— Годі! — вискнув Третій Товстун.
— Треба його посадити назад у клітку, — запропонував Другий.
А Перший промовив:
Ти сидітимеш у своїй клітці доти, док ми не спіймаємо гімнаста Тібула. Ми вас скараємо разом. Народ побачить ваші трупи. У нього надовго відпаде охота воювати з нами!
Просперо мовчав. Він знову схилив голову.
Товстун говорив далі:
— Ти забув, з ким хочеш воювати. Ми, Три Товстуни, сильні й могутні. Все належить нам. Я, Перший Товстун, володію усім хлібом, що родить наша земля. Другому Товстунові належить усе вугілля, а Третій скупив усе залізо. Ми багатші за всіх! Найбагатша в країні людина бідніша за нас в сто крат. За наше золото ми можемо купити все, що захочемо!
Ненажери ошаленіли. Слова Товстуна підбадьорили їх.
— У клітку його! У клітку! — почали вони горлати.
— У звіринець!
— У клітку!
— У клітку!
— У клітку!
— Заколотник!
Просперо вивели.
— А тепер будемо їсти торт, — сказав Перший Товстун.
«Кінець!» — вирішив продавець. Усі погляди вп'ялися в нього. Він заплющив очі. Ненажери раділи:
— Хо-хо-хо!
— Ха-ха-ха! Який чудовий торт! Погляньте на кулі!
— Вони чарівні.
— Погляньте на цю пику!
— Вона чарівна.
Усі потяглися до торта.
— А що всередині цього кумедного опудала? — спитав хтось і боляче ляснув продавця по лобі.
— Мабуть, цукерки.
— Дуже цікаво! Дуже цікаво!
— Або шампанське…
— Давайте спершу одріжемо йому голову і подивимось, що вийде…
— Ой!
Продавець не втримався, сказав дуже виразно: «Ой!» — і розплющив очі.
Ненажери відсахнулися. І саме цієї миті у галереї почувся голосний дитячий крик:
— Лялька! Моя лялька!
Усі прислухалися. Особливо занепокоїлися Три Товстуни і державний канцлер.
Крик перейшов у плач. У галереї голосно плакав скривджений хлопчик.
— Що таке? — спитав Перший Товстун. — Це плаче наслідник Тутті!
— Це плаче наслідник Тутті! — в один голос повторили Другий і Третій Товстуни.
Усі троє зблідли. Вони були дуже налякані.
Державний канцлер, кілька міністрів і слуги кинулися до виходу в галерею.
— Що таке? Що таке? — прошелестіло в залі.
Хлопчик вбіг у зал. Він розштовхав міністрів і слуг. Він підбіг до Товстунів, трясучи волоссям і виблискуючи лакованими черевичками. Ридаючи, він вигукував окремі слова, яких ніхто не розумів.
«Цей хлопчисько побачить мене! — злякався продавець. — Проклятий крем, що не дає мені дихати і ворухнути хоч би одним пальцем, безперечно, дуже сподобається хлопчиськові. Щоб він не плакав, йому, звичайно, одріжуть шматочок торта разом з моєю п'ятою».
Але хлопчик навіть не глянув на торт. Навіть чудесні повітряні кулі, що висіли над круглою головою продавця, не привернули його уваги.
Він гірко плакав.
— Що сталося? — спитав Перший Товстун.