— Чому наслідник Тутті плаче? — спитав Другий.
А Третій надув щоки.
Наслідникові Тутті було дванадцять років. Він виховувався у Палаці Трьох Товстунів. Він ріс, як маленький принц. Товстуни хотіли мати наслідника. У них не було дітей. Все багатство Трьох Товстунів і керування країною мало перейти до наслідника Тутті.
Сльози наслідника Тутті налякали Товстунів дужче, ніж слова зброяра Просперо.
Хлопчик стискав кулаки, розмахував ними і тупав ногами.
Не було меж його гніву й образі.
Ніхто не знав причини.
Вихователі визирали з-за колони, боячись увійти до зали. Ці вихователі в чорній одежі і чорних перуках були схожі на закопчене лампове скло.
Заспокоївшись трохи, хлопчик розказав, нарешті, в чому справа.
— Моя лялька, моя чудова лялька поламалася!.. Мою ляльку зіпсували. Гвардійці кололи мою ляльку шаблями…
Він знову заридав. Маленькими кулачками він тер очі і розмазував сльози по щоках.
— Що?! — заверещали Товстуни.
— Що?!
— Гвардійці?
— Кололи?
— Шаблями?
— Ляльку наслідника Тутті?
І весь зал промовив тихо, немов зітхнув:
— Цього не може бути!
Державний канцлер схопився за голову. Той же нервовий мельник знову зомлів, але вмить прийшов до тями від страшного крику Товстуна:
— Припинити торжество! Відкласти всі справи! Скликати раду! Усіх чиновників! Усіх суддів! Усіх міністрів! Усіх катів!
Відкласти сьогоднішню страту! Зрада в палаці!
Знявся переполох. За хвилину палацові карети понеслися в усі боки. За п'ять хвилин звідусіль мчали до палацу судді, радники, кати. Натовп, що очікував на Площі Суду страти заколотників, мусив розійтися. Оповісники, зійшовши на поміст, повідомили, що через дуже важливі події страта переноситься на наступний день.
Продавця разом з тортом винесли з залу. Ненажери миттю отямилися.
Всі обступили наслідника Тутті і слухали
— Я сидів на траві в парку, і лялька сиділа коло мене. Ми хотіли, щоб зробилося затемнення сонця. Це дуже цікаво. Вчора я вичитав у книжці… Коли буває затемнення, вдень з'являються зірки…
Від ридання наслідник не міг говорити. І замість нього розповів усю історію вихователь. Він, між іншим, теж ледве говорив, бо тремтів од страху.
— Я був недалеко від наслідника Тутті і його ляльки. Я сидів на сонці, задер носа. У мене на носі прищ, і я думав, що сонячне проміння допоможе мені позбутися противного прища. І раптом з'явилися гвардійці. Їх було дванадцять чоловік. Вони про щось збуджено говорили. Порівнявшись з нами, вони зупинилися. Вони мали загрозливий вигляд. Один з них сказав, вказуючи в бік наслідника Тутті: «Он сидить вовченя. У трьох гладких свиней росте вовченя». Жах! Я зрозумів, що означали ці слова.
— Хто ж ці гладкі свині? — спитав Перший Товстун.
Двоє інших густо почервоніли. Тоді почервонів і Перший. Усі троє сопли так сильно, що на веранді відчинялись і зачинялись скляні двері.
— Вони обступили наслідника Тутті, — вів далі вихователь. — Вони казали: «Три свині виховують залізне вовченя. Наслідник Тутті, — питали вони, — з якого боку в тебе серце?.. У нього вийняли серце. Він мусить рости злим, черствим, жорстоким, з ненавистю до людей… Коли здохнуть три свині, злий вовк стане на їхнє місце».
— Чому ж ви не припинили цих жахливих розмов? — закричав державний канцлер, сіпаючи вихователя за плече. — Хіба ви не догадались, що це зрадники, які перейшли на бік народу?
Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:
— Я це бачив, але я їх боявся. Вони були дуже збуджені. А в мене не було ніякої зброї, окрім прища… Вони трималися за ефеси шабель, готові на все. «Погляньте, — сказав один із них, — ось опудало. Ось лялька. Вовченя бавиться лялькою. Йому не показують живих дітей. Опудало, ляльку з пружиною дали йому в товариші». Тоді Другий закричав: «Я залишив у селі сина й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки в грушу, що висіла на дереві в парку поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлопчика різками за зневагу до влади багатіїв, а його слуги поставили мою дружину до ганебного стовпа». Гвардійці почали кричати і наступати на наслідника Тутті. Той, що розказував про хлопчика, вихопив шаблю і проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме…
У цьому місці розповіді наслідник Тутті залився сльозами.
— «Ось тобі, вовченя! — казали вони. — Потім ми доберемося і до твоїх гладких свиней».
— Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
— Вони кинули ляльку і побігли в глибину парку. Вони кричали: «Хай живе зброяр Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть Трьох Товстунів!»
— Чому ж сторожа не стріляла в них? — обурювався зал.
І тоді вихователь повідомив страшну річ:
— Сторожа махала їм капелюхами. Я бачив з-за огорожі, як стражники прощалися з ними. Вони казали: «Товариші! Ідіть до народу і скажіть, що незабаром усі війська перейдуть на його бік…»
Ось що трапилося в парку.
Знялася тривога. Надійні частини палацової гвардії були розставлені на чатах у палаці, в парку, біля входів та виходів, на мостах і по дорозі до міської брами.
Державна рада зібралася на засідання. Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися на вазі головного палацового лікаря. Виявилося, що, незважаючи на хвилювання, вони не втратили жодної краплини жиру. Головного лікаря було заарештовано і посаджено на хліб та воду.