Для A.
Минулого літа Джері викупив інвентар колгоспної крамниці. Все: прилавки, полиці, якісь вітрини і стародавню вагу з шальками та рухомою стрілкою за склом. Ми складали цей комуністичний антикваріат на глиняній долівці столітньої лемківської хати. Прилавки і полиці треба було розрізати. Настільки великими вони були. П’ятдесят років стояли непорушно на одному місці. Вісімдесят третього на український Великдень я побачив їх уперше, перший раз став у чергу і потім ставав у неї аж до самого кінця, постійно в цьому знайомому запахові. Що це було? Солодощі, цинамон, мармелад, ванільний цукор, буженина, випари з пляшок з-під пива, сигаретний дим, тіла людей, які стоять у черзі? Усе разом. Товар привозили у понеділки і в п’ятниці. Треба було прийти значно раніше і стати в чергу, аби щось отримати. Економіка дефіциту. Крамниця належала колгоспові і насправді обслуговувала лише його працівників. Продавцем був керівник господарства. Більшість колгоспників не користувалася готівкою на щодень. Начальник мав грубий зошит, в якому записував, хто що купив, і потім вираховував це з платні. Вони, мабуть, взагалі ніколи не бачили грошей. Просто працювали і отримували за це харчі, мило, пиво. Було щось феодальне у черзі покірних жінок. Вони стояли мовчки або про щось тихо розмовляли. Дві, три, чотири години. Часу тоді було вдосталь. Товари привозив бежевий «Жук». Його можна було побачити за два кілометри. З’являвся біля давньої церкви і починав з’їжджати вниз, тягнучи за собою хмару пороху, потім зникав на дві хвилини — і вигулькував на останній півкілометровій прямій.
Я стирчав у кінці черги лише із жінок і почувався приблудою в цьому колективістському і водночас патріархальному світі. Шеф у синьому кітелі і білому кашкеті стояв за лядою. Він вказував пальцем то на ту, то на іншу «клієнтку» і підкликав до себе. Черга не мала ніякого значення. Купували ті, на кого він показав. Мені ніколи не вдавалося розгадати причини його вибору. Може, шеф винагороджував найкращих працівниць? Може, спочатку були ті, що найдалі мешкали? А може, він просто показував свою абсолютну владу, яку справді мав над цими людьми? Вони були його власністю. Не мали куди подітися. У жінки Тиця було дев’ятеро дітей. По хліб вона приходила з мішком, прямо від овець або коней, у робочих штанах і блузі. Виносила той мішок за поріг, згорбившись, немов несла картоплю. Доми стояли вище, було куди з тим міхом іти. Люди казали, що вона бере більше доплати на дітей, ніж заробляє. Шутрована дорога проходила посеред поселення, і, окрім «Жука», нею ще час до часу проїжджали лісничий на своєму УАЗі, лісовози і патрулі прикордонників. Ніхто не мав автомобіля. Автобус зупинявся за шість кілометрів звідси. Дійсно не було куди рушити з дев’ятьма дітьми. Зрештою, ніхто ніде на них не чекав. Я стояв у кінці черги з жінок і почувався приблудою.
Але звідкись я це все знав. Ці хустки на головах, притишені розмови і очікування. Цей час, який треба було перечекати серед чужих. Знав із сімдесят третього, сімдесят четвертого року, з іншого магазину. Той був цегляним і стояв у центрі нормального села. Кілька сходин — і ти ступав до світлого простору, бо вікна займали всю стіну. Також треба було приходити завчасу і чекати. Час. Неймовірні кількості подарованого часу. Нічийого часу. Наповненого запахами, формами і звуками. Наприклад, подзенькуванням порожніх фляшок у дротяному ящику на двадцять п’ять штук. Або та мить, коли фургон вже зупинився, але в повітрі ще висить порох, запах бензину, а чоловік у брудному білому халаті відчиняє задні двері, і зсередини вириваються пахощі свіжого хліба. Сімдесят другий — сімдесят третій — на всіх вантажівках тоді були бензинові двигуни, і той запах низькооктанового палива, запах свободи, таємниці і бажань, перемішувався із запахами солодощів, цинамону, оранжади і сигарет. Там я теж стояв серед старих жінок. Вони сідали на підвіконня того довгого вікна. Як закутані птахи. Цвірінькаючи і кудкудакаючи. Продавчиня долучалася до них з-за ляди. Я прислухався, нічого не розуміючи. Вони розмовляли уривками давніх, добре відомих їм речень. Говорили про давні, наскрізь знані їм події, які повторювалися сотні років. Життя, смерть, люди, погода, праця. Щебетали собі. Я додумувався, замість того, щоби розуміти. Досить було самих звуків. Я не знав героїв розмов: несміливий хлопець з міста хотів бути невидимим. Принаймні до того часу, коли під’їде фургончик. Я ніколи не займав черги, тож все одно опинявся в кінці, хоч після мене приходило ще багато осіб. Іноді милосердні жінки, дізнавшись, «чий я», пускали мене десь всередину або випихали наперед. Я купував лише хліб. Тільки по хліб мене й посилали, бо я мав дванадцять років і був вайлуватим хлопцем з міста.
Магазин був неподалік роздоріжжя. Вліво їхалося до райцентру, вправо — до костелу, а тоді дорога обривалася безпосередньо на високому березі ріки. Між магазином і костелом вміщався центр села. На самому роздоріжжі стояв ангар, збудований з необроблених дощок, потемнілих зі старості. У ньому влаштовували забави. Тоді він світився, як ліхтарня. Сяйво пробивалося крізь шпари. З ангара забирали пожежну машину, щоби було місце для танців. Так. Тоді мене покидала несміливість, бо можна було заховатися в темряві. Причаїтися на межі світляного круга і дивитися. Зелені сутінки літа і крики у темноті. Билися до крові, били без міри. Про все я дізнавався наступного дня із жіночих розмов. Тітка і бабуся знали, хто, кого і які рани. Кохання і насильство.
У сутінках було гаряче, як всередині стайні. Все відбувалося за кількадесят кроків від костелу. Я не міг відірвати погляду від тих, хто зникав у потемках.
А тепер ми складали ляди і шафи з крамниці на долівку столітньої лемківської хати, яка дивом вижила у селі, з якого щезли всі доми. Зникло, розпалося, пішло з димом — шістдесят чотири хати. Завдовжки п’ятнадцять метрів, приземкуваті, під стрімкими і високими дахами, які мусили вмістити сіно на цілу зиму для корів і овець. Мов перекинуті кістяки кораблів, вздовж бортів яких тягнуться світлі лінії глиняного розчину, яким скріплені смерекові балки, просочені чорним озокеритом. Із шістдесяти чотирьох збереглася тільки одна, і тепер ми запихали всередину хати комуністичні останки. Хоча задля справедливості ми мали б її спалити і розвіяти попіл на чотири вітри над Низьким Бескидом. Так слід було вчинити. Так само, як вчинили із шістдесятьма чотирма хатами і всіма тими рештками колишньої Русі від Бугу і Сяну аж до Шляхтової і потоку Грайцарек. Але ні. Ми завантажували. Деревина і фанера були масними від дотиків рук і речей, просяклими запахами і важкими. Життя увійшло в них і завмерло. Кілька прошарків життя: Лемківщина, комунізм і тепер ми, спітнілі від цього тягаря.
У ті часи всі сільські крамниці пахнули подібно. У шістдесят восьмому-дев’ятому у зовсім іншому селі до крамниці вели східці. Був вечір, разом із запахом з вузького приміщення виривалося світло. Воно було золотисте і перемішане з пахощами ванілі та оранжади. Більше нічого не пам’ятаю: стрімкими сходками вліво, тісне приміщення — і кінець. Лише запах і світло. Перед крамницею трава і рештки цегляних стовпів, які залишилися від будівель старого фільварку. Під час розмов це бриніло у повітрі: фільварок, двір, панське, на панському… Були в цьому і відчуженість, і щось загрозливе. Саме слово «двір» звучало гортанно, низько і глухо. Майже як «гріб». Село жило пам’яттю про панщину, навіть не здаючи собі з цього справи. Той «двір» був як сторожова вежа, пограничний форт, виставлений для постраху. Люди далі ходили працювати «на панське», хоч народна влада подарувала їм у власність ті безплідні клаптики землі у сорок п’ятому чи шостому році. Через село проходила піщана дорога. Я не пригадую, щоб там їхало хоч якесь авто. Кури залишали після себе нагріті ямки. Де-не-де можна було знайти засохлий на тріску коров’ячий пляцок. Але автомобілі не проїжджали. Їх просто не було у шістдесят восьмому. Комунікація доходила тільки до крамниці і завертала назад. Це були вантажівки «Стар» або «Люблін» з брезентовими будами. На світанку вони забирали робітників до варшавських заводів, а під вечір відвозили їх додому. Вирушали з вулиці Вілєнської. Треба було сидіти на дошках, перекинутих поперек кузова. Туди заходили драбинкою із металевих прутів. Переїзд був безкоштовний. Тридцять кілометрів. Треба було холерсько триматися, аби не випасти. Навколо сиділи самі чоловіки. Коли я переглядаю стару хроніку, то впізнаю їх. Кашкети, розщеплені під шиєю сорочки, попрасовані на кант бурі костюми. Фільми чорно-білі, тож і пам’ять стає монохромною. Обличчя блистять від сірого поту, і сигаретний дим також сірий. Незважаючи на те, що я був дитиною, іноді мені дозволяли сісти біля заднього борту. Я дивився, як віддаляється і маліє місто. Мабуть, ми їхали по Свєрчевського, потім Генеральською. Древниця, Маркі, Пустельник, Струга. Місто зникало. Перетворювалося на містечко. Ставало одноповерховим. Притискалося до землі, щоби врешті бути селом, яке тягнеться аж до краю мапи. Я собі уявляв таке: на схід від Варшави розташовані лишень села або містечка, які є просто збільшеними селами. Будинки могли мати два чи три поверхи, але це були все ж сільські хати, поставлені одна на одну. Не виглядали на камениці. Були дерев’яними. Помальовані брунатним. Як підлога у дідівському домі, як підлога у домі вуйка. Дерево, олійна фарба і легке поскрипування. Завжди входилося до чогось старого і наповненого запахом. Пахла темрява і пахли сутінки. Щойно тоді, коли вмикали світло, запах завмирав, бо з’являлися обриси. Та все ж ці приміщення ніколи не відділялися від решти світу так, як будинки у справжніх містах.
У вісімдесят шостому я оселився в дерев’яному домі на відлюдді. Вночі темрява попросту входила досередини. Вона проникала не тільки крізь шиби, але й через старе, сухе дерево балок, крізь шпари, забиті мохом і глиною. А разом з темністю входили всі ті звуки, яких я раніше не знав. Я лежав у пітьмі і прислухався. Відчував страх, але сильнішою за страх була цікавість, тож вслухався аж до раннього ранку. Миші, соні на стриху, комахи у деревині, скрип конструкцій під ударами вітру або від повіву тепла. Нічні птахи, звірята в лісі, вода у ріці і врешті власна уява. Навколо нікого не було. Натомість цвинтарів було понад міру. Щонайменше п’ять упродовж недовгої прогулянки. Я думав про духів, про духів людей, духів домів, духів тварин, духів солдатів. Усе це кружляло навколо мого дому, терлося об стіни. Я був єдиною людиною на цілу околицю, тож усі вони приходили до мене. Так я собі уявляв. Саме тому не міг іноді заснути аж до світанку. Сонце вставало з-над темного боку. Піднімалося вище і світило на цю безлюдну країну. На могили і придорожні хрести. На підмурки домів, складених із пласких каменів на глиняному розчині. На кістяки церковних бань. На рештки. Немов ландшафт якогось дня просто струсив із себе все це з абсолютною, монументальною байдужістю природи. Очевидно, було інакше. Були крики, біганина, витягання з хат, прокльони, биття. Солдати в одностроях, хоч насправді не армія, а служба безпеки, бо це були війська Корпусу внутрішньої безпеки, що підлягали Міністерству внутрішніх справ. Тобто зовсім не природа, а сама політика, класова ненависть, національна ненависть і благословення кремлівського людожера. Від самого початку мені ввижалася нескінченна низка фір, які вивозили люд на залізничну станцію в Загужанах. Дім за домом, сім’ю за сім’єю, село за селом. На возах їхав скарб (кілька годин на збирання), малі і старі. Решта йшла, ведучи худобу. На обійстях полишалися кури, пси і коти. Влітку сорок сьомого села мали виглядати дивно: скрипіли на вітрі двері, на підлогах лежали покинуті речі, шухляди повисовувані, розсипане збіжжя, пух у повітрі. Панувала тиша, і не курилося з жодного комина. Мені цікаво, хто прийшов перший: лиси з лісу, аби без перешкод плюндрувати курники, чи грабіжники з польських сіл і містечок. Ота вервиця возів не давала мені спокою аж до того часу, коли у дев’яносто другому або третьому я прочитав Платонова: «На слова активіста куркулі зігнулися і стали випихати пліт прямо в долину ріки. А Жачєв поповз за куркульством, щоб забезпечити йому надійне відплиття до моря течією і надто переконатися в тому, що соціалізм настане, що Настя отримає його у свій дівочий посаг, а він, Жачєв, радше згине, як змучений пережиток. Зліквідувавши куркулів світ за очі, Жачєв не заспокоївся, йому стало навіть важче, хоча невідомо з чого. Він довго спостерігав, як пліт ритмічно відпливав сніжною плинною рікою, як вечірній вітер ворушив темну, мертву воду, що лилася посеред охололих угідь до своєї далекої прірви, і йому ставало нудно, печально в грудях. Адже прошарок сумних калік не потрібний соціалізмові, і його невдовзі теж зліквідують у тиху далечінь…».
Все ж таки в цьому щось споріднене з природою, з тектонікою, бо то були здригання від Камчатки до Лаби. Коли щось має десять тисяч кілометрів завдовжки, воно не може бути тільки історичним процесом. Тутешнє здригання, яке змело доми і людей, було лише далеким відлунням цієї тектоніки, однак я щодня бачив сліди катаклізму і кожної ночі чув духів. Мені здавалося, що це природно і так буде завжди. Пегеер жив у своїй дрімоті, муркотів, чухався крізь сон там, де йому свербіло, як велика бура худобина. Довкола простягалася зелена пустка. Ліс сходив у долини. Молоді ясени розпирали рештки фундаментів. Криниці заростали травою і перетворювалися на глибокі і холодні пастки. Старі дороги забирала вода, а причілки старих мостів щораз більше нагадували урвища, вириті річковою течією. Ранньою весною, поки не виросла трава, можна було розпізнати входи до склепінчастих кам’яних пивниць і виразні обриси осель. Можна було ходити цілий день і нікого не зустріти, лишень могили і сліди.
Однієї жовтневої ночі вісімдесят сьомого або восьмого я з’їв тридцять галюциногенних грибів і пішов до Вижньої Радочини, аж під чехословацьким кордоном. Через годину село воскресло. У вікнах горіли світла: золоте, м’яке сяйво. З відчинених воріт стаєнь тягнувся запах сіна і тварин. Брязкотіли відра біля криниці, перегукувалися люди, гавкали пси, хтось обминув мене, і я відчув його тепло. Хоча була ніч, я бачив дерево стін, витравлене погодою, штахети парканів, і мені навіть здавалося, що бачу білизну молока, яке переливають після вечірнього доїння, я бачив, як тонка цівка ллється з посудини у посудину. Якщо я чогось не міг розгледіти, то все ж знав, що воно там є, що стирчить десь у потемках, таке саме від правіку, передане від батька до сина — кожен жест, річ, добре і погане на своєму місці. Тої місячної жовтневої ночі я йшов з долини вгору, в бік карпатського вододілу, і село навколо жило своїм давнім незмінним життям, а я був мов дух. Ніхто мене не зауважував, хоч я де-не-де зупинявся, і, може, лише пси мене відчували, шарпаючи свої ланцюги з подвійною силою.
Часто я проходив через пегеер уночі. Однак ніколи не мав видіння і навіть не відчував потреби щось собі уявляти. Все тоді здавалося очевидним. Колективне зжерло індивідуальне. Зжерло — і тепер, постогнуючи, лежало в темноті і перетравлювало. Зжерло церкви, доми, залишило трохи каміння. Ті великі стодоли і стайні, які я проминав у потемках, були зроблені із святинь і хат. Там, де ми складали стійки і полиці, вже лежали балки, які Джері викупив у збанкрутілого колгоспу кілька років тому. На деяких були вирізані дати, трираменні хрести і солярні знаки. І тепер вони у столітній хаті, врятовані від історії, спочатку від навали комунізму, потім від навали капіталізму. В кожному разі, мені не ввижалося минуле, коли проходив вночі через колгосп. Усе було виразним, як теперішність. Прийшли на голу землю, на нічиє і збудували своє, яке дуже скоро виявилося ще більше нічиїм. У вісімдесят третьому — вісімдесят четвертому вони були для мене екзотичним племенем, новим, знаним тільки з народних оповідок. Годинами я висиджував під крамницею і попивав пиво «Марцове» із броварні у Грибові. Дивився на них і слухав. Вони бабралися поміж стайнями, кошарами, одноповерховим складом з червоної цегли на сілезійський манір, кузнею, будинками і крамницею, немов на великому обійсті родинного дому. Це справді так виглядало. Чоловіки у спецівках сідали на лавці, попивали «Марцове» і розмовляли про авта, про гектари покосів, про події з минулого, в яких усі разом брали участь і які їх об’єднували майже так, як об’єднує спорідненість. Просто вони були новою родиною. Плем’ям на колективістському острові. Були втіленням комунізму, ба, були самим комунізмом. Зібраних в один час в одному місці, їх призначили для експерименту.
Якоїсь зимової ночі я проходив попри темні стайні і стодоли. Був мороз, дув вітер зі сходу. На похилому майданчику біля дороги стояли чотири трактори. Їхні двигуни працювали на малих обертах. Пир-пир, пир-пир, пир-пир… У них були надто слабкі акумулятори, щоби вранці завестися на такому морозі, тому двигуни взагалі не вимикали. Я проминув склад з червоної цегли, велику стодолу, складену зі старих хат, почав підніматися на перевал і вже знав, що цей експеримент є значнішим, ніж вся та балаканина про рівність, справедливий розподіл благ, про те, що кожному за потребами, що забрати у багатих і роздати бідним, і аби грабувати награбоване. Тут йшлося про щось більше, оскільки йшлося про повне скасовування матерії, про її подолання — щоби вона вже ніколи не набула значення і щоби раз назавжди мати з нею спокій. Тому цей дослід був більшим за історію і ближчим до геології.
Дві тисячі шостого я перший раз поїхав до Росії, оскільки хотів побачити країну, у тіні якої минули мої дитинство і молодість. Хотів також побачити духовну вітчизну мого пегееру. Після тринадцяти годин перельоту я опинився на летовищі в Іркутську. Переліт з Москви мав тривати п’ять годин, але з невідомих причин замість Іркутська ми приземлилися на світанку в Братську, і нам сказали виходити. Сірий дощ падав на сірий бетон. Під’їхав спеціальний автобус: зашклена кабіна з сидіннями на шасі ЗІЛа. Віддалік стояв зелений ліс. Цемент, стара бляха і військова зелень мокрих дерев у світанковому освітленні. Від перших секунд там, у Братську, я відчув, що отримав те, чого очікував, хоч навіть не підозрював, що це існує. Злітна смуга блищала, як мертва риба. Потім, коли я вийшов зі скляного термінала, побачив, що навколо нічого нема. Себто було якесь широке шосе, якісь будинки, площа з припаркованими автомобілями, але все це не надто існувало. Люди приїжджали автобусами, висідали з автомобілів, прибували звідкись з глибини, зі середини тієї невидимої решти. Місто лежало над великим водосховищем. Ангару перегородили греблею — і вода затопила тайгу. Тепер я це бачу на карті, бо тоді ні на крок не відійшов від аеропорту. Прямокутник паперу зелений, а десь більш-менш посередині цей залив. Як ляпка ясно-блакитного чорнила. Вище, вгорі карти, нема вже майже нічого, крім зеленого. Чорні цятки означають отдєльние строєнія, поодинокі будівлі. Сто кілометрів — і будинок, п’ятдесят — і наступний, і так впродовж двох тисяч кілометрів аж до узбережжя Льодовитого океану. Але там, на летовищі, я ще не мав про це поняття. Придивлявся до росіян і прогулювався. Вони мали б розпізнавати мене з першого погляду. Так, як я без зусиль виловлював у натовпі кількох західних туристів з нашого літака. Вони нервово походжали залом і намагалися дізнатися, чому ми сіли тут, а не в Іркутську. Росіяни розсілися на лавках і просто чекали. Я прогулювався, бо не міг відірвати погляду від Братська, від бетону, від росіян. Від брудного скла залу, від якихось дерев’яних шафок, зелених дверей з фанери і пластикового паркету. Я подолав шість тисяч кілометрів і тридцять з гаком років. Аеропорт у Братську був як вокзал Варшава-Стадіон, з якого від’їжджали автобуси в керунку Венгрова, Соколова і Сємятич. І люди теж були подібні. Але одночасно я відчував, що походжаю краєчком залюднених земель, що далі вже тільки географія. У тісному кіоску наливали кип’яток у пластикові горнятка і вкидали туди пакетики чаю. Неможливо було втримати, не було де поставити. За трьома столиками у темному куті дрімали люди.
Тепер середина грудня і нарешті падає сніг. Узимку все стихає. Минуле стає виразним. Запах вугільного диму і відголос бляшаних лопат у ранковій тиші сорок років тому на Празі. Тоді теж ставало тихо, коли випадав сніг. І цей металічний звук на тротуарах. Або глухий гуркіт шуфлі з фанери. Тоді не було пластикового кольорового знаряддя. Зелених, червоних, синіх і жовтих лопат, оббитих алюмінієм. Лишень бура фанера і почорнілий метал. Монохромна матерія. Білі, геометричні площини дахів і сірий дим, що підіймався просто в небо. Я йшов до школи о пів на восьму і не знав, що на світі є комунізм. Треба було проходити акацієвим переліском. Потім піднятися на залізничний насип і перейти колію. Я навіть не знав, що є соціалізм. Вдома про таке не говорилося, бо те, в чому всі брали участь, було просто життям і нічим більше.
Моя мама побачила росіян у сорок четвертому. Вони були моряками. Швартували свої канонерки у розливах Бугу. Ріка часто змінювала течію. Зелена вода стояла у мертвих городах, а потім відходила, і залишалися багна. Канонерки, катери і понтони, напевно, швартувалися в головному руслі недалеко двірської забудови. Моряки мали смугасті тільняшки. Так, як ті, що на «Аврорі», «Потьомкіні» і у Кронштадті. Але вони не принесли із собою революційного бродіння. Дідусь з ними торгував. Відносив горілку або самогон і приносив військові консерви і цукор. У лісі поневірялися німецькі трупи. Люди погорджували росіянами. Може, якраз не моряками, а нужденною піхотою, яка варила кури разом з пір’ям. Десятки разів я чув ту саму оповідь: кури з пір’ям, по три годинники на руці, карабіни на шнурках. Так згадувала наступ революції моя мама. Так згадували всі. У містах і в селах. Усно і на письмі. Ці кури з пір’ям, шнурки і годинники. Прагнення тих курей і годинників насувалося звідкись із глибин Євразії, із безодні тундри і степів. То не був ніякий Маркс, який ремонтує світ, лишень якийсь звироднілий Чингісхан у погоні за домашньою птицею і хронометрами. У селах із сірого дерева, в хатах під стріхами, серед піщаних городів чаївся страх перед диким, незліченним і захланним, яке насунеться, пограбує і пустить з димом ті піски, стріхи і халупи, не набагато кращі за монгольські юрти. Але це не могло прийти з міст, з-поміж мурованих будинків, крамниць, костелів, лише звідкись із кінця простору, з місць, в яких люди починають заростати шерстю і ночами виють на червоний місяць. Це мусило вирушити десь звідти і спочатку галопувало через свої степи на чотирьох лапах, щоби аж пізніше, наближаючись до наших цивілізованих садиб, поступово випростовуватися і врешті стояти на двох ногах, аби двома вільними руками могти ловити курей і начіпляти годинники. Вечорами в селах скручували ґноти ламп і прислухалися до гуркоту артилерії на сході. Земля дрижала так, немов зближалися всі коні Азії і всі її верблюди. Тож врешті гасили світла і прикладали вухо до підлоги. Мудріші копали в землі сховки для курей і годинників. Деякі роздумували, чи не відступити їм з німцями. Але відлуння зі сходу було подібне на гаркіт звіра Апокаліпсису, і всі знали, що німець у тих своїх блискучих чоботах, якими всі так захоплювалися, не знайде укриття на цілій землі.
Ніколи не чув, щоби вдома розмовляли про комунізм або про росіян. Панувала геополітична тиша. Не було про що дискутувати. І мама, і батько покинули свої краї за часів великого переселення проклятих народів. Вони вийшли з дому неволі. З країни піску, голоду і гною. З території зневаги. Зі сходу на захід. Мама на тридцять кілометрів, батько на сто двадцять. Бо такий був керунок життєвого руху. Зі сходу на захід. З хамського села до панського міста. Щоби забути про невільниче дитинство і щоб носити черевики. На захід, до столиці, яку патріотичний зрив перетворив на кістяк, і на нього треба було наново наростити людське м’ясо. Повстанці, Гітлер і комунізм дозволили їм здобути метрополію. Та все ж до центру вони не дійшли. Зупинилися на передмістях, як і більшість плебейської конквісти. Але про це не говорилося. Ні додати, ні відняти. Справедливість історичного ошуканства.
Вранці я прокидаюся і чую стукіт пташиних дзьобів. Сало, вивішене на веранді, замерзло на камінь. Гаїчки, дрозди і синички пробують ущипнути затверділий жир. Нерухоме повітря подібне на скло. Дерев’яна конструкція дому передає найтихіші звуки. Сіро-блакитне світло ранку наповнює кімнату. Це сяйво таке саме, як у дитинстві в неділю чи на канікулах, коли можна довше залишатися у ліжку, сам на сам з фантазіями про всі прийдешні світи. У ліжку було сонно і тепло, але досить висунути долоню — і відчуваєш ясний, блакитний холод.
Кілька днів тому я застряг у насипах над пегеером. У цьому місці дорога піднімається зигзагами і потім рівним кілометровим відрізком проходить через перевал. З голих лук вітер зганяє сніг, і білі язики заметів перегороджують проїзд. Треба брати назад, розганятися і щораз далі пробиватися у сипкі, зрадливі поля, сподіваючись, що за якимось разом вдасться перебратися на інший бік. Але мені не вдалося. Авто зависло на шасі і безпорадно крутило колесами. Я не мав зі собою ні лопати, ні ланців, нічого. Було мінус двадцять і мело. З усіх сторін насувалися сліпучі їдкі тумани. Зима щойно починалася.
Двадцять років тому я щотижня мандрував з наплічником сюди до крамниці, щоб стояти у цій дивній чи то феодальній, чи то суспільно справедливій черзі. У грудні — січні я повертався в сутінках. Зупинявся на перевалі і дивився вниз. У стайнях засвічувалися світла і починався вечірній ритуал. Дим з коминів піднімався рівно вгору. Небо на заході пломеніло, мов золоте дзеркало. Сяйво поселення аркою здіймалося серед безмежної темряви. Гавкали собаки. З прочинених дверей стайні тягнулася пара. Вівці лежали у напівмороці і жували. Люди пахли так само, як тварини, і так само родили потомство. По сто п’ятдесят злотих на дитину. У домах неподалік стайні, у такому самому запахові. Відразу за стіною починалася пітьма і простягалася кілометрами. Але тут було тепло і пахло гноєм і сіном, як у Вифлеємі. Бо мали народжуватися, наче нові боги, і залюднювати землю до найдальших окраїн.
Я ставав на перевалі, знімав наплічник, дивився і чув колихання темних вод. Вони там годували і поїли худобу, потім себе і скоро лягали спати, спокійні, що з ними укладали спілку, коли заходили до ковчега із синами своїми, жінками і жінками синів. Так було 1986 року. У крамниці — солонина, паштетівка, повидло у п’ятикілограмових банках, макарони, рис, цукор, чай, а у дні завозу ще й хліб і «Марцове». Ніколи нічого нікому не бракувало. Так їм пообіцяли. Жінка Тиця виносила на плечах мішок буханців. Різала окрайці, мастила, ставила таріль і кликала дітей. Ті виходили з глибини хати, з напівтемряви, і оточували стіл. Біля голих стін стояли якісь меблі. У куті залізна плита. У ній горів вогонь, і було тепло.
З Улан-Уде до Чити п’ятсот п’ятдесят сім кілометрів. Цілий день ми їхали електричкою без купе. Сім або вісім годин. Час до часу ми зупинялися у місцях, де безкрайня зелена оболонка на мить тріскала, і з-під неї виростали землянисті забудови. Голе дерево, шифер, паркани. Або якась подоба містечка. Це трохи нагадувало східну Польщу, Підляшшя, злегка розчинене цим безмежжям. Звідти приходили люди і всідали до поїзда. Одягнені вони були дивно. Особливо хлопці. Строкато і сумбурно. На тлі своїх країв вони виглядали, мов екзотичні птахи. Але то було секондом або китайщиною. Все якесь випадкове, недопасоване, ніби знайдене. З написами, нашивками і девізами всесвітнього віртуалу. Вони заходили, ставали у тамбурах між вагонами, бо невдовзі мали виходити. Через п’ятдесят, через сто кілометрів. Я знав ці обличчя. Запам’ятав їх з радянських фільмів, побачених у дитинстві. Вони зовсім не змінилися. Тільки тепер були кольоровими, а тоді чорно-білими. Тоді у незграбних піджаках і в кашкетах, а тепер — неначе ангели постсучасної іконосфери. Вони йшли через задвірки і картопляні городи, під небом Сибіру у спортивних шароварах і блузах з капюшоном, проштемпельованих емблемами глобальної спільноти. Через піски до кісточок у китайських рібоках. Старе дерево, пісок, а тоді відразу цей постсвіт підробок. Нічого між тим. Може, поміж тим дійсно нічого не було? Зяяла пустка після комунізму, порожнеча, і власне тому ця китайщина, цей смітник, це диво нового егалітаризму розбухали і розтискалися, не зазнаючи жодного опору. Я сам мав у кишені сонячні окуляри фірми «Океу». Купив їх в Іркутську у китайця за сто рублів, що трохи більше від десяти злотих. Я не міг відірвати погляду від цих хлопців у тамбурі. Вони виглядали так, ніби вдягалися напотемки. Жовте з фіолетовим. Рожеве з голубим. Завелике. Чуже.
Вирушили з Балкан, щоби заселити тутешні долини. Заки збудували свої церкви і села, подолали тисячі кілометрів. Я часто уявляв собі цю мандрівку. Йшли десь із Динарських гір, долали долину Дунаю і вдиралися у Карпати. Мішанина дакійської, іллірійської і фракійської крові, витіснена в гори слов’янами, що надходили з півночі. Гнали своїх овець, баранів і корів у пошуку пасовищ. Йшли туди, де була трава. У шкурах, які смерділи так само, як їхня худоба, і нестрижені; спілкувалися латиною, повною спогадів про свої давні відмерлі мови. «Походили з варварських покидьків, відходів великої Навали, з орд, які розпорошилися вздовж Дунаю і Карпат, щоби зіщулитися, запасти у дрімоту, з маси дезертирів, що волочилися на рубежах Імперії, з мотлоху, в якому латинськості було хіба стільки, як бруду під нігтями», — як хотілося їхньому нащадкові Емілеві Чорану. Але я любив собі уявляти, як вони мандрують вглиб континенту. Щораз далі від теплих вітрів з-понад Середземномор’я. Тисяча років повільної мандрівки. Морлахи, арумуни, куцоволохи. Забуті або вимерлі племена. З плином століть вони відійшли в забуття або у щораз вищі гори, втікаючи від слов’ян, татар чи турків. Давні римляни в колибах, у постолах, дощовими днями загиджені овечим гноєм, доїли свої отари під голим небом. Вічно невиспані, бо в Карпатах вовків і ведмедів тоді було більше, ніж людей, тож мусили палити вогнища і пильнувати. Тисяча років, поки добралися сюди, вже не пам’ятаючи дороги, якою прибули. Не пам’ятаючи Риму, Іллірії і Дакії. Затиснені у долинах паркан до паркана, хата при хаті, у тіні дерев’яних церков, що обрисами нагадують муровані костели католиків. Дорогою вони зрусинилися і просякли слов’янськістю, вводили у спокусу зустрічні народи, які пускалися з ними у мандри. Карпати були тоді майже безлюдними. Вночі було темно, а вдень пусто. Молоко, сир, іноді м’ясо і якісь коржі. Я уявляю собі все це, щоб воно не зникло. Долини після виселених сіл захоплює ліс. Кам’яні рештки поглинає земля. Вони просто в ній зникають, а земля заростає, як живе тіло. Досить було шістдесяти років, і вже майже нема слідів. Відлуння у небі, згарища, сморід паленого. Упряжі і люди без кінця тягнуться на північ, до залізничних станцій і таборів просто неба. «Ми не могли забрати ані псів, ані котів, ані курей. Ще нині бачу пса, прив’язаного до буди, і чую його завивання». Військо пильнує, щоб людська валка повзла до місця призначення. На фотографіях, які залишив після себе Ян Герхард, солдати мають пістолети Макарова, пепеша, звичайні карабіни. На задньому плані палає вогонь. Гаряче, тож хлопці підкотили рукави і порозщіпали мундири.
У квітні сорок сьомого настав останній етап мандрівки, яка тисяча років тому розпочалася на Балканах.
Вперше я приїхав сюди вісімдесят третього. Вийшов з автобуса до Ясла у колишньому селі Розстайне, від якого залишилися тільки табличка і мурована капличка біля мосту. Було тепло. Біля каплички цвіли жовті нарциси. Автобус поїхав. Стало зовсім тихо. Я рушив уздовж Віслоки. На старій дорозі де-не-де ще лежав старий асфальт. Тут нічого не було, але пейзаж здавався якимось чином впорядкованим. Дно долини було розлогим і рівним, а дорога прямою, як стріла. За два кілометри ця геометричність раптом обірвалася, зникли рештки асфальту, а дорога почала звиватися первісними ландшафтами. Але праворуч на трав’янистому пагорбі було видно системну прямокутну сітку давніх меж. Біля дороги стояло кілька кам’яних хрестів. Трохи далі свята родина. Кількарічний Ісус мав пощерблене обличчя. Каменистий тракт вів у глибину минулого. Поміж ледь помітними знаками покинутості. Потім я навчився їх розпізнавати: прямокутні фундаменти хат, обриси фундаментів, півкруглі склепіння пивниць, підступні западини у місцях, де колись були криниці, купки здичавілих сливок і яблунь. Спочатку я сентиментально насолоджувався цією поетикою безлюддя. Просто руїни, спогади, наслідок дії байдужого часу або долі. Щойно з роками до мене дійшло, що у цих спустошених долинах, у Радочині, у Липній, у Регітові діяла тектоніка, епіцентр якої — у цілком іншому місці.
Отож ці ляди і полиці з магазину ми складали на балки із розібраних колгоспних стодол. Балки були куплені за безцінь кільканадцять років тому, коли комунізм розпродував свої маєтки. Тими днями чоловіки заїжджали тягачами і вантажили на причепи все, що було в колгоспних комірках: рештки машин, знаряддя, кавалки різних апаратів, мотки кабелю, бляшані бочки, гумові шланги, м’якоть плоду колективізму, з якої індивідуалізмові ще вдалося склепати щось ужиткове. Це виглядало як грабунок, як шахрайство, але насправді то була тільки зміна уявлення про історичну справедливість. Мабуть, все було дійсно дешевим, бо господарі приїжджали здалека, із-за гір, з іншого воєводства. Потім вони поверталися, а спустошеними долинами відлунював гуркіт бляхи. Тими літніми днями дев’яносто другого або третього я купив частину велетенської чорної стодоли, яка стояла в кінці забудови, там, де дорога починала підніматися на перевал. Будівля була майже ідеальним шестигранником із пологим двосхилим дахом. Шальований в одну дошку скелет заввишки чотири поверхи. Десятки років у ньому тримали сіно. Конструкції складено з балок розібраних лемківських хат. Для цього особливо надавалися платви і опори, бо були довгими, квадратними у перерізі і добре збереглися. Таким чином хати і церкви протрималися у колгоспних будівлях. Позбавлені життя і святості, завмерлі, просякнуті запахом гною, підгнилої соломи і вологою. Можна було взяти село і збудувати з нього щось на подобу антисела. Можна було взяти церкву і спорудити з неї якусь антицеркву. Балка до балки, кроква до крокви, дошка до дошки — так складали ковчег, на який зайшов народ, щоби безпечно переправитися через вири на другий берег часів, де не буде історії, не буде сліз, не буде зневаги, ні багатих, ні бідних. Ковчег із шліфованого дерева, ззовні і зсередини намащений живицею. Входили одне за одним на його борт разом із звіриною. І жінка Тиця теж входила у своїх спітнілих гумаках і з мішком буханців для дев’ятьох дітей. Згорблена під тягарем, у робочому одязі, з поморщеним лицем. За нею йшов Шимек з одною легенею. А за ним Юзек, отруєний водою з калюжі. А за ними решта, несучи в руках усе, що було, як жінка Тиця свої хліби. Все інше вони мали отримати, щоб перечекати до тих часів, коли щезне всяке тіло і вони нарешті здобудуть всю землю. «Усе колгоспне, залізне, хата була з колгоспу, табуретки також колгоспні у нас були, і така шафка — донині стоїть на горищі, у спіжарні були такі полиці, і я заслоняла їх фіранкою з полотна, і там тримала начиння, банячки, все було у тій шафці. Стіл чоловік зробив у колгоспі з дошок», — так вони тепер розповідають. Досить лиш запитати. Сідають, складають руки на подолку і промовляють, подумки згадуючи те все.
Чита. Постійно про неї думаю. Півтора роки тому ми йшли вулицею Амурською у пошуках ресторану «Жемчужина». У путівнику було написано, що смачні пельмені, смачні бліни і недорого. Путівник вийшов у дві тисячі сьомому, а там вже була руїна. Запорошені шиби, покришений бетон і бляшана вивіска. Ми пішли далі. Чотириповерхові будинки вздовж вулиці походили, мабуть, з двадцятих і тридцятих років і виглядали на цілком пристойний модернізм. Однак тут, на Далекому Сході, їх занепад почався відразу після побудови. Занепад далекосхідний разом із ідеологічним, бо дуже скоро виявилося, що модернізм мусить поступитися соцреалізмові. Бо ж навколо на тисячі кілометрів розлігся степ, а тут оця архітектура. Таке не могло вдатися, тому відразу стало полущене і з лишаями.
Довкола росли бур’яни і тополі. Дерева здавалися виснаженими, але вони просто не мали часу повністю розвинутися за коротке, континентальне літо. Ми пішли далі, до периферії, до звичайних багатоповерхівок. Вони теж були зруйновані. На даху однієї облазив великий напис «Молоко». Пластик або фанера відпадали від дротяного скелета. Я собі уявляв, що на інших дахах — написи «Хліб», «М’ясо», «Сир» та ін. у всій Росії; далі на північ, у голій тундрі, у вічній мерзлоті — «Кава», «Автомобіль», «Пеніцилін», «Мило». Уявляв собі, що у цілу країну від Москви до Камчатки встромлені слова, викарбувані і спаяні з бляхи, слова з ламінату, з епоксидної смоли, з куленепробивного скла, із залізних прутів, з фанери, з бетону, з дерева, з чорної гуми, з алюмінію, із скловолокна, з відходів, слово за словом, щоб люди мали все, щоб могли це читати, бо світ нарешті знову мав належати їм. Щоб вони могли перелічити всі назви так, як на початку, коли праотець давав імена кожному створінню. У Читі було «молоко» у периферійній забудові, де мороз зі спекою по черзі кришили бетон, а за останніми будинками починався степ, який вів у ніщо серед кісток і курганів. Звідкись із темряви виринула пара. Вона трималася збоку, а він мав кашкет, золотий зуб і обличчя, позначене одночасно кмітливістю та стражданням. Його очі вже назавжди засклив алкоголь. «Чому міліція нічого не зробить з китайцями? Чому вони забирають у нас роботу, а міліція лише спостерігає? Всюди самі китайці. Чому китайські капіталісти пригнічують народні маси Забайкалля? Адже жовтий економічний імперіалізм прирікає червоний пролетаріат на погибель». Він промовляв до нас, шукаючи втіхи, розуміння і підтримки. Казав, що китайцям все дозволено в той час, коли забайкальські пролетарії не можуть навіть спокійно випити пиво на лавочці, бо відразу з’являється поліція, яка ходить на повідку Пекіна. Він мав рацію. Китайці були всюди. На читинському вокзалі їм віддали окремий зал очікування. Підлога і лавки були завалені товаром. Важко собі уявити, що люди можуть переносити такі торбеги. Це нагадувало постій каравану, який тимчасово залишився без верблюдів. Китайці були худі, жилаві, у широкому одязі. Російські менти пильнували, щоби вони не виходили за межі.
Але їхня влада була крихкою і тимчасовою: на великих моніторах транслювали пекінську олімпіаду, немов нагадування для міста Чита, для Росії і для решти світу. Китайські кулі їли свої зупки з пластмасового посуду і дивилися на свою батьківщину.
Наш новий знайомий із золотим зубом почувався зрадженим. Революція померла на його очах. Ми його покинули. Він дивився нам услід, аж врешті приятелька шарпнула його за плече, і вони пішли в бік центру міста. Так.
Трохи далі на майданчику між багатоповерхівками стояла невеличка дерев’яна церква. Біля фіртки сидів злиденний молодий чоловік. Але він не жебрав, як то звичайно під церквою, а просто пускав слину і дивився кудись у далечінь. У храмі був музей декабристів. Це сюди після невдалого перевороту заслали князя Сергія Волконського і ще кільканадцять інших. З часом сам князь зрікся своєї касти і омужичився. Ходив у каптані, баранячій шапці і їздив на возі. Мабуть, аж там він мусив вивчити російську мову, а спочатку допомагав собі у розмовах з мужиками французькою. До декабристів ніхто не додумався вбити імператора і в такий спосіб звільнити народ та повернути йому відібрані чесноти. Смерть царя мала бути чимось сакральним, може, хрещенням. Народ мав змити царською кров’ю свої бидлячість і неволю. Добре, царів убивали і до цього, але лише тому, щоб скоротити очікування наступникам. Однак тоді не вдалося, і Волконський, який дивом уникнув шибениці, мав тут свій музей. Проте народ, так само, як за його часів, сидів у кайданах. Десятиліттями вчитувався у назви, встановлені у степу, в пустелі і в тундрі. Тепер китайці відбирали у нього роботу і повітря. Натомість давали дешеве строкате вбрання з написами і годинники на батарейці, зроблені із золотого пластику, по сорок рублів за штуку.
Мій тато запам’ятав, як у сорок шостому або сьомому на дорозі за селом приземлився літак. ПО-2, званий кукурудзником. Не відомо, чи на ньому була червона зірка, чи біло-червона шахівниця. Тривала облава на партизанів. Але тато не знав, на яких саме. Лише пам’ятав, що ті приходили вночі, стукали у вікна, треба було їх впускати, годувати і давати нічліг. Йому тоді було десять років. Сад довкола дому щойно посадили, тож партизани мусили підходити відкритим полем. Може, з боку холерного цвинтаря? Чи радше зі сходу, від розкиданих осель колонії, бо там, за ними, вже був ліс. Мав би гавкати пес, якщо був на обійсті. Коли ж ні, то в цілковитій тиші тих неелектрифікованих часів нічний стукіт у вікно викликав гарячковий трепет. Жили, як тварини, прислухаючись у пітьмі. Рік за роком із напруженим до краю слухом. Кожної ночі. Очікуючи кроків і голосів. Ціпеніючи від того, що хтось підходить. Німці, росіяни, жиди, яких переслідували, патріотичні партизани, партизани-інтернаціоналісти, бандити, контрабандисти. Поруч був Буг і радянсько-гітлерівський кордон. Німці стояли у старих садах і дивилися в біноклі на протилежний берег. Там, на піщаній голій рівнині, починалася батьківщина всесвітнього пролетаріату. Люди вважали, що німці охайні і ґречні. Вони платили за яйця і за курей. Найближче гетто було за двадцять кілометрів на захід. Треблінка — понад тридцять, дещо північніше. У селі нічого не знали про ці провісники нових часів. Доглянуті німці походжали попри дерев’яні хати під стріхами і підглядали за дівчатами, котрі йшли за стодолу. Кури порпали гній. У неділю в костелі, який ще недавно був уніатською церквою, дзвонив дзвін. Усе було по-старому. А для когось це могло бути ґатунком сафарі. Для багатьох — виправою до кінця цивілізації. Рівнина за рікою була подібною на степ. На сході, в керунку Дрогічина, де височів інший берег, червоні виливали з бетону великі бункери. Вночі контрабандисти спускали на воду човни. Або влітку, коли вода спадала, переходили вбрід, грузнучи і перепливаючи один за одним піщанисті розтоки. Ходили і туди, і звідти, зшиваючи ниткою контрабанди фашизм з комунізмом.
Решта сиділа вночі вдома і прислухалася до кроків на подвір’ї. Приходили цивілізовані, приходили дикі, приходили праві і ліві, інтернаціоналісти і патріоти, але від кожного стукоту в шибу, від кожного гупання в двері повертався гарячковий трепет і завмирав подих. Навіть коли стукали загнані до втрати сил євреї з гетто у Соколові.
Це була країна духів. Моя бабця їх бачила і розповідала про них. У шістдесятих роках, у сімдесятих. Відколи себе пам’ятаю. У ті краї їздили етнографи, щоб слухати останні оповіді про невидиме, яке час до часу стає явним. Невеликі, лагідні узвишшя під кінець вересня вкривалися туманом. Повітря ставало срібним і вологим. Порожньо і тихо. Люди вмирають, і на їхньому місці не з’являється нікого нового. Будинки порохнявіють. Від деяких, які запам’ятав змалку, не лишилося сліду. Ті, що, як духи, з’являлися ночами, заходили власне сюди, на колонію, де обійстя далеко одне від одного. Приходили, як упирі. З іншого світу, оскільки насправді важко було зрозуміти, що їх примушує блукати потемки у холоді і голоді. Вони з’являлися з безодні, брудні, просяклі своєю і чужою кров’ю. Сідали за стіл у кухні. Бабця їм прислуговувала. Ніхто їх ні про що не питав, бо вони були мертвими. Смерділи наглою смертю. Їли, але не набиралися сили. Потім лягали покотом, виставляли вартового, але і так доводилося чувати, бо не вдавалося заснути серед мертвяків. Якщо не знали в лице, то неможливо було здогадатися, чи це ті з правих, чи з лівих, чи, може, «приватні». Але всі, включно з тими приватними, приходили в інтересі моєї бабці і мого діда. Хотіли їх захищати від інших. Навіть німці, приходячи за дня, твердили, що щойно тепер тут почнеться справжнє життя з туалетами, євгенікою і дахами з бляхи.
Війна тривала десять, одинадцять років. Одинадцять років без сну.
А потім була крамниця, до якої приїжджав бежевий «Жук». Я заходив і ставав між жінками. На полицях лежало не багато. Пакунки мали той же колір, що й папір. Сірі, білі, бурі з вицвілими написами. Кисіль, пудинг, цукор, сіль. Сигарети «Старт» — у пачках з оранжевою смужкою. Всередині крамниці світло і суворо. Тепер її вважали би порожньою. Але у ті часи це було природно і очевидно. Мені дванадцять років, і все запаковане у папір. Мабуть, лише макарони — у картонних пачках. У такий спосіб товари були ледь відділені від решти світу. Починався дощ — і все розмокало, достатньо необачного руху, аби все посипалося і змішалося з рештою. Автомобіль приїжджав, і чоловіки, що пили коло магазину пиво, помагали заносити залізні ящики. Від золотистих буханців ставало ще світліше. Вони були круглі і важили понад кілограм. Я повертався селом і відчував запах обійсть: худобина, дим від дров і розігрітий на пательнях жир. Потім поверталося вправо, асфальт закінчувався і починався сірий пісок. При дорозі стояв вітряк з вічно непорушними крилами. Я ніс два буханці, які виділив комунізм. В аскетичній, світлій крамниці ніколи нічого не залишалося. За вітряком закінчувалася забудова. Вдалині виднілися розкидані купки високих тополь. Під ними ховалися осібні господарства колонії.
Якогось дня я нишпорив у креденсі вуйка. Довгими літніми днями я іноді залишався сам. Коли в домі западала тиша, все ставало чужим. Я дослухався до власних кроків і скрипу незамкнених дверей. Почувався мов злодій. Закрадався у добре знані закутки. Креденс був білий. Він мав три шухляди, важкі і вщент наповнені. Гумки і бляшки, навічно згаслі ліхтарики з кольоровими скельцями, рештки механізмів, окремі частини сервізу і формочки для виготовлення ковбас і крихких тістечок, потім ножички, точила, пряжки, олово і каніфоль, чорнило і клей, ремінці від годинників з маленькими компасами, прямокутні батарейки, лінзи, синька, оранжеві вентилі, накривки, капсули і коркотяги, справжня робінзонада і самодостатність дому на пограниччі. А серед усього того я наткнувся на червоне пласке пуделко. У ньому був орден. Може, Хрест за заслуги, може, Орден Трудового Червоного Прапора. А поряд — червоне посвідчення члена партії. Мені було одинадцять або дванадцять років, я стояв над висуненими шухлядами білого креденса і думав, що мій вуйко комуніст. На знимці він виглядав молодшим. Я порпався в його речах, а він в цей час або працював у полі, зганяв з пасовиська корів, або ходив селом своїм дрібним енергійним кроком, залагоджуючи всілякі, знані тільки йому, інтереси. Того чи наступного року Мао почав серйозно хворіти і швидко старіти. Його наложниця завагітніла, але ніхто не вірив, що вісімдесятилітній майже осліплий шепелявий старець може бути батьком.
Яка це мука, — каже вона вранці. Вона шурхає і грюкає. Відчиняє двері і впускає ранкове світло. Яка, — запитую. Що ти мусиш так їздити, — відповідає вона. Я кажу, що люблю їздити. Вона не любила ніколи, а тепер то взагалі. Ніколи нікуди. Один раз до санаторію яких сорок років тому. Сорок? Більше. Зо три рази — відвідати сина. І все. Тепер лише десять кроків туди і десять назад, шурхаючи. Ніби тіло врешті визнало поразку перед страхом невідомості. Наче страх її врешті подолав. Вона рухається — шур-шур-шур. Це мучеництво, — каже вона, — з тими поїздками. Скільки це кілометрів? Чотириста, — відповідаю. Загалом не надто багато. Завтра Гданськ, потім Познань. Ісусе, — каже вона, відвертається, йде з ранкового світла у глибину дому. Іде до кухні, яка з плином часу стала якоюсь малою. Вона теж зменшилася. Я ступаю за нею, втягаючи непорушний запах дому. Я завеликий, щоб вільно розвернутися. Тому волію сидіти на веранді і дивитися на город, на дерева, які тут ростуть, скільки себе пам’ятаю. Я завеликий, аби вільно розвернутися всередині і у цьому давно застиглому запахові. Заварюю собі каву і виходжу на ранкове світло. Вона йде за мною. Чую: шур-шур-шур. Каже, аби взув капці, бо застуджуся. Я відповідаю, що не люблю, ніколи не любив і не мав. Натомість завжди любив їздити і їздив. Вона дивиться на мої босі ноги, і я бачу, як її трясе. Вона безпорадна. Може лиш сказати, щоб я не ходив босий і стільки не їздив. Ні вночі, ні тоді, коли холодно, взагалі. Вона вже тільки це може для мене зробити. Дріботіти за мною, коли з’являюся, і повторювати, що застуджуся. Більше нічого. Закутана у светри в середині серпня. Десять кроків туди і десять назад. По колу. Вона ніяк не може наблизитися до мого життя. Лише ці капці і чи в машині, коли я так їжджу, достатньо тепло. Я кажу, це немає сенсу, вже нічого не зміниться. Хіба досягну її віку, то почну мерзнути і почну боятися, і тоді закутаюся і перестану виходити з дому. Вона мене взагалі не слухає. Сідає на осонні. Веранда виходить на схід. Вона від самого початку не хотіла тут жити. Хотіла десь у середмісті, в якомусь бетоні, на якомусь там поверсі. Завжди про це казала. Добре пам’ятаю. Тоді я виходив з дому і волочився осінніми полями. Верби, стояча вода у западинах, запах жовтня. Далекий відгомін міста. Вона хотіла в якомусь мурашнику. Аби хтось був за стіною. Аби просто вмикати калорифери, а не цей кокс, не його гострий запах із пивниці, і щоб не пильнування печі. Може, вона вже тоді мерзла. І боялася стежок, які вели через зарості до крамниці, до автобуса. У її рідному селі доми стояли один біля одного. Паркан до паркана. А тут спочатку кущі, а потім ліс. Не для того втікають із села, аби жити в хащах і щовечора прислуховуватися. Спочатку навіть паркана не було. А там, у селі, був. І ніяких чужих. Лише цигани над рікою двічі на рік. Як колись татари. І треба було просто перечекати, витримати, замкнути курей і зняти прання та горщики з парканів. Двічі на рік на піщаних вигонах над рікою. Тепер вона протоптує свою стежину між кухнею, кімнатою і верандою. Як на тому подвір’ї, оточеному з усіх боків будівлями, сусідами і парканами, що жоден циган не прошмигне. А тут усі чужі. І їх постійно більшає. Вони вибудовують щораз більші будинки. Вранці стоять у заторі перед переїздом. Стоять у щораз дорожчих автомобілях, стиснені, як вівці. Але вона, на щастя, цього вже не бачить, бо протоптує свою стежину тільки всередині свого життя. Не бачить цього гарматного м’яса капіталізму. Сама вона була м’ясом комунізму. П’ятдесят років тому. Викрадення і позбавлення спадку. Як метелики на світло. Народ, виведений з однієї неволі в іншу. З мізерії оточених штахетами токів до прірви міста. З пустелі у пущу. З минулого відразу в майбутнє, без жодної теперішності, в якій можна знайти притулок, в якій можна зажити. Час до часу ми туди поверталися. Я мав три роки, сидів на задньому подвір’ї і місив качиний послід з піском. Воно було неначе пластилін. Я не хотів бавитися нічим іншим. Сила первинної матерії. Пісок. Дим. Послід. Це у них забрали. Вони мусили перебиратися, мусили вдавати. Кого? Усіх тих, котрих вже не було. Усіх померлих. Виморених голодом, застрілених, засипаних у підвалах міста, втоплених у каналах, спалених у печах. На їхнє місце мали прийти інші. А також на місце тих, що вижили, але не підходили, бо мали панські замашки. Тож вони прибули на місце померлих. Може, саме тому їй все життя було холодно? Вона оперізується шаликом, прикриває нирки, кутається. Питає, чи маю обігрів в автомобілі. Я кажу, що маю. Кажу, аби ми туди поїхали, до того села, до його залишків, які поволі поглинає повзучий гриб міста. Але вона заперечує. Там вже нікого нема. Все, чого потребує, вона зберігає у пам’яті. Колишніх живих і померлих. То ж я кажу, що можу зробити в машині так тепло, як мені подобається. Що влітку можу зробити холодно. Що навіть можу, коли втомлюся, зварити собі каву. Я хотів би її забрати, але це радше не входить у правила гри. Всідати, висідати, згинати суглоби, зупинятися в чужих місцях. Я хотів би її забрати, але це утопія. Вона розмовляє зі своєю пам’яттю. Лише я потребую ще якихось образів і постійно кудись їду. І пощо так їздити, — каже вона, і, напевно, має рацію. Мабуть, врешті виявиться, що вона не помилилася з тим сидінням на одному місці, з тою обережністю, тим, що причаїлася, як миша під мітлою. З цим острахом простору. До костелу їм треба було йти сім кілометрів через сосновий ліс. Ішли коло возу по глибокому піску. По кісточки, з черевиками в руках. Як євреї через пустелю. До своєї щонедільної землі обітованої на дванадцяту годину. Через сухий ліс, через ті убогі ґрунти, порохи і вітер. Треба було дбати про коня, тож лише наприкінці, на більш-менш битому тракті, усі сідали на віз. Мій дідусь, як Мойсей, що веде свій народ, і, як Мойсей, непохитний у своїй мандрівці. З єгипетської землі, з дому неволі. Кожної неділі. Упродовж цілого життя. Скрип возу, кінський піт, пісок. На світанку на лавку із сирої дошки кидали коц, якусь рудаву ковдру. Замкнені у стародавньому часі, циклічна стежка якого вела до вічності. Сім кілометрів туди і сім звідти. На північний схід від Варшави. Тепер також десять кроків до вікна у кухні, що виходить на захід, і десять назад до веранди, щоб на хвильку присісти на сонці. Трохи далі — паркан і дерева, на які я колись вилізав. Це дивне відчуття: постійно заставати її у цьому місці. Наче вона належить до того старого світу, який не мінявся. Хоча вона його покинула. Як усі вигнанці в тих роках, чиїми тілами і кров’ю живився комунізм. Я пам’ятаю перший святвечір, коли ми їли вдома з одної миски. Тут стояв борщ, тут картопля, там капуста. Ми набирали ложками. У місті. Самотні, як емігранти. Життя навпомацки. Треба було підглядати. Наскільки чужою їй доводилося бути, наскільки всі були чужими. Весь цей народ. І так є досі. Ніби звідкись колись утік і ніяк не знайшов, куди пристати. Весь час у дорозі, мов у гонитві, немов у постійній втечі. Маєш сто двадцять газет, в яких пишуть, у що вбратися, аби не вирізнятись, аби не почувати сорому. Аби змити це тавро походження дідько знає звідки. Я дивлюся, як вона дрібно шурхотить всередину власної долі. Всередину того дому, який мав їх оберігати, мав їм нагадувати доми втрачені, натомість став їхньою в’язницею. Я їх всіх боюся, — каже вона. Кого, — запитую. Ну, всіх тих, що сюди приїжджають. Але ж сюди ніхто не приїжджає. Ну, але їх, тих всіх жовтих. Але ж ти взагалі нікуди не виходиш, — відповідаю я. Не виходжу, але боюся, — каже вона. Я не знаю, коли вона могла там бути останній раз. У тому предивному кварталі між стадіоном і Торговою. З вокзалу від’їжджають автобуси на схід. Водії лаються і перестрашено маневрують. Задом, поміж кіосками, будами, стосами, купами, поміж клієнтурою цієї різнобарвної дешевизни. Африка і Азія. Насторожені хлопці безперервно люструють натовп. Тут все напружено і нема атмосфери ярмарку. Ніхто тут не вдома. Якби ти справді сюди увійшла, то вмерла би зі страху. Так, як вони, котрі тремтять, і кожен з них хотів би лишатися непомітним. Автобуси на схід, на північний схід, так само, як сорок років тому. Але тоді було порожньо. Лишень у час від’їзду, за півгодини до від’їзду голубих автобусів на бетонних платформах збирався натовп. Пустка навколо, і тільки цей тлум біля дверей, аби запхатися. Всередині темний від тісняви автобус від’їжджав, і знову ставало порожньо і тихо аж до наступного рейсу в бік Соколова, Сємятич або Мєндзижеча. Розклад рейсів хтось каліграфічно понаписував чорною нітратною фарбою на маленьких жовтих табличках. Обабіч стояв кіоск із смаженою кишкою, ковбасою і пивом. Тепер у тисняві закапелків між ятками щось смажать в’єтнамці. Дим, чад і запах їхніх приправ. Вона не має поняття, як тут тепер, але ж якось уявляє собі те місце, звідки ми від’їжджали голубим «Єльчем» сорок років тому. Всі ті жовті і чорні зі своїми товарами, з гамором своїх мов, тією своєю чужістю, якої вона здалека боїться, проникають, немов напівпрозорий образ, поміж нею і тими днями, коли ми з фібровою валізкою чекали автобуса. Довкола стояли перекупки, які поверталися до своїх сіл. Ми також поверталися. На два тижні, на місяць, на літні канікули, на свята, на відпуст. До попереднього життя. Далеко проїжджали високим насипом жовто-блакитні потяги. Вони везли робітників. Тіла, викрадені з якихось сільських вигонів, з минулого у прийдешнє. Від них розносився квасний запах. Їм видавали картаті заводські сорочки, в яких вони потім ходили на щодень. Фланель просякала потом. М’ясо для міста. Повні поїзди з Тлуща, з Насєльська. Майбутнє живиться м’ясом. Це так. На війну, на революцію, на зміну системи поїздами везуть тіла з периферії. Потім вдягають у нову, дешеву одежу. Вони там мають черевики за двадцять злотих, каже вона. Я відповідаю, що щораз більше речей буде по двадцять злотих. Мені вже нічого не потрібно, — вона промовляє спокійно і навіть ледь усміхається. Думаєш, що будуть ще дешевші, — запитує. Звичайно, — відповідаю. У шістдесят восьмому — так мені здається — вона мала маленький флакончик квіткового одеколону. Він називався «Білий бузок». Коли ми йшли до костелу або з візитом до родини, вона легко скроплювала ним комір пальта. Потім брала дрібку на палець і торкалася моєї голови, скроні, чола. Неначе робила з мене помазаника сучасності, в яку ми мали за мить вийти і, за допомогою червоних автобусів і трамваїв, переміщатися в її череві, у її ненаситному лоні до Волі, до Праги, до Брудна. Кілька легких доторків, щось на кшталт хрещення, щоб ніхто не розпізнав нашого варварства. Нашого звіриного запаху. Флакончик був видовжений, мав чорну етикетку і золотий напис. Здається. Сім п’ятдесят або якось так. Переважно купувалося в кіоску. Потім кілька крапель перед виходом у світ. Усі так робили. У коридорі, крадькома, невпевнено. Ціле місто язичників, уся країна варварів. Одні страхалися інших, що виявиться. Боячись, що вилізе та одвічна солома з черевиків. Симуляція. Гра. Перебиранці. Вона мала пальто з коміром із якогось чорного хутра. М’яке хутро і запах того «Білого бузку». Хутро було справжнє, бо під пухкою шерстю відчувалася тверда виправлена шкура. Я бачу її в чомусь такому на старих фотографіях. Картки маленького формату, десь п’ять на сім, і з краями, оздобленими вирізами. Ми стоїмо на тлі дерев’яного будинку, це пізня осінь, бо на деревах нема листя, але ніде не видно снігу. День похмурий. Може, це просто Всіх Святих, і ми приїхали туди, де лежать померлі. У місті ми ще не маємо нікого, і нема куди піти, тому щороку ми повертаємося на відлюдний піщаний цвинтар. Я дивлюся на фотографії і бачу холод тих років. Без автомобілів, з промерзлими автобусами, з очікуванням на протягах. Але їй не зимно. Вона дивиться в об’єктив і несміливо усміхається. На голові хустка. Нагробні лампадки тоді були із грубого скла. Зелені, червоні, білі. Після всього їх можна було вживати замість склянок, але не думаю, що хтось так робив. Хіба що гробарі. Вона виходить на веранду і питає, чи я хочу зупи. Кажу, що ні, ще зарано, досить кави. Але поїж чогось, — просить вона. Відповідаю, що так, але не тепер. Мусиш щось з’їсти, — наполягає. Тоді я їй кажу, що люди вже не такі голодні, як колись. Вона пропускає це повз вуха: я тобі загрію. Дріботить до своїх банячків на газовій плитці. Хто знає, може, вона тужить за часами, коли люди сідали до столу, аби наїстися. У певний час і за одним столом. Влітку у літній кухні здіймався рій мух. Стіл стояв біля єдиного вікна. Для мене це були канікули, але інші приходили втамувати голод. Їли тихо, без балачок, які були привілеєм ситих і мали надавати цій тваринній дії вигляд чогось вищого. Серед мух і мовчки. Я був на канікулах, але підозрював, що саме так виглядає життя. В кінці літа я повертався додому і в холодній кімнаті при круглому столі мені здавалося, що всі ми щось вдаємо. Тільки тиша була такою самою. Тепер також. Коли прокидаюся, чую радіо в її кімнаті. Більше нічого. Десь далеко проїжджає потяг. Так буде впродовж багатьох годин. У холодному, тихому домі, який колись стояв на відлюдді. Відразу за фірткою починалися ліски, заячі луки. Серед заростей стояла чорна, прозора вода. Я виходив вранці і йшов куди очі бачать. Була осінь. Пахло холодом, туманом і вологою. Не було всіх тих будинків. Місто ще не підповзало. Я вертався намоклим і мусив переодягнутися перед тим, як іти до школи. Прислухаюся до радіо за стіною і до потягів. Тепер вони їздять швидко, і їх набагато більше. Місто наступає зі всіх боків. У домі так само тихо і холодно, як колись, але здалека вже доноситься гамір. Вона теж до нього прислухається. Крізь мури, через рештки гаю, крізь повітря. Шукає тих давніх окремих звуків, які зберегла в пам’яті. Тоді кожен звук означав якусь знану річ. Ці теперішні вже нічого не означають. Тому, щойно прокинувшись, вмикає свої радіоприймачі. Один біля ліжка, другий в кухні. Радіо Марія, радіо Йосиф, радіо Всіх Святих. Вона встає і ходить від приймача до приймача. Це краще за неозначений гамір світу. Вона слухає і світські станції. Я приїжджаю, і вона мені каже, де і що було про мене. Іноді мені здається, що вона слухає всі програми. Розповідає мені, що сказала лівиця, а що правиця. Я не хочу про це розмовляти, тож вона робить ображену міну. Кажу: мамо, прошу. Я хочу, аби вона говорила про те, що було. Із сучасністю сам собі зараджу. Я приїжджаю і слухаю тишу в цьому будинку, який колись стояв на відлюдді. Вранці прокидаюся в холодній кімнаті і думаю про те, як ми тут опинилися. Вона, він, я, вони. Приїжджаю і сію неспокій в їхньому житті. Я їду з пересадкою. Тут відпочиваю на половині дороги. Відсипляюся. Залишаю авто і їду в аеропорт, щоб полетіти в якусь пизду, про яку вона навіть не має поняття. Вона конечно хоче мого щастя, щоби мені було добре і щоби я був такий, як усі. Синку, я хотіла би, щоб ти на Захід їздив, — каже вона. Мамо, як я маю їздити на Захід? З тієї надбужанської рівнини? З тих пісків, в які били блискавки? З тих ярів зі стоячою зеленавою водою? Мамо, куди ти мене відправляєш? Хочеш зробити з мене зрадника? Якогось підкидька? Ти ж бо мудра, а говориш, як вся та псота з газет, з телевізора: він не любить Заходу, він антизахідний, такий падлюка, а ще вдає дикуна, щоб його там хотіли слухати. Зневажає нашу молоду ліберальну демократію і хоче, щоб тут був бруд і якась Татарія, принижує наші суспільні, інтелектуальні здобутки, наші цивілізаційні зусилля і постмодерністські проекти, бо йому лише бардак в голові, розпад, щоби ми палили старими шинами і щоб корови срали, де трапиться, і зовсім його не обходить звільнення проклятих меншин, бо він звичайна свиня, яка валяється в нечистотах минулого і риє у бруді відсталості. І ще отримує за це гроші. Мамо, ти мудра жінка, і дозволь своєму синові мандрувати туди, куди його ведуть інстинкт і серце. У нього нема сторін світу. Пам’ятаєш, коли я мав шість років, виходив з дому і просто йшов, блукав мочарами, повертався заболочений і щасливий. Залиш сторони світу цуцикам з газет. Вони мусять жити у тиранії керунків. У страхові перед Сходом і в пожаданні Заходу. Мамо, вони знають тільки те, що десь прочитали або хтось їм розповів. Я не так часто приїжджаю, а ти мені з якимось Заходом. Ти сама найдалі на заході була у містечку Плоти на Західному Помор’ї, бо я там сидів у тюрмі. І тобі ще мало всього того заходу? Ти сама шепотіла у в’язниці, що всі охоронці подібні на гестапівців. Знала, що кажеш. Але хочу тобі нагадати, що гестапо прийшло до нас із Заходу і хотіло застрілити твою маму, а мою бабцю, під дерев’яною стіною хати. Але чомусь ласкаво передумало і з якихось незбагненних причин заховало свого Р-38 до кобури. Зі Сходу, натомість, прийшла, тобто приплила Бугом, російська солдатня у смугастих тільняшках і торгувала з твоїм батьком, а моїм дідусем, цукром і самогоном, забираючи при нагоді курей. Так ми собі розмовляємо, коли я в черговий раз заїжджаю по дорозі, у пересадці, сідаю між перельотами і дивлюся, як вона топчеться біля плити з баняками і пательнями, в яких роками пахкотить те саме, і досить мені чогось спробувати, як вертаюся на десятиліття у минуле, починаю згадувати, вертаюся до початків, вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав, бо тільки недоумкам може здаватися, що справжнє життя десь в іншому місці. А справжнє життя завжди тут, у самій середині. Іноді ми намагаємося віддалитися, намагаємося відірватися, втекти, але це завжди лиш пружна спіраль, тому повертаємося, немов ярмарковий м’ячик на гумці Хіба вирвемо із себе шмат живого м’яса, але тоді помремо від втрати крові, бо таке ніколи не загоїться. Нарешті вона махає рукою і визнає, що їй нічого не вдасться: та хто може встигнути за тобою. Має рацію. Сам не встигаю, а що вже допіру вона з цим своїм «шур-шур-шур», з цим «взуй капці», бо можу змерзнути, як сорок років тому, і тим «з’їж щось», бо я все ще росту. Натомість це я хочу її здитинити, хочу, аби вона розповідала мені про все те, що запам’ятала з найдавніших часів. Про трупи німців у лісі, про те, що дідусеві насправді сподобався комунізм і лишень застороги бабці Юлії вберегли його від вступу до партії. Знову і знову про те, що свобода приплила човнами, баржами і канонірками зі Сходу. Бо в кожному разі ніхто з них не цілився у бабцю Юлію з Р-38 чи щ