— Ні, — відповів він, — чому це ви так подумали?
Посеред пісні він перестав грати і повільно почав мене роздягати. Спершу зняв шапочку й туфлі, далі перстені та пояс із перламутровою застібкою. Потім через сорочку розстебнув на мені станик. Тоді я взялася роздягати його. Тремтячими пальцями зняла з нього сорочку і все інше, а коли ми нарешті залишилися голі, він кинув мене на ліжко, сів поруч, високо задер свої ноги й натягнув на себе, одна за одною, мої шовкові картаті панчохи. Я із жахом побачила, що мої щойно стягнені панчохи пасують йому набагато краще, ніж мені, а за мить переконалася, що те ж саме стосується і моєї нової спідниці, й сорочки, котрі він теж одягнув на себе. Ось такий, повністю вбраний в одяг, який мені щойно купив, він опускає руки вздовж стегон, взуває мої туфлі, розчісується моїм гребінцем, на ходу вдягає мою шапочку з помпоном, малює губи моєю помадою і, притьмом спустившись по сходах, біжить кудись у місто.
Я сиділа без слів і без одягу сама у квартирі, і мусила обирати одне з двох: або піти звідти в його чоловічому одязі, або чекати на нього. І тут мені дещо спало на думку. В скрині я знайшла чудову старовинну жіночу сорочку, розшиту срібною ниткою. З монограмою «А» на комірі. І спідницю зі шнурівкою. На підшивці спідниці було вишито «Roma». Той старий одяг привезли з Італії. Все це цілу вічність ніхто не носив, ну то й що, подумала я. Воно мені личило, я вдяглась і вийшла на вулицю. Він сидів у ресторані неподалік від дому і пив «Сотерн», заїдаючи його гусячим паштетом. Щойно він мене помітив, очі в нього заблищали, він підвівся й поцілував мене куди пристрасніше, ніж годилося б цілуватися двом високим дівчатам увечері на вулиці. В тому поцілункові моя губна помада дивно запахла на його губах, і ми поспіхом повернулися в його квартиру.
— Як тобі шалено личить одяг моєї тітки, — прошепотів він і ще на сходах почав розстібувати на мені ґудзики. Ми навіть не замкнули двері, він був на мені, прямий, наче стрибун у воду, з’єднавши долоні в мене над головою і випроставши складені докупи ступні. Прямий, мов спис, чий політ переживе його. Далі я нічого не пам’ятаю…
Найкращі хвилини свого життя людина забуває найшвидше. За миттю найвищої самореалізації, оргазму або чарівного сну настає забуття, амнезія, стираються спогади. Бо під час найкращих снів, під час найвищого творчого акту — зачаття дитини — людська істота на мить підіймається по драбині життя на кілька щаблів над собою, та не може там довго втриматись і, падаючи назад, у реальність, мусить якнайшвидше забути ті хвилини просвітлення. За життя ми не раз буваємо в раю, та пам’ятаємо лише вигнання…
Наші уроки музики перетворилися на дещо інше. Він був наче зачарований мною. Одного ранку сказав, що хотів би показати мені свою матір і тітку.
— Але, — додав він, — для того, щоб ти їх побачила, нам треба поїхати в Котор, у наш родинний дім, який я нещодавно успадкував. Це в Чорногорії. Війна там уже скінчилась, і можна туди їхати.
Тут він показав мені старовинний позолочений ключ із голівкою у вигляді персня. Якщо одягнути ключ на палець, здавалося, що на руці — перстень із гарним коштовним сардоніксом. Він мені його надягнув, і це було схоже на заручини. Тієї ж миті зі мною сталося щось дивне. Подумки я побачила не сам будинок, а те, що всередині, і там, як підказувала вага ключа, цілком ясно було видно якісь сходи, що розходилися на два боки. Та я не відповіла, чи хочу…
Коли ми приїхали, в Которі панував штиль. Човни витали в повітрі над своїми перевернутими відображеннями, наче моря взагалі не було. По білих схилах гір ковзали чорні тіні хмар, схожі на прудкі рухомі озера.
— Тут надвечір простягнеш руку — і ніч падає тобі просто на долоню, — мовив він.
— Не показуй мені, де ваш дім, — сказала я, надягнувши голівку ключа на палець, — думаю, я сама зможу знайти до нього дорогу, тобто ключ приведе мене просто до свого замка.
Так і сталося. Я йшла, тримаючи ключа перед собою, і опинилася на невеличкій площі. То була, як виявилося, Салатна площа, і перед нами постав дім його предків — которський палац Врачен. Він мав номер 299.
— Що значить Врачен? — спитала я його.
— Не знаю.
— Як то не знаєш?
— Не знаю.
— Жартуєш, — сказала я.
Якусь хвильку ми стояли під родинним гербом. Два кам’яні ангелочки над нашими головами тримали ворону на золотій перекладині.
— Справжня старизна, — сказав він, — у ній є звуки, котрим щонайменше чотири століття. За комуністів, після Другої світової, палац був націоналізований. Недавно тутешні власті повернули його нашій родині. Ми знаємо, що в XIV столітті він був власністю вдови Міха Врачена, пані Катени. Катеною звали й мою матір…
Тепер стіни будинку були вкриті червоним шпаровинням із подрібненої цегли. Та мене це не цікавило. Мені страшенно кортіло побачити, що там всередині. Я відімкнула браму. У дворі був кам’яний колодязь. Величезний, старіший за будинок, наповнений звуками з XIII сторіччя. Щойно ми увійшли, на мене повіяло запахами, котрі пережили не одне століття, і я подумала, що ворожий запах якого-небудь дому може прогнати жінку ще з порога, не дозволивши їй увійти. Тут переді мною показалися сходи, що розходились на два боки. Я їх одразу впізнала. Їх прикрашав настінний живопис із підписом якогось італійського маляра на ім’я Napoleon D’Este. Та це було найменш важливим. На другому поверсі кожне відгалуження сходів закінчувалось прекрасним жіночим портретом.
– Їх я й хотів тобі показати, — сказав він, — оця справа, чорнява, то моя тітка, а та друга — мати.
Я побачила в золотих рамах двох красунь, одна з яких була зображена із чудовими зеленими сережками на фоні чорного, наче воронове крило, волосся, а друга була іще вродливіша, тільки зовсім сива, хоча молода й висока, як і перша. На руці в неї був перстень із коштовним каменем сардоніксом, в якому я впізнала голівку того самого ключа, котрий був зараз на моєму пальці. На обох портретах стояв підпис одного й того ж художника — Маріо Маскареллі.
Однак нас ніхто не зустрів. Марно я чекала, що вийде його мати, пані Катена, або тітка. Ніхто так і не з’явився. Мозаїка з кості та дерева на підлозі й інкрустовані двері привели нас до кімнат на другому поверсі й маленької домашньої каплички, яка знаходилась над аркою вуличного переходу. Там у напівтемряві молилася, вклякнувши на колінах, якась старенька. Я було подумала, що то його мати чи тітка, та коли сказала йому про це, він мило розсміявся.
— Ну що ти, це ж Селена, наша стара служниця.
У третій кімнаті були поясні портрети тих же ж двох красунь, дуже подібних одна до одної. На тітчиному портреті була намальована гітара, на материному виднілася вдалині якась которська церква. Тоді він мені й сказав, що тітка подарувала свої коштовні сережки його майбутній дівчині.
— За однієї умови, — додав він. — Моя дівчина має вміти грати на гітарі. Судячи з усього, сережки призначені для тебе.
Тоді я спитала:
— Де вони?
Він відповів, що обидві вже давно мертві.
— Хіба сережки можуть померти? — здивувалась я, на що він знову розміявся і вийняв із кишені пару чудових італійських сережок, наче дві зелені сльози. То були ті самі сережки, які я бачила на портреті його тітки, котрий висів над сходами.
— Мама й тітка давно померли, — сказав він, — маму я майже не пам’ятаю, а тітка була мені замість матері. Ти бачила, які вони були вродливі…
Я вибачилась, він ушморгнув мені сережки у вуха, поцілував, і ми пішли далі оглядати дім. Все було неймовірно старим і зношеним. В одній кімнаті я побачила два ліжка, чоловіче й жіноче. Чоловіче було обернуте на північ, а жіноче — на південь. Чоловіче ліжко було вузеньким і, схоже, його принесли з якогось корабля. Жіноче було величезним, зробленим з кованого заліза, мало шість ніжок і було прикрашене латунними яблуками. Таке високе, що на ньому можна було накривати вечерю, наче на столі.
Зелені сережки в моїх вухах раптом запахли. Їхній аромат трохи нагадував той його солодкавий німий акорд.
— Що це за ліжко? — спитала я, показуючи на те, що було зроблене з кованого заліза.
— Це ліжко на три особи. Третя особа з нього завжди зникає.
— Як це?
— Дуже просто. Коли жінка завагітніє, з ліжка зникає її чоловік. Коли дитина виросте, вона покидає мамину постіль. І тоді там зазвичай з’являється коханець. Або коханка. І так далі…
Ми з’їли легеньку вечерю, не сідаючи до столу. З неймовірною спритністю пальців і швидкістю рухів, яка не впадала у вічі, він подав мені «мицву» — єврейський сир у вигляді олівця, загорнутого в сріблястий папір, і медову ракію, що пахла воском. Потім запропонував мені три вишеньки, сказавши, що кісточки я можу залишити собі. Кісточки в тих вишень були насправді трьома перлинами, які поклали в ягоди, а з мушель їх вийняли більш як сто років тому…
Ранки в Которі солоні, а світає тут після сніданку… Майже щодня він вирушав уранці до якоїсь контори, щоби переглянути свої документи на право власності. В неділю ми ходили до церкви. Селана і я — в католицьку катедру св. Трипуна, а Тимотей — у православний храм св. Луки. Потім ми разом ішли на каву на Збройну площу. Одного разу він повів нас через затоку в Столив, де була церковця, наполовину східнохристиянського обряду, а наполовину римо-католицька. Того дня я знайшла вдома віяло його матері. На віялі дрібними літерами було написано:
Як тіло має члени, так їх має й душа. Так ми приходимо до подвійної реальності. Божественна чеснота (інтуїція), людська чеснота (думка, яка божеству не потрібна), сон (який теж є істотою), мрія, знання, спогади, почуття, поцілунок (який є невидимим світлом), страх і нарешті смерть — все це члени душі. Душа їх має десять — удвічі більше, ніж тіло має органів чуттів. Вони душі допомагають рухатися по світу, який вона тримає в собі…
Якось уранці ми снідали вдвох із Селеною. Вона поставила на стіл вугра, смаженого на молоці, та зелений салат із єдиною крапелькою сонця, котру ми мали в домі. На руках замість рукавиць в неї були старі панчохи, з яких визирали лише пальці.
— Я бачила ті прекрасні картини. Ви знали тих жінок? — спитала я італійською, якою вона говорила краще за мене. Селена вишкірила в посмішці зуби, покришені могутніми хвилями сербських та італійських слів, які їх десятиліттями сточували, облизували й ґлянцували в припливах, повторюючись до непритомності завжди в одному й тому ж роті. Несподівано вона мовила:
— Вважай, дитинко, жінка може постаріти за одну мить, навіть посеред любощів. А тим картинам краще б не висіти там одна напроти іншої. Жодній з них це б не сподобалось. Ні Анастасії, ні Катені.
— Чому?