Справді віє так, ніби там починається якийсь кінець світу. До такої думки ми призвичаїлися за останні роки. Що там нічого нема, лише вилуплюються вітри і родиться темінь. Що життя починається щойно тут. Тому я люблю сюди приїжджати наперекір. Виставляти себе на цей розбурханий мороз, який пронизує. З Гродської переходжу через площу на інший бік, поміж автобуси. Звичайно, був кебаб. Ідеш холодним вечором і безпомилково знаходиш його за запахом. Кебабами займався марокканець. Дуже милий. Ми розговорилися, і я запитав, як він витримує цей клімат. Марокканець відповів, що клімат кліматом, але гірше з п’яними поляками. Казав, що не розуміє, навіщо так напиватися. Я відповідав, що теж не розумію, але іноді роблю так само. Щоправда, не зчиняю бучі біля кебабу. Так. Потім я ще раз повертався до нього, щоби з’їсти щось на вечір. З Рибної до Гродської і вниз. Або прямо на Любартовську, але там віяло відразу, бо вулиця широка.
Колись, давно, може, наприкінці сімдесятих років, я зійшов тут на світанку з вантажівки. Вона їхала до Бялостока, а я добирався до Варшави. Був літній світанок. Може, четверта, тепло, зоряниця на сході і ані душі. Я проминув замок і ввійшов до старого міста. Усе лущилося і облітало. Із затінків заносило вологою і пліснявою. Може, хтось і стояв у брамі, вигнаний ранковим деліріумом, але я нікого не зауважив. Був зовсім сам і мав відчуття, що тут щось сталося і вже ніколи не викриється. Але якась похмура пронизлива краса залишилася в моїй пам’яті. Я тоді їхав з Бещад. Із зеленої, чудової країни, яка теж була підбита жахом минулого. І з того бещадського світла у цю вологу, облуплену тіняву. Може, тоді я відчув, як щоденна реальність має паралельні світи? Під своєю шкірою. У глибині, як скриті в тілі жили, якими тече темна кров колишніх подій. Проминуло, але не відійшло.
Гродською вниз, але не на площу, а мостом попри замок. Найкраще вже ввечері, щоб дивитися на чорну вирву внизу, на темну прірву в середині міста. Вдень там стає людно, роїться печальна торгівля для найбідніших. Поміж автобусів, які від’їжджають на Піски, Хрщонів, на Бихаву, на Жолкєвку, в туманну далину старого асфальту з рядами тополь на узбіччях. За дня це перетворюється на неповороткий рій нелегальності. Перечікування і переживання з дня на день. Таксисти ріжуться в карти на капотах. Торби в клітку і штучна шкіра. Купи всього. Тієї одноразовості, яка приносить втіху найубогішим. Якби здійнявся порядний вітер, це все полетіло би в небо, як у якогось дикого Шагала: підштанці, колготки, станики, джинс, хімічні мережива, блискітки, золотисте барахло, каблучки, пуми і лампаси, тигрячі шуби з вуглеводнів — усе в небо. Поки не залишився б голий бетон, чорна бруківка, темний яр у тому місці, яке померло, і потім уже ніхто не зробив нічого постійного. Тільки цей кочовий табір: вранці розгорнути, ввечері згорнути. Як намети у студеній пустелі, у кам’яному степу. От лиш таке вдалося воскресити — якусь сумну пародію, якусь карикатуру на те місто, що її поглинув вогонь.
Стільки разів я їхав у ті краї, а ніколи не доїжджав до нього. У Жижині або в Курові повертали направо. Це означає, що ми висідали з машини і чекали наступної оказії. Завжди якось таланило. Автівки тоді пахли низькооктановим свинцевим бензином. Цей запах, змішаний з літньою спекою, з димом сигарет, мав у собі щось наркотичне. Але повертали праворуч, і Люблін залишався десь удалині, немов лагідний охоронець цих місць. Сама його назва звучала приязно і тепло. Асоціювалася з літом, свободою, з доброзичливістю пейзажу. Але ми їхали до Казімєжа. Починаючи з травня. Просто замість того, щоб іти до школи, ми їхали стопом до Старої Мілосної, бо там розходилися дороги на Люблін і на Брест. Коли щастило, були на місці за три-чотири години. Якось я їхав з кимось уночі. Водій висадив нас у Пулавах. Небо вже ясніло. Далі ми йшли пішки. На світанку ввійшли до містечка. Було тепло і тихо. Лиш звуки наших кроків на ринку. З пекарні долинав запах свіжого хліба. Перемішаний із цим світанком, з тишею. Пішли туди. Пекар зрадів, побачивши нас, хоч ми були обдерті, довговолосі і запорошені. Він втішився, що хтось встає так рано, як він. Подарував нам буханець. Його неможливо було втримати. Треба було нести, загорнувши в сорочку. Потім ми постукали до якогось господарства, і жінка дозволила нам поспати на сіні. Ми отримали молоко до свіжого хліба. Отримали постіль. Сонце вставало, а ми вкладалися. Мені було шістнадцять, може, сімнадцять років, і я уявляв собі, що власне це є Сходом — країною чудес. Входиш на світанку до малого містечка, і тебе гостять так, як треба гостити мандрівника. Їжа, доброзичливість і сон. І віддалік Люблін, наче замок на зеленім узвишші, що оберігає спокій цих земель.
Впевнений, що того ранку, коли я вперше опинився в цьому місті, небо на сході було червоне. Алебарди замкового декору на цьому тлі виглядали чорно і грізно. Раніше я ніколи не бачив, щоби над містом панували знаряддя смерті. Те, що було важливим у стародавньому Римі, тут набирало інших значень. У цьому не було жодного Риму, жодних лікторських пучків.
Чорні сокири нависали над Сходом як прокляття, як погроза. Я ввійшов у руїни старого міста і відчув, що час стоїть тут, як затхле повітря. Ніби ступив у минуле. Але тоді я не знав, що тут сталося. Я вибирав ці краї, бо вони були зелені, просяклі золотим світлом і здавалося, що їх ніколи не покидає спека. І чим далі у хвилястий ландшафт, тим глибшою стає тиша. Немов розступається вода або дзеркало, відкриваючи перехід на інший бік. У країну дитинства. Понад Буг із блакитною смугою протилежного берега. За течією до місця, де ріка завертає на захід і полишає кордон. Туди, де в дерев’яному домі жовтий промінь нафтової лампи пропалював чорний папір ночі, а на звороті цієї випаленої сторінки з’являлися неспокійні сни, яких не зберегла пам’ять, але нічого важливішого після них більше ніколи не снилося. На світанку сіявся сонячний пил і укладався скісними лініями. З тінистого подвір’я чулося постогнування корів, брязкіт відер, туркотіння ланцюга. Однак далі можна було спати, без зусиль здіймаючись серед цих теплих потоків світла і відголосків. Схід.
А тепер зимовий холод у листопаді. Гродська виходить на замок, щоб зверху дивитися на темну вирву посеред міста. На рештки вогню, на кебаб, на чорний вітер і на невидимі голки льоду у вітрі звідкись з-над Дорогуска. Вітер із Собібора і Белжеця. Для того з’їжджаються до міста Любліна — щоби дивитися на Собібор і на Белжець і принюхуватися до вітру, як пси. Нюхати повітря. Белжець почали будувати в листопаді. На Всіх Святих почали. Парох призначав робітників. Німці наказали, і парох призначав разом з війтом. Будували, але не знали що. Оділо Глобочнік у білій віллі на Бічній Любомельській тицяв пальцем у карту: тут, тут і тут має бути збудовано. Белжець почали на Всіх Святих. До половини грудня вже стояли бараки, роздягальня і туалет. «Біля цього барака ми будували третій барак, дванадцять метрів завдовжки і вісім метрів завширшки. Він був розділений дерев’яними стінами на три частини, відповідно кожна частина була чотири метри завширшки і вісім завдовжки. У висоту ці частини мали два метри. Внутрішні стіни бараку були зроблені так, що ми збивали дошки, а порожнину між ними засипали піском. Ззовні стіни барака були оббиті толем, крім цього, підлоги і стіни до висоти одного метра десяти сантиметрів були оббиті цинковою бляхою». Зовсім так, ніби будували дім. Стукіт молотків, вищання пил, запах живиці в осінньому повітрі. Люди йдуть на цвинтар запалювати свічки. «Кожна частина цього барака у своїй північній частині мала двері метр вісімдесят заввишки і метр десять завширшки. Ці двері, як і двері до коридору, були ущільнені гумою. Всі двері у бараку відчинялися назовні. Двері були дуже міцно збиті з трьох цільних брусів і убезпечені від виваження зсередини барака дерев’яним засувом, що впихався у два залізні гаки, вмонтовані спеціально для цього». Будували у листопаді, пахло живицею і трачинням, як на будівництві звичайного дому.
Щоби встигнути схоронитися від морозів. Перший раз я побував там взимку. На всьому лежав мокрий сніг. У Томашові Любельському я купив собі каву на бензозаправці перед самим закінченням сімнадцятої дороги. Випив її, їдучи останніх вісім кілометрів. Проминув вісімсот шістдесят п’яту, що провадить додому, і переїхав залізничну колію. Звернув вліво на стоянку. Вийшов і відразу побачив цей червоно-чорний напис: «Засоби гігієни. Імпорт з Німеччини». Його намалювали пензлем або спреєм на двоповерховому будинку з великим цегляним комином. Відразу за парканом концтабору. Зо півгодини я ходив і відгортав мокрий сніг з написів польською і гебрейською. Відшукав місця, в яких бував: Дукля, Золочів, Риманув, Делятин. По-польськи і по-гебрейськи. Але треба було згортати мокрий сніг з кам’яних плит, щоб відслонити літери. Весь час із цим написом за спиною, що гігієна — з Німеччини.
То що? Кажемо «Люблін», а думаємо «Белжець»? Кажемо «Люблін», а згадується чудовий світанок у Казімєжі? Що все так переплітається, що потім не розплутаєш? Що треба було б розрубати, але тоді нічого не залишиться, все витече, як кров із живого тіла? Темне і світле?
Нитка і основа? Невинність дитинства і прокляття досвіду? Ти для цього сюди приїхав? Тобі треба було просто описати місто, а ти заплутуєш і бачиш Белжець замість, наприклад, каплиці в замку, тобто колишньої слави і хвали?
Я бачу і одне, і друге, і третє. Купив квиток і пішов. Усі йшли, ціла черга, а всередині тіснувато. Вичекав, заки вже трохи надивилися і повиходили. Тож тіснота і небо, і святість разом зі світлом звідкись із самої гори. Як у ті часи, коли святе і небесне напирало з усіх боків. Світ був великий і небезпечний, і можна було схоронитися в Божому провидінні, загорнутися у Божу ласку, закутатися в цей золотистий плащ надприродності, яка тут, у каплиці, ставала теплою і м’якою, мов шовк на сонці. Щоби не мав доступу жах диявольського світу. Жах страшної матерії, яка простяглася аж до Хабаровська і Владивостока, до краю землі, за яким — вогняне пекло, де чорти палять людські тіла. Колись на румунській Буковині я бачив подібну святість образів, але немов зісподу. Там, у Воронеті, в Гуморулуї стіни середньовічних монастирів розмальовані ззовні. Від фундаментів до даху вони вкриті святою оповіддю, аби прийшлі люди мали звідки черпати втіху і надію. Натомість тут — у самотності і тиші. У мене було бажання стати посередині, розправити плечі і, мов вируючий дервіш, відірватися від люблінської землі, від паркету і зникнути у блакитному імлистому світлі там у вишині. Але не сталося. Я вийшов. І ці, і ті, люблінські і буковинські фрески були наповнені сяйвом, як ікони. Сяйвом Сходу. Не знайшов би в них і сліду тіні. На небі нема ночі, нема космосу, світло рівномірно виходить з предметів, з постатей, і цілий світ є тільки світлом. Обіцянка, яка здійсниться. Я вийшов з перегрітого приміщення. Перед входом уже чекала група старших людей, які приїхали з села. Вони заходили, як до справжнього костелу. Можливо, навіть хотіли стати на коліна, як мені хотілося закрутитися і відлетіти. Я трохи походив залами. Було те, що всюди: строї, картини, старі рушниці, черепки. У темному залі показували виставу про народні страхи. Чорти і відьми світилися червоним. А в найбільшому висіли картини. Я посидів хвильку перед Матейком: «Євреїв приймають у Польщі». Все, як у Матейка, — клубок, вир людей і речей. Кольори, портьєри, вигини, складки, покривала і плащі. Це був дуже блаватний художник, дуже єдвабний. Євреї виглядають, як цигани на старих гравюрах. Важко сказати, чи вони обдерті, чи живописні. Вони зображені як дика жестикулююча громада. Стоять, клякають, лежать, підносять руки до нема, і невідомо, чи хочуть до цієї нашої Польщі, чи радше рвуть собі волосся на голові. Владислав І Герман дивиться на них у задумі і дещо скептично. Впустити? Не впустити? Якась двозначність з обох сторін. Ну, все ж впустив, а євреї увійшли.
Я вийшов за ворота королівського замку. Була середина ясного дня. На Солідарності, на Тисячоліття плила ріка автомобілів. На площі Торговій, на вокзалі роївся натовп. Але люди, автівки, невибагливі товари, таксисти, автобуси, лисі хлопці, що стоять на платформах і чекають на свої Бихаву, Пяски і Жолкєвку, — усе це ковзало по поверхні, під якою зяяла прірва, немов по чорному склі, крізь яке нічого не видно. Вони жили, ходили, продавали, але ніби не насправді. Тому що життя сюди більше не повернулося. І в цьому не було вини таксистів чи лисих хлопців. Просто у них було замало сили, щоби переважити пустку пекла. Ніхто не мав достатньо сили.
Того самого дня, холодного, але ясного, я пішов Любартовською догори. На розі Уніцької, біля колишньої єшиви, повернув і почав іти вниз. Правим боком. Заглядав у подвір’я. Там було, як тоді на світанку, коли я приїхав уперше. Грибок, волога, сірі мури, пивниця, щось гнило, пліснявіло без світла. Комірки, трухляві прибудови, вічні змертвілі сутінки. Було як нічиє. Ніби тоді, тієї весни сорок другого, перестало дихати і сорок років задихалося. Синіло. Розкладалося. Нічим не зарадиш. Тож я ішов і заглядав. Похилі подвір’я. Віконця до чужого життя. Бліді діти. Безпритульні собаки. Своїм характерним швидким обачним кроком проходять зіщулені у капюшонах. Брама за брамою. Бурий фотопластикон. Жодної пам’яті, окрім неясного спогаду, що було щось інше. Що це ані вже чуже, ані ще власне. І невідомо, чи колись своїм буде. Бо як можна взяти щось, що було спалене і розвіяне. Залишаються сліди, будинки, пронизані смертю, речі, просяклі димом. У цьому життя може заледве тліти. Як вогонь без кисню.
Ходити Любартовською, стояти на вокзалі, гуляти з візочками біля підніжжя замку, бігати там у спортивних костюмах. Чи це набагато відрізняється від того, коли доношуєш одяг, що залишився після знищених? Впихати руки в рукави, впихати тіло на місце їхніх тіл у просторі. Де проходить межа між крутійством, необхідністю і очевидністю? Не з’ясуєш. Чуже, нічиє, моє. «А що? Мало так лежати? А що? Мало так стояти?» Отак ми увійшли в їхнє життя, не розділивши їхньої долі, бо хто б такого хотів, хто б наважився. Ми живемо на попелищах, маємо обвуглену, мертву пам’ять. Порожню.
Тож Любартовською вниз і потім знову на вокзал. Колом. Аби дивитися на людей, що наповнюють той простір, який заповнити неможливо. Вони промерзлі і тихі. Стоять поодинці. Молодші іноді разом. Я не пишу про євреїв. Пишу про нас. Про тих, хто залишився. Про те, що ми наповнили простір, з якого зникли вони. Що своїм життям ми намагаємося заповнити місце після їхнього життя. Наприклад, про моїх батьків, що могли прибути із села до великого міста, бо в цьому місті звільнилося місце. І я міг там народитися, щоби потім плекати наївну східну ностальгію, заки б не зрозумів, що Схід — це теж могила. Що чим далі у той бік, тим меншим є наше значення, тим легше нас позбутися і перетворити на порох або на лід. Це питання простору, якого тут надмір. «Схід належить СС», — сказав Гіммлер і відправив сюди Глобочніка, який у білій віллі на Бічній Любомельській тицяв пальцем у карту, кажучи: «Збудуємо тут, тут і тут». Оскільки треба було зробити місце, бо їм мав належати Схід. Бо про Схід ніхто не зробить зауваження. Бо Схід завжди був звалищем тіл. І можна було їх палити, аж тлущ осідав на вікнах домів п’ять кілометрів далі. Але ніхто не смів цього зауважити, тільки жінки мили шиби без зайвого слова. Так було у Белжеці від осені сорок другого до весни сорок третього. Тому що треба було зробити місце, бо Схід мав належати їм.
Але місце залишилося для нас, а не для СС. Ми увійшли до чужих домів і розкладали у шафах наші речі. Ми казали: «Це нічиї доми, це нічиї шафи» і складали свої речі. Дивилися крізь чужі вікна, думаючи, що це наш краєвид. Ми не усвідомлювали, що він приховує. А він приховував мільйони спалених поглядів, і невидимий попіл випав на наші дні.
Ну, то що врешті з тією країною, чиєю брамою був і є Люблін? Що там було таке, що притягало? Яка обітниця? Пустки? З цим пейзажем, в який цивілізація всякає, як вода у пісок? Бо що? Ти сподівався, що врешті опинишся сам і станеш перед предвічним, як перша людина? Так? Вирушаючи через Люблін все далі і далі до самого краю землі? Аж поки не опинишся якогось дня на краю пустелі Алтан Елс? Так? Так. Там якогось серпневого ранку я почув цілковиту тишу. Сонце щойно встало, і обмаль речей поряд — намет, старий російський фургончик, безліч сухої трави — кидала чорні тіні. Скільки сягало око, не було нічого, крім піску, цього сухого бадилля, слідів від автівок і решток вчорашнього вогнища. І така тиша, якої я не чув ніколи в житті. Усе було величезне, могутнє, видиме на десятки кілометрів, але не подавало жодного звуку. Немов було приготоване, але ще не почало діяти. Ніби зараз мало рушити. А я тут з’явився з іншого світу зі своїм неспокоєм, зі своїм уявленням, що час лінійний, і ми постійно мусимо встигнути з пункту А у пункт Б, бо інакше втратимо сенс. А тут нічого. Все існує, але час такий, як повітря, що кружляє довкола землі, кришить ребра скель і переносить піски з місця на місце. На східному краю Алтан Елс. Бо цілком можливо, мене вів глибокий страх того, що є людським. З Любартовської до краю Алтан Елс, де під землею, серед предвічних верств піску, можна знайти самі лиш кості тварин. Ніякого попелу, ніяких звалищ людських тіл.
Я виїжджаю з Окопової. Залишився б на довше, але їду. Там було волого, темно, листопадово. Пахло вугільним димом. У кожному під’їзді адвокатська контора. Можна подумати — місто судових суперечок. Але потім я додивився, що тут же поряд дві прокуратури і податкова інспекція, тож захист просто необхідний. Отож адвокати, міщанство і ця сіра тінь каменю. Трохи як у Пешті, але таке менше, прихилене, нижче. У літературі це вулиця Крокодилів. Видно Галичину, розчинену Конгресівкою, все занурене в ці вічні листопадові сутінки, у цю дещо безбарвну дрімоту між осінню і провесінню. Пограниччя культур, мов, релігій і погоди. З мого вікна відкривався гарний вид на бляшані дахи і плутанину старосвітських телевізійних антен. Але треба було збиратися. Я вирушав на світанні. Якраз виїжджали перші автобуси. Як завжди, мені хотілося не головними дорогами. Я хотів безперешкодно дивитися, як встає день, як країна виринає з пітьми. Спочатку на Белжиці, тоді на Красник. Углиб вітчизни. У глибину її темного тіла. І потім, коли день починає проявляти форми, у цю сірість, у ці заштриховані далі, на які хтось поналіплював будинки, паркани, людські речі, всю цю історію існування в листопаді, пласку, як витинанка. Як ліпнина. Белжиці, Красник, Заклікув, де вже почалося Підкарпатське воєводство, але я волів думати, що це все ще Люблінське. Я не був проти. Я не був проти, аби Люблін став столицею цілого цього краю. Але не так, як у сорок четвертому, а по-справжньому. Він нагадував Польщу більше, ніж Варшава. З тими її імпортними хмародерами і фонтанами, які назавжди мали стерти ганьбу провінційності, що не давала їй спати ночами. Люблін був ліпший. Він нічого не вдавав. Холодний вітер зі сходу очищав вулиці від людей о десятій вечора. Лише у суботу Краківським передмістям ішла молодь. Жодного старшого. Ішли, зіщулившись, і голосно розмовляли. Лаялись і мали простацькі голоси. Дівчата так само, як хлопці. Вони приїхали зі своїх містечок і намагалися наповнити порожнину цього міста. Тому Люблін більше нагадував Польщу з її нетяглістю, перервами в забудові, з її перебільшеною, неочевидною тожсамістю. На Вишинського, 4 я бачив чорну вивіску: "Прапори національні, церковні, європейські». Значить, Люблін боровся. Намагався позшивати те, що розлазилося в руках. Люблін був геройський і позбавлений демонстративності. Торгував на холодному асфальті в темній долині часу і намагався заповнити смертельну тишу голосами молодих. Таке я думав, залишаючи місто позаду. Уявляв собі, як повернуся до нього у травні, в зеленому заході, у пригаслому світлі, де повітря пахне дитинством, де перші сутінки обіцяли чудо і таємницю. Що повернуся до Любліна, немов у найвіддаленіші дні, коли нам була дана милість невинності. Як у те село над Бугом, де у сяйві ранку у сільській хаті вирував золотий пил. Або як в Алтан Елс.
Я в’їхав у це Підкарпатське воєводство, і відразу почався лід. Сорок на годину, і справді не вдавалося більше. Ті, що пробували, тепер стояли носами у кюветах і чекали на трактор. І тут, і там. Мене обігнала дорожня поліція із сиреною. Я здивовано дивився на них. Була, може, восьма. Сірі ранішні люди стояли на зупинках. Чоловіки курили. Хоч вікна були зачинені, я відчував цей запах у холодному скляному повітрі ранку. Так, було по восьмій, бо на Радіо Марія транслювали набожество святих годин. Щоразу, їдучи вранці країною, я його слухаю і підспівую на повний голос:
Співаю, щоб викликати з минулого пам’ять своїх бабусь і дідів. Те саме робив тепер, на цій ожеледиці. Пригадував собі їхні обличчя. Вони були схожі на обличчя тих, хто стояв на зупинках. Їхні доми були подібними на ті, що стояли при дорозі. Звичайні, непоказні, коли переводиш з них погляд, вони просто зникають. Але запам’ятав з дитинства цю дивну зміну, таємниче перевтілення, коли вранці з уст старих починали випливати слова пісні. Переважно вони говорили народною прозою, і раптом, несподівано на них сходив дар поезії. Їхні лиця прояснювалися, а погляд сягав за межі щоденності, високо, далеко, куди не могла дійти жорстокість життя.
Тому, їдучи вранці країною, далеко від дому, я завжди це слухаю. Уявляю собі, як колись мої діди, а тепер усі ці люди із сірих ранкових годин, у своїх домівках, попри які я проїжджаю, слухали пісню, яка, здається, є безконечною. У домах цегляних, старих дерев’яних, з кривими дахами, під шифером, у новіших, мов із якогось чужого, далекого сну, з царинами, з ділянками землі, полями відразу за стіною, з тими наділами землі, які тягнуться ген до лісу, попід гай, аж до тутешнього горизонту, позбавленого неба, посивілого від туману. Я уявляю собі, як вони сидять біля своїх радіо і легенько похитуються туди-сюди, і їхні уста несвідомо доганяють молитву. Туди-сюди. У глибину часу, за його уявні межі, до:
Тому, їдучи вранці країною, далеко від дому, я завжди це слухаю. Уявляю собі, як колись мої діди, а тепер усі ці люди із сірих ранкових годин, у своїх домівках, попри які я проїжджаю, слухали пісню, яка, здається, є безконечною. У домах цегляних, старих дерев’яних, з кривими дахами, під шифером, у новіших, мов із якогось чужого, далекого сну, з царинами, з ділянками землі, полями відразу за стіною, з тими наділами землі, які тягнуться ген до лісу, попід гай, аж до тутешнього горизонту, позбавленого неба, посивілого від туману. Я уявляю собі, як вони сидять біля своїх радіо і легенько похитуються туди-сюди, і їхні уста несвідомо доганяють молитву. Туди-сюди. У глибину часу, за його уявні межі, до Гірного озера, до Червоного Моря, до пустелі Шур, до пустелі Сін, у тінь Синаю і далі аж на гору Нево, з якої відкривався вид на Ханаан. Взад і вперед, шепочучи, повторяючи, співаючи про Мойсея, Арона, Гедеона в середині листопада минулого року у Волі Жечицькій, у Мусікові, Бенкові, Хлопській Волі і в Подборку. Я співав разом з ними. У Стальовій Волі закінчилася ожеледь.
Стодоли вже нема, а сад зрубали. Колись він заслоняв дім. Тепер вітри розганяються з трьох сторін світу і вдаряються об дерев’яні стіни. Особливо зі сходу, з-над ріки. Дмуть з рівнин на протилежному березі, пересуваються через течію і потрапляють на підняту плескатість іншого берега. Задня захисна стіна вже не в змозі їх стримати. Вони входять усередину, до двох кімнат, які використовували тільки тоді, коли приїжджали гості. Нема вже саду, нема розлогих яблунь, які брали на себе напір повітря і захищали від холоду і спеки.
Підлоги попровалювалися. Серед стін залягає холодне повітря. Волога входить у дерево і перетворює його на рудий порох. Стодоли нема, і тепер можна бачити далеко на південь — поля, ряди тополь, споглядати всю глибину краєвиду. Колись цей дерев’яний будинок, вкритий соломою, замикав подвір’я. Тополі кидали тінь. Решта будівель стояла чотирикутником. Було як на острові. Як на степовому хуторі. Обійстя від обійстя за півкілометра. Увечері ми сиділи довкола єдиної лампи. Тож було так, як на загубленому посеред ночі кораблі. Але безпечно і тепло. Пахло нафтою і димом з печі. І їжа. Ми сиділи близько одне до одного і відчували свій запах. В іншій частині дому, за вузькими двостулковими дверима, було холодно і темно. Лиш ця одна кімната підсвічувалася золотим нафтовим полум’ям. Мала одне вікно, що виходило на подвір’я і далі, у безмір темені.
Але сад зрубаний і вже не захищає від холодної темряви. Я це чітко бачу. Побільшую мишею карту, поки вона не втрачає різкості. Дивлюся з кілометрової висоти і бачу той час, а одночасно — як він проминає. Все, як тоді, але багато чого зникло. Сітка доріг залишилася. Щоправда, деякі вилиняли, заростають, а інші стали виразнішими, заасфальтовані. Я трохи віддаляюся і бачу, що поменшало будинків. Біля дороги, що веде на південь від гостинця, — так казали: гостинця, — уцілів, може, кожен другий. На місці обійстя, яке стояло на початку справа, видно темні і ясні плямки, виставлені в геометричному узорі. Це пасіка, яку хтось привіз туди, де був дім. Я ходив цією дорогою, коли мав чотирнадцять років. Від дідівського дому до дому вуйка. Тепер можу побачити, що це було трохи більше, ніж кілометр. Тітка була сестрою тата. На відміну від дідового, від її дому можна було побачити всі сторони світу. Найчастіше я дивився на схід. Здавалося, що земля трохи опускається в бік ріки, а потім, уже на другому березі, знову піднімається, зелена і безлюдна. Як степ. Тож я дивився туди. До ріки треба було йти якихось півгодини. Межами до дрогічинського шосе, а потім уже лиш похилою піщаною дорогою до самого берега. Буг завжди був зелений. Навіть під голубим небом. У гарячі дні пахло нагрітою вербою. Вона загороджувала доступ до води, і лише тут, у місці, де закінчувалася дорога, було щось подібне на маленький піщаний пляж. У засуху ми приїжджали туди возом і відрами набирали воду до трьохсотлітрової цистерни. Нею поїли худобу, коли та поверталася з пасовищ. Інший берег мав вигляд піщаного урвиська. Іноді на ньому з’являлися корови або коні, здавалося, немов вони прийшли нізвідки.
Тепер я дивлюся на все це зверху. Це рання весна або пізня осінь, бо на деревах немає листя. Або безсніжна зима. Бачу голий сливовий сад вуйка. І чотири високі тополі, що оточують обійстя із північного сходу. Мандруючи околицями, обніжками серед полів у ледь хвилястому ландшафті, завдяки їм я завжди знаходив дорогу додому. Тут кожне господарство мало свої тополі, у кожному вони відрізнялися розташуванням і кількістю. Годі було заблукати. Тепер теж. Я клікаю — і відразу потрапляю в геометричний пейзаж. Прямокутники, ромби і багатокутники полів покреслені прямими лініями зораних скиб. Зелені і сірі смуги наділів впорядковують плаский простір. Дивлюся на це зверху, ніби дивлюся на минуле. Немов повертаюся у ті часи в якійсь іншій постаті. Якби дивився крізь усі ті дні, що минули. Якби знову був там, десь на початку липня серед сухого запаху дозрілого збіжжя, посеред гарячого і запиленого запаху гостинця, яким іду в якихось справах. Може, мене знову послали по хліб, а може, я просто вислизнув і йду, запхавши руки в кишені джинсів «Одра» у глиб сільського світу, в якому доми були з потемнілого від негоди дерева, дахи ще переважно солом’яні, а тварини жили поряд з людьми. Запах худоби випливав з прочинених воріт стаєнь і змішувався з людським із кухонь, де готували обід. Гостинець доходив до дрогіченьської дороги. Зліва стояв віддавна непорушний вітряк. Вечорами його чорний і могутній силует викликав тривогу. За дня він нагадував бідолашне опудало для горобців. Дірявий і обшарпаний, пропускав вітер крізь себе. Центр села був вимощений півкруглою бруківкою. Можливо, я помиляюся, але яка різниця.
Або інакше: наприкінці безсніжного грудня я дивився на все це з протилежного берега ріки. З надводної рівнини, буро-коричневої і просяклої вологою. Від Дрогічина я їхав польовими дорогами. Швидко, м’яко, трохи як уві сні, у цьому пласкому ніби-пейзажі, але за одними краєвидами з’являлися інші й інші, немов підіймаєшся на гору. Я зупинився і оглянув пором. Він лежав, витягнутий на берег. Потім то тут, то там натрапляв на радянські доти лінії Молотова. Вони були у цілком доброму стані. Можна входити і оборонятися.
Ніби чогось чекали. Десь дорогою побачив один такий у селі, просто на обійсті. Був великий і темний, як мокра земля. Вбитий у схил. В його тіні походжали кури. Кілька років тому ми з татом шукали місце, де німці встановили понтонний міст. Тато не міг точно згадати. І не пам’ятав, чи це було влітку сорок першого, коли вони йшли на схід, чи влітку сорок четвертого, коли вже поспішно поверталися. Нарешті старий чоловік з іншого берега показав нам приблизне місце. Але він теж не міг сказати, в якому це було році.
Деякі бункери позаростали кущами. Я їхав уздовж межі світів. Уздовж межі Сходу і Заходу. «Вважаю природним те, що німці, дбаючи про добро людства, мають обов’язок нав’язувати нашу модель життя нижчим расам і народам, які, через свою нижчу інтелігентність, не дуже розуміли, чого ми прагнемо», — писав вісімнадцятилітній танкіст-механік Генрі Метельман з Гамбурга.
Цього літа ми шукали слідів мосту; тато розповідав, що вранці 22 червня село було порожнє. Вони вийшли тихцем. Усе своє забрали. Залишилося трохи сміття і слідів. Зникли маскування, намети, польові кухні. Гриміла артилерія. «Не були поганими», — казав він. Село зажурилося, що пішли геть. Вони давали їжу. Платили, коли щось брали. Панував лад. Їм треба було без перешкод зосередити і замаскувати всі свої дії, транспорт, понтони, човни. Без потреби не стріляли. З протилежного берега видивлялися і прислухалися совєти. Тож село шкодувало, коли вони пішли на Схід із цивілізаційною місією. Спершу водою, тоді пласкими луками і під вогонь з перших дотів. Це якщо отетерілі совєти взагалі стріляли, бо такий же отетерілий і заціпенілий був у Москві Сталін, а без його наказу ніхто не наважувався стрілити.
Через ріку я дивився на країну дитинства. Бачив білі мури давнього православного монастиря Христа Спаса у русько-візантійському стилі. Трохи далі на північ — вежі колишньої уніатської церкви, а тепер католицького костелу. Пам’ятаю запах дерева, кадила і воску. Я дивився в бік минулих днів. Уявляв собі солдатів на світанку, в ранковому тумані, немов озброєних духів. Спускали понтони і човни на зелену воду. В деяких місцях дві треті течії можна було подолати вплав, потім починалися вири і низьке урвище другого берега. Багато разів я переправлявся так, як вони. 22 червня ще тривало навчання, тож трохи пізніше. На початку липня, коли спека заповняла навіть ті місця, куди сягала тінь. Ми з’їжджали на берег довгою прямою дорогою, щоб наповнити водою трьохсотлітрову бочку, бо в криницях бракувало. З’їжджали тією ж дорогою, що й вермахт, але нас зупиняла ріка з легендою про свої смертоносні вири. Ми залишалися на західному боці. Але мрія про те, щоби піти далі, не покидала мене ніколи. Майже так, як двадцятилітнього парашутиста Мартіна Пьоппеля: «Нема на світі країни, яка б мала для мене таку магнетичну притягальну силу, як більшовицька Росія».
У середині сімдесятих років тріснув трубопровід «Дружба». Рікою плила чорна мазь. Осідала на березі, на прибережних верболозах. Одного дня хтось це все підпалив. Палали зарості, палала ріка. Це було як війна, лиш без солдатів. Я знав, що нафта з Росії, з Радянського Союзу. Що це на сході. Далеко, та водночас близько. Уявляв собі Москву як щось віддалене, сіре, велике і нудне. Вона була нереальною, але ми жили в її тіні. Мусило минути багато років, щоб я зміг додуматися, що відчував Мартін Пьоппель. Треба було, щоб завалилася країна, яка його спокушала. Мусила виникнути якась порожнеча, яку треба було наповнити уявою і досвідом.
Я з’їхав з польової дороги і повернувся на асфальт. За селом догнав двох хлопців на велосипедах. Один віз вифлеємську зірку на патику. Вона була із сірого картону, ще не позолочена. Мала колір землі і луків. Віяв вітер, і вони ледве їхали. У глиб пейзажу, який здавався дуже давнім і тільки ледь порушеним людським життям. Цей образ був простий і гарний. Похилені, проти вітру, їхали крізь пустку, щоби десь позолотити цю звізду. Добути її з бурої матеріальності, звільнити від підмоклого, предвічного краєвиду і хоч трохи позначити надприродністю. На старих і чорних від мастила роверах вони їхали по золото, ладан і миро. За два тижні перед святом Трьох Царів. Їм було стільки років, скільки мені, коли приїжджав у ці краї, щоб запам’ятати їх назавжди. Тепер повертався, аби хоч щось зрозуміти з власного життя. Я їх обігнав і за мить знову звернув на промоклу бічну. Вона вела до села і там закінчувалася. Скільки було домів? Небагато, справді небагато.
Тепер я міг би клікнути, наблизити і порахувати, але волію залишатися в тому часі — день після Різдва, коли нормальне життя ще не почалося, ще не вийшло із теплих домів, тільки ці два хлопці із зіркою, а потім, за селом, три чоловіки, що рубали надбережні верби. Побачивши мене, перестали і дивилися вслід. Я заїхав настільки далеко, наскільки вдалося. Піщаний яр закінчився сосниною. Я вийшов і пішов до ріки. Вона була сіро-блакитна, а не зелена. Повільно плила під низьким небом, залишаючи село за собою. Мене завжди вабили місця, з яких можна лиш повертатися, місця в самому кінці. Завжди. Шукав їх інстинктивно. На березі лежав човен. У ньому збиралася дощівка. Я дивився на інший бік і мені здавалося, що бачу вежі костелу, який пахнув старою живицею і воском. Біля нього сходили німці, щоби подолати течію, повну вирів. Зліва був курган, насипаний у прадавній минувшині. На ньому я сидів із сільськими хлопцями і дивився на протилежний бік, на місце, де стояв тепер. Тоді уявляв собі, що колись піду за ріку, а потім ще далі і далі. Може, я вигадую, але ж не могло бути інакше. Ми крадькома пили дешеве вино і дивилися на рівнину, яка нагадувала степ з дрібними фігурками корів, овець і коней. Тепер я бачив, що цей степ був підмоклий і насправді нагадував багна.
Бо як це так? Що з часом віддаляємося від місця, де народилися, і це називається втечею, зрадою, еміграцією? І все, що ми робимо, це спроба повернення? І життя — це вигнання? Мовби в якихось боснійських богомилів? І, як співали «Breakout», «ріка дитинства»? Як цей мій Буг, до якого мушу час до часу повернутися, щоби хоч на мить вислизнути з вигнання і перехитрити самотність? Що ж це? Чим ширші кола описуємо, тим виразнішає центр цього обертання і тим сильнішає притягання?
Мене привезли, мабуть, у шістдесят першому або другому. Мабуть, автобусом. Загорнутого в клунок, у подовгуватий вузлик, так, як тоді возили дітей. Дідусь, мабуть, запряг коня і проїхав два кілометри до сільської зупинки. Тож я собі уявляв, що гострий запах кінського поту, коли ми вмощувалися на возі, був першим запахом, який дійшов до мене тими днями у цих краях. Загалом запах повозу, адже то пахли шкіра упряжі, дошки і драбини возу, в якому возили сіно, снопи, вимолочене збіжжя і гній навесні (хоч тоді докладали спеціальну підлогу, яка називалася гнойовицею), мастило на осях, розігріта гума коліс, пилюка, ковдра, яку накидали на спітнілі кінські спини… Це все я мав би відчути під час тієї першої подорожі до дому, що стояв серед саду.
Потім, коли вже я звівся на ноги, запахів побільшало, бо будинок був вихолоджений і трохи вологий. Сад заслоняв сонце, вікна були малі, темніло раніше, ніж в незатінених місцях, а на електрику довелося чекати ще багато років. Восени, зимою і весною жили навколо кухонної печі. Лиш влітку бабця куховарила на обмурованому вогнищі на східній стороні обійстя. Тож це все змішувалося і посилювалося, всі ці запахи людські, кухонні, тваринні, бо ж худоба була за десять кроків, у стайні, а за стіною у комірці висіла упряж, запасні або зношені підхомутники, з підвіконня, куди пригріло сонце, долинав запах електричних батарей, від яких працювало радіо. Прямокутні, картонні, їхній верх, звідки виходили дроти, був залитий чорною бітумною масою, подібною на толь. І на сонці це пахло, наче розігріте просмолене шосе. Ця хімія електрики вступала у предивні зв’язки з пеларгоніями і вишнями, які пускали сік у п’ятилітровому бутлі під затверділим від спеки шаром цукру. Але це могло бути вже влітку. І нафта, завжди нафта, незмінна нафтова аура, яка розходилася променями з-під стелі від лампи, прикритої пласким, як таріль, абажуром, емальованим і білим.
Не думаю, що ці всі запахи змінилися з часу, коли забралися німці. Ну, може, додалася ця електрохімія, додалося запахів їжі, більше жиру, трохи м’яса, бо, що б не казали, прихід комунізму означав відхід або відступ голоду. Може, ще з’явилося мило, можливо, вже навіть трохи пахуче. Так я собі уявляю тепер. Що мене у тім згортку внесли у ще майже воєнне повітря.
Військо відійшло, розвіявся сморід пороху, розлетілися чорні хмари дизельних вихлопів, і село пахло по-старому. Стало тихо. Гавкав пес, ревіла корова, у сутінках було чути, як відра вдаряються об цебрини криниць. Було тихо. Пішли собі і тепер галасували на Сході, далі і далі, аж змовкли цілком.
Треблінка за якихось тридцять кілометрів по прямій. Вниз за Бугом. За рік після відходу із села війська до табору прибув перший транспорт. Коли за тридцять кілометрів згоряють десятки тисяч людських тіл, то цього неможливо не відчути. Від Белжеця до Рави Руської двадцять п’ять кілометрів, а люди розповідали, що вітер приносив до містечка рештки спаленого волосся. Але я не пам’ятаю, щоби тут при нафтовій лампі хтось згадував Треблінку. Можливо, ця відстань у тридцять кілометрів справляла враження, що це відбувалося десь в іншому місці. Це були інакші тридцять кілометрів, як тепер, коли я собі так сідаю і їду, куди заманеться: Гранне, Арбаси, Тонкєли, Булька Замкова, немов патрулюю берег ріки і виглядаю не так дитинство, як фашистську навалу. Все ж не пам’ятаю, щоби хтось про це згадував під час тих вечірніх посиденьок з тітками, стрийками, стриєчними бабками. Говорили про все, про життя, про смерть, про духів, але не про духів євреїв, які вітер проносив над селом. Не пам’ятаю навіть такого слова «єврей». Можливо, навіть його не знав. За тридцять кілометрів від місця, де спалили сімсот чи вісімсот єврейських тіл. Хіба пам’ять може піти в пісок або розвіятися в повітрі? Чи її взагалі не було? Бо ми мали своїх духів, які з’являлися поміж нас унаслідок звичайної смерті? І завжди по одному. А не сотнями і тисячами, від яких голосило нічне небо над селом.
А що, якби це було тут, у лісах між Тоньчою, Теофілувкою і Кшемєнєцем? Скажете: але тут нема залізниці. А якби була? До колії, яка сполучає Малкіни із Соколовим, усього п’ятнадцять кілометрів. Що таке п’ятнадцять кілометрів бічної лінії для німця? Якби звідти здіймався цей чорний дим і тоді, принесений вітром, осідав на солом’яних стріхах, насичуючи їх людським товщем? І якби з цих долів ночами піднімалася заграва? І відчувався би запах смерті, і він проник би і в ці стріхи, і в ці стіни, і крізь стіни в доми, проник би в речі і в шафи, в одяг і у свіжу постіль, приготовану для гостей? І якби я у своєму конвертику теж мусив його відчути, того першого дня, коли дідусь приїхав по нас возом, і цим так само пахнули б і віз, і кінь, і все? Як у Понятові і Вульці Окроглік. І якби всім їм: дідусеві, бабці, тіткам, вуйнам, стрийнам, — усьому селу довелося дивитися на повільне прибуття вагонів і чути відлуння, яких вони раніше не чули, і при подувах вітру вони мусили б відчувати цей чи то людський, чи то тваринний запах, той сморід бруду і смерті, і навіть вони, звиклі до хлівів, стаєнь, здихання, падалі, не знали би, що зробити із цим запахом? Бо ж він поширювався ще від живих, але вже мертвих. Ріка тече, а я дивлюся із Бужиськ на село з другого боку. Поміж голими деревами бачу вежі костелу. Майже не пам’ятаю, як там всередині, але було ясно і затишно, сільське бароко. Іконостас не залишив сліду. Також зовсім не пригадую примусу. Іноді в неділю я проходив повз костельну браму і йшов до ріки, на горб, щоб дивитися на протилежний берег. Це була парафія Преображення Господнього, тож горб над рікою міг би вважатися локальною горою Тавор. Геєна розмістилася за тридцять кілометрів на північний захід. А якби тут? Із сільськими хлопцями я приходив би на поля і доли, засипані попелом, на затерті сліди. Під пам’ятник з каменю. Наївний міський хлопчик, ознайомлений зі шкільним курсом історії. Пацани знали би більше. Від батьків, від дідів, з розмов дорослих при горілці. Ми розмовляли би про золото. Золото розпалювало б нашу уяву так само, як секс. Скарби. Золото вічне, тож ми відчували б його під ногами. Крізь попіл. Я собі можу це уявити. Ці острови скарбів. І нашу розмову при дешевому вині. Що той оте, що отой таке, що відразу після війни знаходили, досить лиш копнути, що ніхто не пильнував, що лежало майже зверху, попорпаєшся, і вже є, просіяти попіл і землю, і вже блищало. А не страшно? Зовсім не страшно. Тут не було ні трупів, ні костей, нічого. Страшно на цвинтарі, а не на такому згарищі, що треба просівати, аби взагалі щось. Отак ми б собі розмовляли. Що хтось має звідти одне, а хтось інше. Дах з бляхи, хлів з цегли, і ще заховано на потім. Такими були б наші розмови, а ночами із землі сяяло б золото. Може, темної пори ми самі навіть прийшли б несміливо де-не-де покопати. Хлопці завжди шукають скарбів. До того ж у місці, де вони точно є… Так, але це було за тридцять кілометрів, тож замість того, щоб ходити до Геєни, ми сиділи на горі Тавор і тужили не за золотом, а за Білостоком. Принаймні я. Але тепер дивлюся на той берег і уявляю собі, що все ж, що йду лісом, досить обережно, несу рискалі, такі лопати, як для якогось похорону, сита для просіювання праху, горілку для відваги, бо — хоч усе перепалене і єврейське — ану ж трапиться кістка, визирне порожній череп, наче і не трупи, а таки трупи. Уявляю собі, як двоє або троє десь потиху роздумують: іти — не іти. Як жінки кажуть: «Ти мені навіть не смій». А інші: «Так, так, адже всі ходять». Шепочуть вечорами, щоб не чули діти, при вутлому вогнику або вже в ліжку, у темряві, яку просвітлює тільки блиск золота. Адже там, у покладах попелу, лежить нічиє, воно — як предвічний мінерал: кальцій, кремній, калій, елементи, а не якесь життя. Тому нічиє, полишене на поталу, бо земля засмокче глибше і глибше, і навіки віків, і нікому з того нічого. Так. Бо їх вже нема настільки, якби не було ніколи. Дим і мінерал. Як у алхімії — золото, видобуте з буття. Тож треба йти, ходімо, убогі брати, брати з хат під стріхами, просяклими жиром, брати, ходімо, бо це мусить належати нам, за біду, за рабський горб, ходімо навіть у ніч, бо нам підсвітить підземне сяйво. Таке я собі уявляв, стоячи у холодному і сріблястому світлі ранньої зими. Як вони на колінах розгрібають верстви руками, в які земля в'їлася назавжди. Звичні до копання, до вологого ґрунту, до зігнутого хребта. Стоячи на іншому березі, над металевою течією, я думаю про них — як вони йдуть по нічиє, бо воно не може бути чиєсь, комусь належати, якщо когось нема. І навіть не те, щоб помер — його просто нема, бо тіло перетворилося на дим і порох, тобто на ніщо. І навіть якби була душа, то ж якась інакша, не наша. Треба було так думати, щоби відігнати страх. Можливо, тільки слухалися інстинкту. Я примружуюсь і бачу, як вони розкопують і розгрібають, обережні, невинні і захланні. Більш практичні купують у росіян тротил за самогон і підривають пласти попелу, щоб потім їх терпеливо просіювати, заки не з’явиться блиск, блиск дорогоцінних металів або самоцвітів. Може, наш дім був би мурований і вкритий бляхою? Це ж відразу зовсім інше дитинство. Інші звуки, інші запахи, все інакше. Шепотіння по закутках. Недомовки. Чорні тіні пам’яті. Заздрість. Страх, що прийдуть вночі, аби відібрати. Бо, зблиснувши раз, золото вже не тьмяніє ніколи. Світить крізь стіни, крізь підлоги, крізь дерево і крізь мури, світить на все село і на майбутнє, бо його неможливо забути, і світить до смерті. Уявляю собі, що в такому разі я походив би з багатшого дому і сам був би іншим з тим єврейським золотом, і жив би, немов ковтнувши отруту, не знаючи, коли вона подіє.
Уявляю собі все це. У країні дитинства, у країні невинності. На сході, праворуч від Вісли. Біля входу до пекла. На купі людських останків. У пітьмі континенту. Неможливо вирватися з цих земель, подібних на перекладанець з м’яса, крові, кісток. Насичених ДНК. Можна собі уявити біотехнологічне воскресіння. Як вони встають. Поляки, українці, євреї, білоруси встають, росіяни, калмики, встають туркмени. Мільйони. Застрілених, закопаних, спалених, зарізаних, задушених, втоплених, замерзлих, зголоджених. Як їх клонує майбутній бог. Десятки мільйонів. Ціла країна, цілий народ померлих. Встають і живуть ще раз. Починають заново. Я собі це уявляю, їдучи до Гребенного, на сам кордон, а при дорозі щуляться від холоду продавці картоплі і яблук. Або коли їду до Котерки, до кінця дороги номер 640, до церкви Ікони Матері Божої Радості Всіх Опечалених, яка стоїть у лісі, і, хоча мене й зупиняють прикордонники і наказують повертатися, врешті дозволяють оглянути голубий дерев’яний храм. Бо я не можу стриматися, щоб не дістатися якнайдалі. Так було над Свіслоччю, де я цілий день снував піщанистими узгір’ями поміж Лапічами, Озерянами, Рудаками і Хомонтовцями. У селах червона бруківка, яка поволі заростала травою. Ніщо не їздило. Не було автомобілів. Обійстя теж заростали. Іноді хтось сидів на лавці і дивився. Як п’ятдесят років тому, сто, як завжди. Але тут вже давно нічого не відбувалося. Не приходили чужі, не насувалися ні пожарища, ані убивства. Можна померти у спокої. Разом із розваленими домами і разом із селом. За домами, над рікою, я бачив прикордонні стовпи, забиті у мочари. З узвишшя було видно білоруський колгосп. Усе затихле, але прислухається, — чи не йде якийсь Булак-Балахович, чи Ковпак не надходить, айнзацгруппе В, чи не йдуть царські, січневі повстанці, чи взагалі хтось не йде. Щоби все ж таки померти у спокої. На цій лавці, спрямувавши погляд у минуле. Отак я прибиваюся до берегів Сходу. Тут, за Кринками, або в Оші на Шовковому Шляхові. Бо не можу звільнитися від думки, що мандрівка народів все ще триває, що цим шляхом далі прокочуються наїзди, що земля дрижить і дрижить повітря. І що ніколи не настане спокій, бо у венах цих земель, у її підземних ріках кружляє наркотик, який підживлює шаленство, і втрачаєш глузд від безміру простору і від омани, що його можна опанувати і змінити. Чингізхан, Тамерлан, Петро, Сталін, Гітлер, капіталізм, глобалізм насуваються, як метеорологія.
У Мургобі ми йшли до ріки запорошеними закапелками між глиняними домами. У тіні під сірою стіною сиділа стара жінка. На голові мала білу хустку, а на ногах мілкі калоші, взуті на фільцові черевики. Поряд крутилося двоє малих хлопців. Ми привіталися з нею російською. Вона була вчителькою на пенсії. Мала дітей у Бішкеку, у Москві, у Душанбе. Мала також купу онуків. Десь так від двадцяти до тридцяти. Її коричневе обличчя залишалося непорушним, коли вона говорила. Звідкись із глибини, звіддаля на нас дивилися чорні очі. Казала, що має мало грошей, тридцять доларів пенсії, але принаймні нема війни. Це повторялося. Ця війна. Постійна її присутність, лиш на якийсь час відкладена. Це було так, якби вона сказала: «Добре, що вщух вітер». Або: «Дякувати Богу, вже по зимі». Але погода не встановлюється раз назавжди і кругообіг пір року не спиняється. Двоє малих хлопців інстинктивно тиснулися до неї, як звірятка. Один присів між її колінами, другий став ззаду і поклав руки на її рамена. Їхні лиця були лиш трішки світлішими. Вона згадувала когось із родини, хто загинув на шляху до Берліна, але не могла сказати де. Берлін був безконечно далеко, але разом з тим близько, бо там війна і смерть. Вона мала там своїх померлих, а це майже так, якби сама була з ними. А ми тут маємо своїх із заслань, тож нам також було близьке, і ми не приїхали у цілком невідоме. Хлопці мовчали. Дивилися на чужих. Мабуть, знали розповіді про війну, про Берлін, про рідних, які не повернулися. Так, як знав я. Відколи почав розуміти слова. Засинав у теплі і потемках і чув: німці те, росіяни оте, партизани… У світлі одинарної нафтової лампи я бачив їхні тіні. Чув їхні кроки в темряві за дерев’яною стіною. Вони підкрадалися. Слова бабць і тіток набували форми. Забрали, підпалили, пішли. Із заходу на схід, зі сходу на захід. Всюди залишали сліди. Як той міст, якого не було, але який ми шукали. Як той страх перед трупами, що лежали покотом у соснині, страх, що живий і досі. Або спогад про червоні смердючі бинти, над якими крутилися рої мух. Жінка з Мургоба могла би бути моєю бабцею чи тіткою. Вона сиділа у тій самій позі, що й вони, у хустці, так само занурена в минуле, підсвідомо очікуючи його повернення.
Бо це минуле повернеться якимось таким, що ми не розпізнаємо завчасу. Може, воно вже насувається з Джунгарії через Кульму на висоті 4362 метри. У кожнім разі, насувається транзитом до Мургоба і ранками залишає після себе хмари пилюки, щоб перекотитися на захід, до Душанбе, до Самарканда і далі, углиб континенту. Вісімнадцятиколісні тягачі, обвішані запасними шинами. Стара жінка бачить їх кожного ранку. Чує їхнє гудіння на шосе, яке пролягає над її домом. Вона спостерігає за ними, як моя бабця, як мої стрийни і вуйни спостерігали за військом, що тяглося через село, потім через ріку, все далі і далі у світ, аби його змінити.