Тут до квіткарок підійшла дама з дівчинкою, щоб купити троянди.
— Кого посадили в клітку? — зацікавилася дама.
— Зброяра Просперо. Гвардійці взяли його в полон.
— Ну й слава богу! — сказала дама.
Дівчина запхикала.
— Чого ж ти плачеш, дурненька? — здивувалася дама. — Ти жалієш зброяра Просперо? Не треба його жаліти. Він хотів нам зла… Дивись, які гарні троянди…
Великі троянди, як лебеді, повільно плавали в мисках, наповнених гіркуватою водою і листям.
Ось тобі три троянди. А плакати нічого. Вони заколотники. Якщо їх не саджати в залізні клітки, вони заберуть наші будинки, плаття і наші троянди, а нас переріжуть.
У цей час повз них пробігав хлопчисько. Він смикнув спочатку даму за плащ, гаптований зірками, а потім дівчинку за її кіску.
— Дарма, графине! — крикнув хлопчисько. — Зброяр Просперо у клітці, а гімнаст Тібул на волі!
— От нахаба!
Дама тупнула ногою і впустила сумочку. Квіткарки дзвінко засміялися. Гладкий візник скористався метушнею і запросив даму сісти в екіпаж.
Дама й дівчинка поїхали.
— Почекай, стрибуне! — крикнула квіткарка хлопчиськові. — Йди-но сюди! Розказуй, що ти знаєш…
Два візники злізли з козел і, плутаючись у своїх капотах з п'ятьма пелеринками, підійшли до квіткарок.
«От батіг так батіг! Батожище!» — подумав хлопчисько, дивлячись на довгий батіг, яким помахував візник. Хлопчиськові дуже захотілося мати й собі такого батога, але це було неможливо з багатьох причин.
То що ти кажеш? — запитав візник басом. — Гімнаст Тібул на волі?
— Так говорять. Я був у порту…
— Хіба його не вбили гвардійці? — спитав Другий візник теж басом.
— Ні, татусю… Красуне, подаруй мені одну троянду!
— Підожди, дурнику! Ти краще розказуй…
— Еге. От, значить, так… Спершу всі думали, що його вбито. Потім шукали його серед мертвих і не знайшли…
— Може, його скинули в канал? — спитав візник.
У розмову встряв жебрак.
— Кого в канал? — спитав він. — Гімнаст Тібул не кошеня. Його не втопиш! Гімнаст Тібул живий. Йому пощастило втекти!
— Брешеш, верблюд! — сказав візник.
— Гімнаст Тібул живий! — захоплено закричали квіткарки.
Хлопчисько вхопив троянду і кинувся навтьоки. Краплини з мокрої квітки бризнули на доктора. Доктор витер з обличчя краплини, гіркі, як сльози, і підійшов ближче, щоб послухати, що скаже жебрак.
Тут розмові перешкодили деякі обставини. На вулиці з'явилася незвичайна процесія. Попереду їхали два вершники зі смолоскипами. Смолоскипи маяли, як вогняні бороди. За вершниками повільно рухалася чорна карета з гербом. А позаду йшли теслярі. Їх було сто. Вони йшли з закачаними рукавами, готові до роботи, — у фартухах, з пилками, рубанками і ящиками під пахвою. По обидва боки процесії їхали гвардійці. Вони стримували коней, яким хотілося гарцювати.
— Що це? Що це? — захвилювалися перехожі.
У чорній кареті з гербом сидів чиновник Ради Трьох Товстунів. Квіткарки перелякалися. Піднявши долоні до щічок, вони дивилися на його голову. Її було видно крізь скляні дверцята. Вулиця була яскраво освітлена. Чорна голова в перуці погойдувалась, як мертва. Здавалося, що в кареті сидить птах.
— Стережись! — кричали гвардійці.
— Куди йдуть теслярі? — спитала маленька квіткарка старшого гвардійця.
І гвардієць прокричав їй у самісіньке обличчя так люто, що у неї зметнулося волосся, ніби на протягу:
— Теслярі йдуть будувати плахи! Зрозуміла? Теслярі збудують десять плах!
— А!
Миска випала з рук квіткарки. Троянди вилились, як компот.
— Вони йдуть будувати плахи! — з жахом повторив доктор Гаспар.
— Плахи! — крикнув гвардієць, обертаючись і скалячи зуби під вусами, схожими на чоботи. — Плахи всім заколотникам! Усім повідрубують голови! Всім, хто насмілиться повстати проти влади Трьох Товстунів!
У Доктора запаморочилася голова. Йому здалося, що він непритомніє.
«Я занадто багато пережив за цей день, — подумав він, — і крім того, я дуже голодний і дуже втомлений. Треба поспішати додому».
Та й справді, докторові треба було відпочити. Він був такий схвильований усім побаченим і почутим в цей день, що навіть не надавав значення власному польоту вкупі з баштою, відсутності плаща, тростини й каблуків. Найгірше було, звичайно, без окулярів. Він найняв екіпаж і поїхав додому.
Доктор вертався додому. Він їхав широченними асфальтованими вулицями, що були освітлені яскравіше, ніж зали, і ланцюг ліхтарів біг над ним високо в небі. Ліхтарі були схожі на кулі, наповнені сліпучим киплячим молоком. Навколо ліхтарів кружляла, співала і гинула мошка. Він їхав набережними вздовж кам'яних огорож. Там бронзові леви тримали в лапах щити, висолопивши довгі язики. Внизу повільно і густо текла вода, чорна й блискуча, як смола. Місто перекидалося у воду, тонуло, пливло і не могло відплисти, тільки розходилося ніжними золотими плямами. Він їхав мостами, зігнутими, наче арки. Знизу або з другого берега вони здавалися кішками, що позгинали перед стрибком свої залізні спини. Тут, біля в'їзду, на кожному мосту була сторожа. Солдати сиділи на барабанах, палили люльки, грали в карти і позіхали, дивлячись на зорі. Доктор їхав, дивився і слухав.
З вулиці, з будинків, з відчинених вікон шиночків, з-за огорож садів долітали окремі слова пісеньки: