеціальній літературі, а потім K. Hilscher та A. Eigner сходяться на тому, що палац побудовано там, де колись на місці водопою звірів біля Дунаю стояв мисливський будинок. За проектом J. B. Fischer’a von Erlach’a почато будівництво тої частини палацу, креслення якої помилково не були, коли будівничий помер, поховані разом з ним. Було багато сумнівів щодо продовження будівництва. Зрештою його було доручено N. Tacassi, який завершив будову між 1744 та 1750 роком. До серединної вищої частини він з обох боків добудував нижчі крила з придворним театром у західній частині будинку і з 1441 кімнатою. Ціла армія теслів та кравців, годинникарів та музикантів влетіла тоді до 44 приміщень на другому поверсі, щоби прикрасити їх шовковими шпалерами, блискучими, ніби їх слимаки вилизували, порцеляновими кахлями, розписаними у китайському стилі блакитними квітами й птахами, щоб їх вистелити килимами і облаштувати камінами, на яких при повній параді стояв полк уланів і відповідна кількість майолікових дам у спідницях із кринолінами. Люстри спущені з високих стель, і скільки сягало їхнє світло, стіни були вкриті інкрустованою дерев’яною обшивкою та шкірою, а годинники, які грають і говорять, поставлені так, що здавалося, ніби вони перегукуються з кімнати до кімнати. Зала мільйонів була викладена мініатюрами перських рукописів XIV та XV століття, а маленька та велика дзеркальні зали мали канделябри, з яких свічки, ніби соснові ліси на шпичастому острові, піднімалися вгору, пливучи у порожнечі. Їхнє світло витікало крізь незліченні дзеркала у пітьму. Перед палацом на двох квадратних кілометрах був розбитий парк, навколо місця, що називалося Прекрасний колодязь, з джерелом Нептуна і низкою статуй, схованих у зелені. На пагорбі над парком — прикрашений колонами оглядовий майданчик, побудований у 1775 році за проектом E. von Hochenberg’a, а серед зелені біля самого палацу вибудувана простора стайня, у якій окрім коней зберігаються карети та сани власника, повні дзвіночків, які вміють видзвонювати державний гімн.
Над усім отим зараз висіла мжичка з Дунаю, а я, у довгому пальті з розпірками на полах, із дорогоцінними ґудзиками на вилогах, потихеньку зійшов з тераси у парк. Я гуляв, доки не помітив, що заблукав у зелені. Пообідній час відходив з хмарками та водою, а мені не вдавалося зорієнтуватись, поки не помітив на маленькій кам’яній колоні знак терезів. За цим знаком я зрозумів, що парк являє собою велику карту пір року, лабіринт дванадцяти місяців та їхніх змін, і що треба лише знайти день та місяць, де ти перебуваєш цієї миті, і тоді неважко вийти у напрямку, який іде до кінця року. Бо рік починався на одному крилі сходів, що ведуть з палацу до парку, а закінчувався на другому крилі тих же ж сходів. Я, щоправда, знав, який був рік (коли я заснув на болоті, йшов 1914), але поняття не мав, який сьогодні день і місяць. Тільки-но я присів відпочити на якійсь лавці, як здалеку почувся голос, що вигукував чоловіче ім’я. Це ім’я було Фердинанд, і я зрозумів, що воно належить мені. Тієї ж миті на стежці з’явилася жінка у довгій мережаній сукні, з парасолькою від сонця, шпичастою, як її підбори. Вона наближалася швидкими кроками, і я зауважив, що вона має високі груди і два пучки волосся на вухах, мов дві скручені змії. Я підвівся їй назустріч, скориставшися скельцем на золотому держаку, яке я підніс до очей:
— Софія! — вигукнув я радісно, здивувавшись подумки, звідки я знаю це ім’я. Бажаючи її обійняти, я випустив скельце і воно лишилося висіти на шовковому шнурку, але Софія мала сказати мені щось важливе.
— Мій любий принце, — говорила мені молода жінка, — як довго я Вас шукаю! Ми запізнимось. До Сараєва їхати 28 годин…
P. S. Що сталося через 28 годин у Сараєві з принцесою Софією та принцом Фердинандом, відомо всім, оскільки закінчення оповіді належить історії, і його можна прочитати у будь-якій енциклопедії під гаслом «Сараєвський замах». Представник визвольного руху однієї балканської країни, окупованої Австрією — Гаврило Принцип — убив у Сараєві на Відовдан, 28.VI.1914 року австро-угорського спадкоємця престолу та його дружину, ерц-герцоґа Фердинанда та принцесу Софію, під час завершальних урочистостей на маневрах австрійських військ, на яких принц був присутній у якості верховного інспектора збройних сил Австро-Угорської імперії у Боснії. Відомо, що після цього вбивства Австро-Угорщина оголосила війну Королівству Сербія, що й призвело до Першої світової війни (1914–1918).
Переклала Алла Татаренко
У травні минулого року зі мною трапилася неймовірна річ. У своїй поштовій скриньці я знайшла оголошення, вирізане з газети. Там було написано:
«ПОТРІБНА ЧОРНЯВА НАВЧИТЕЛЬКА МУЗИКИ (ГІТАРА). ВИМОГИ: ЗРІСТ БІЛЯ 170, ОБ’ЄМ ГРУДЕЙ І СТЕГОН ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ.»
Під дивним оголошенням була адреса, за якою слід звернутися.
— Gare Montparnasse, — прочитала я.
Той, хто дав оголошення, жив у шостій окрузі. Тоді я ще нічого не підозрювала. Але то був рік, коли я любила лише найсолодше: чоловічі парфуми «Van Cleef», восени — липкий виноград, а навесні — черешні, наддзьобані птахами. Вже від січня мені вдавалося ловити на льоту випущені з рук речі, перш ніж вони впадуть, і я була щаслива, що врешті виросла і що вже можу єбатися.
Я машинально поклала папірець у кишеню, як завжди, взяла гітару і зійшла сходами вниз. Щось мені докучало. Я чорнява, відповідного зросту, та й усе інше підходило до того, що було в оголошенні. Перед оголошеннями я не можу встояти, і за ними мене завжди чекає якийсь метелик, котрий викличе землетрус. Та моя мишоловка завжди була швидшою за мене. Ось і тепер вона вже знала. Як завжди, знала все раніше, ніж я.
Був ранок. Коли я відчинила браму, з імли виринув 96-й автобус. Він повільно наближався до своєї зупинки перед моїм домом на Rue des Filles du Calvaire. На боці в нього на усю довжину були написані назви зупинок:
PORTE DES LILAS — PYRENEES — REPUBLIQUE — FILLES DU CALVAIRES — TURENNE — HOTEL DE VILLE — ST. MICHEL — GARE MONTPARNASSE.
Автобус зупинився переді мною, і двері тихо відчинилися. Він ніби заманював мене. Спокуса була непереборною. Я сіла й поїхала на Montparnasse, просто за адресою з газети. На дверях не було жодної таблички з іменем, але ж і в оголошенні не було імені — лише адреса й телефон.
Двері мені відчинив хлопець приблизно мого зросту. Я ледве його впізнала. Блідість на його обличчі була такою, наче передавалася принаймні чотири-п’ять поколінь. І в тій блідості вгадувалося щось схоже на пруг. Але я відразу зрозуміла, що це він, мій коханець. Той, з котрим я познайомилась у Греції. Через стільки років він знову підписався на мені тією своєю посмішкою, що може обпалити. Тимотей із золотистою бородою, наче зірваною з куща винограду. Я хотіла було відразу піти звідти, та, на диво, він ні на мить нічим не виказав, що ми вже знайомі. Поводився так, ніби й не вчив мене ворожити на спогляданні прутня. У деякі моменти він поводився і виглядав наче хтось інший. Навіть дуже ввічливо поцікавився, як мене звати, і згодом тримався так, ніби ніколи раніше не чув того імені. Це було настільки переконливо, що я залишилася.
— Ви — вчителька? — спитав він, впускаючи мене до помешкання. Від нього війнуло якимось незнайомим, приємним запахом парфумів, як на мене, дещо солодкавим, густим, мов олія. То було не «Azzaro» — Eau de Toilette, яким він колись користувався. Він мене вивів на середину просторої кімнати і зміряв поглядом з голови до п’ят, ніби бачив уперше.
— Гадаю, ви підходите, — замислено процідив він, — у вас природній колір волосся?
— Чого бракує моєму волоссю? Натуральне чорне волосся. Бельгійська чорна барва… Хіба ви не ставили таку вимогу у своєму нечемному оголошенні? — я підхопила його гру, вдаючи що ми раніше й не кохалися, щойно впаде дощ.
Та волосся в мене кучерявиться, коли я відсторонена або закохана, а коли пісяю на кропиву — випрямляється. Я глянула мимохідь у найближче дзеркало й побачила, що на голові в мене «афро». Я була на злеті. Сказавши, скільки беру за урок, попередила, що після п’ятого заняття, якщо не буде результатів, навчання припиняється. Потім посадила його біля себе на канапу, взяла акорд і почала:
— Перш ніж розпочнемо урок, я вам розкажу, що треба знати про пальці, коли ви граєте. Великий палець на правій руці — це ви, а на лівій — ваше кохання. Решта пальців — то люди довкола вас. Два середні пальці означають: правий — вашого друга, лівий — ворога; безіменний на правій руці означає вашого батька, на лівій — матір; мізинці — дітей, хлопчика й дівчинку, а вказівні — предків… Думайте про це, коли будете грати.
— Якщо це так, — мовив він, — музику з гітарних струн добуває моя ліва рука, а це значить, коли вірити вашій баєчці, що на них грають моя кохана, моя мати, мій ворог, моя бабуся й моя майбутня донька, якщо я її заслужу. Словом, це жіноча гра, особливо якщо моїм головним ворогом теж виявиться жінка. А ви, — на мить він став моїм учителем, — коли пораните палець, майте на увазі те, про що говорили мені. Не думайте, що та ранка стосується лише вас. Рани на пальцях попереджають про хвороби й небезпеку для близьких вам людей або тих інших, які вас ненавидять…
Після такого його випаду я трохи знітилась і швиденько перейшла до уроку, звертаючись до нього й далі на «Ви», як і він до мене. Я йому показала, як ставити пальці для початкового акорду, і він це легко засвоїв. Але правою рукою навіть не торкнув струн. Ні на першому, ні на наступних уроках. Він знав напам’ять позиції пальців лівої руки і вже почав дуже точно і вправно виконувати ними першу мелодію, котру я йому задала, проте й далі, незважаючи на мої вимоги, не грав правою рукою. То були добре оплачувані німі уроки музики. Тоді я відчула, що мій parfum spray «Molineux» якось губиться в присутності того не знайомого мені запаху туалетної води, якою він тепер користувався. В один з наступних днів я побризкалась туалетною водою «Paco Rabanne» — La Nuit, Eau de Parfum.
— Чому б нам не підключити й праву руку? — спитала я його. — Мушу вам нагадати, що завтра п’ятий урок, і я більше не прийду, якщо ви й далі гратимете без звуку.
— О Боже, як ви одягнені! — перебив він мене незадоволено й підвівся. — Я не можу вчитися, коли бачу вас у такому одязі…
Я страшенно здивувалась. Він узяв мене за руку, наче маленьку дівчинку, ми спустилися на вулицю і зайшли у два-три бутіки. З неймовірною спритністю й безпомилковим смаком він купив мені чудову спідницю, картаті панчохи і шотландську шапочку з помпоном, потім плащ на два боки і сорочку з емальованими ґудзиками. Просто тут, в магазині він примусив мене все це вдягнути. Продавщицям звелів скласти в пакет той одяг, який я щойно зняла, і викинути геть. Усе моє обурення кудись поділося, досить було одного погляду в дзеркало.
— Ну от, тепер можна продовжити урок, — мовив він задоволено, і ми повернулися в його квартиру.
На цьому місці я мушу сказати, що мене вже почало лякати те, що він вперто робить вигляд, ніби ми ніколи раніше не бачились. Я сіла з гітарою, щоб продовжити заняття, але він не взяв, як зазвичай, свій інструмент. Несподівано він підійшов до мене ззаду, обняв мене і, коли я хотіла звільнитися з його обіймів, взяв перший акорд на моїй гітарі, не випускаючи мене. Акорд був кришталево чистим, права рука робила свою справу безпомилково, і він тихо, хриплуватим голосом заспівав старовинну пісню, якої я його навчила на третьому німому уроці. Через кожні два слова він цілував мене в шию, а я глибоко вдихала запах отих його незвичайних парфумів, яких я ні в кого перед тим не зустрічала. Тільки от слова були не французькі, а з якоїсь дивної, не знайомої мені мови:
— Це сербські слова? — спитала я.